Джерело

Розділ 65

Саграда Фамілія — базиліка Святого Сімейства — займає собою цілий квартал у центрі Барселони. Попри велику площу, храм — легкий, мов хмара, чиї повітряні шпилі без зусиль тягнуться в небо Іспанії, — мовби невагомо висить над землею.

Вигадливі, ажурні вежі мають різну висоту, так що базиліка нагадує замок із піску — примху якихось пустотливих велетнів. У завершеному вигляді найвищий з вісімнадцяти шпилів матиме запаморочливу висоту понад 170 метрів, перевершуючи пам’ятник Вашингтону, так що Саграда Фамілія стане найвищою церквою світу, затьмаривши навіть сам ватиканський собор Святого Петра, який виявиться на більш як тридцять метрів нижчим.

Храм розташований між трьох масивних фасадів. Барвистий східний фасад Різдва подібний до висячого саду, де буяють і плодоносять поліхромні рослини, серед яких можна побачити тварин і людей. Натомість західний фасад Страстей — аскетичний кістяк із грубого каменю, якому надано подібності до кісток і сухожиль. Південний фасад Слави здіймається догори шаленим вихором, у якому демони, ідоли, гріхи й пороки поступаються місцем високим символам знесіння до небес, чеснот і раю.

Між ними по всьому периметру розташовано безліч дрібніших фасадів, контрфорсів і веж, більшість яких вкрита матеріалом землистого кольору, від чого здається, що нижня половина будівлі чи тане, чи твориться просто з землі. Один із відомих архітектурних критиків порівнює нижчу частину Сагради Фамілії з «гнилим стовбуром поваленого дерева, на якому виросло гроно вигадливих грибів-шпилів».

Ґауді не лише оздобив храм фігурами традиційної християнської іконографії — він додав до них безліч дивовижних зображень, які свідчать про його захват силою природи: черепахи підтримують колони, з фасаду виростають дерева, будівлю обсіли велетенські кам’яні равлики й жаби.

Хоч яка незвичайна ця базиліка зовні, але справжнє здивування чекає на глядача, коли він зайде всередину. Опинившись у головній наві, людина спочатку не може не роззявити рота, дивлячись, як пнуться вгору десь похилі, десь покручені колони висотою до шістдесяти метрів, утворюючи низку склепінь, де психоделічний колаж геометричних форм стоїть над головою, мов небо, яке просвічує крізь гілля. Створення «лісу колон», за словами Ґауді, має на меті закликати глядача поринути думками до тих духовних подвижників, для кого ліс був храмом Божим.

Не дивно, що колосальний витвір Ґауді у стилі ар-нуво одні пристрасно люблять, а інші цинічно зневажають. Одні вітають «чуттєву, духовну й природну» будівлю, смак інших вона ображає «вульгарністю, претензійністю й блюзнірством». Письменник Джеймс Міченер описав базиліку як «найбільш чудернацьку з серйозних будівель світу», а в часописі Architectural Review її назвали «священним монстром Ґауді».

За всієї химерності естетики, фінансовий бік будови ще химерніший. Саграду Фамілію фондують лише приватні особи, а від Ватикану чи католицької верхівки світу на неї не надійшло жодного євро. Попри те що в тому процесі були періоди банкрутства й зупинки робіт, церква демонструє майже дарвінівську волю до життя, вперто перетривавши і смерть архітектора, і люту громадянську війну, і теракти каталонських анархістів, і навіть прокладення поблизу тунелю метро, що загрожувало порушити стійкість землі, на якій закладено фундамент.

Саграда Фамілія не здається за найстрашніших обставин, а продовжує рости.

Протягом останнього десятиліття фінансовий статус церкви помітно покращився: скарбницю поповнює продаж квитків понад чотирьом мільйонам відвідувачів на рік, які добряче платять за екскурсію ще не добудованим храмом. Нині, оголосивши заплановану дату завершення — 2026 рік, століття від смерті Ґауді, — Саграда Фамілія немовби отримала друге дихання, і її шпилі, поспішаючи, тягнуться до небес із оновленою надією.

Отець Жоакім Бенья — найстарший священик і настоятель Сагради Фамілії — був життєрадісним дідусем із круглими окулярами на повсякчас усміхненому круглому обличчі, котре вінчало мале сухеньке тіло, вкутане в сутану. Бенья мріяв дожити до завершення грандіозного храму.

Тільки от цієї ночі отець Бенья сидів у своєму кабінеті зовсім не усміхнений. Він затримався в церковних справах, але тепер прикипів до комп’ютера, стежачи за драмою, що розгорнулася в Більбао.

«Едмонда Кірша вбито».

Останні три місяці між Беньєю і Кіршем зав’язалася несподівана й зворушлива дружба. Загальновідомий атеїст, на превеликий подив настоятеля, підійшов до нього особисто й запропонував велику пожертву на майбутній храм. Сума була безпрецедентна і стала б у надзвичайній пригоді.

«Навіщо Кіршу жертвувати ці гроші? — гадав Бенья, підозрюючи, що тут щось не те. — Гра на публіку? Чи, може, він хоче якось вплинути на будівництво?»

У відповідь на пожертву футурист висловив отцеві лиш одне прохання.

Бенья вислухав його, вагаючись. «Що — і все?»

— Для мене особисто це дуже важливо, — мовив Кірш. — Я дуже сподіваюся, що ви виконаєте моє прохання.

Бенья був людиною довірливою, але тієї миті в нього виникло відчуття, що він танцює з дияволом. Настоятель зловив себе на тому, що намагається знайти в очах Кірша якийсь прихований мотив. І побачив. За маскою легковажної люб’язності в душі Кірша палав відчай, її стискала тяжка втома: запалі очі й худе тіло співрозмовника викликали в Беньї спогади про те, як він у свої семінарські часи працював у хоспісі.

«Едмонд Кірш дуже хворий».

Бенья замислився: може, цей чоловік помирає, і ця пожертва — це така собі спонтанна спроба помиритися з Богом, зневагу до якого він постійно демонстрував.

«Найбільш самовпевнена людина перед лицем смерті сповнюється страху».

Бенья подумав про першого християнського євангеліста — святого Йоана, який присвятив життя тому, щоб показувати тим, хто ще не увірував, славу Ісуса Христа. Якщо безвірник, такий як Кірш, хоче взяти участь у будівництві Божого храму, то відмовити було б жорстоко, не по-християнськи.

Крім того, професійний обов’язок Беньї — дбати про збирання коштів на будову, тож як він би міг сказати колегам, що відмовився прийняти величезний дарунок від Кірша лише через те, що не хотів брати гроші з рук декларованого атеїста?

Тож Бенья все-таки пристав на прохання Кірша, і чоловіки дружньо потисли один одному руки.

Це було три місяці тому.

А зараз Бенья дивився презентацію Кірша в музеї Ґуґґенхайма. Спочатку йому був неприємний антирелігійний тон футуролога, потім стало цікаво, про яке ж загадкове відкриття йдеться — а потім отець жахнувся, побачивши, як Едмонда Кірша застрелили. Після того Бенья просто не міг устати з-за комп’ютера: його затягло в калейдоскопічний вир новин, у спостереження за змаганням різних теорій змови.

Тепер Бенья переводив подих, тихо сидячи серед ґаудівського «лісу» на самоті. Тільки містичний гай ніяк не гамував його тривоги.

«Що відкрив Кірш? Хто хотів його смерті?»

Отець Бенья заплющив очі й спробував прояснити свої думки, але питання раз у раз поверталися.

«Звідки ми? Куди ми прямуємо?»

— Ми прийшли від Бога! — уголос промовив Бенья. — І до Бога підемо!

Слова пророкотали в його грудях так потужно, що йому здалося, ніби від них задвигтів увесь храм. Раптом вітраж на фасаді Страстей протнув яскравий промінь.

Вражений отець Бенья підвівся й пошкандибав до вікна. Уся церква гула, а промінь небесного світла спускався крізь кольорове скло. Вибігши з головного входу, Бенья відчув потужний порив вітру, який мало не збив його з ніг. Угорі ліворуч від нього з неба спускався великий гвинтокрил, і його прожектор рухався фасадом храму.

Бенья не повірив своїм очам: машина зависла над периметром будмайданчика в північно-західному кутку, сіла й вимкнула мотор.

Коли шум і вітер затихли, отець Бенья, стоячи в брамі, дивився, як з вертольота вийшли четверо, котрі поспішили до нього. Двох він упізнав моментально: одна була майбутньою королевою Іспанії, а другий — професор Роберт Ленґдон. За ними йшли двоє здорованів у піджаках із монограмою.

З усього було видно, що Ленґдон Амбру Відаль не викрадав. Американський професор ішов до входу, і сеньйорита Відаль, вочевидь, його супроводжувала зі своєї волі.

— Отче! — дружньо помахавши рукою, звернулася до нього жінка. — Будь ласка, вибачте, що ми так галасливо вторглися на територію святого місця. Нам просто зараз треба з вами поговорити. Це дуже важливо.

Бенья розтулив рота, щоб відповісти, але коли химерна група опинилася перед ним, спромігся тільки мовчки кивнути.

— Дуже перепрошуємо, отче, — приязно всміхнувся Роберт Ленґдон. — Я знаю, це, мабуть, видається дуже дивним. Ви знаєте, хто ми?

— Звичайно, — тільки й зміг відповісти отець Жоакім, — тільки я думав…

— То дезінформація, — запевнила його Амбра. — Усе гаразд, запевняю вас.

І тут два охоронці прибігли з зовнішніх постів: їх, звичайно, стривожив приліт незнайомців. Охоронці побачили Бенью і помчали до нього.

Одразу двоє чоловіків у піджаках із монограмою розвернулися до них, виставивши долоні в інтернаціональному жесті: «Стоп!»

Охоронці зупинилися й питально подивилися на Бенью.

— ¡Tot està bé! — крикнув Бенья. — Tornin al seu lloc[71].

Охоронці косо поглянули на химерних гостей, завагалися.

— Són els meus convidats, — уже твердіше промовив Бенья. — Confio en la seva discreció[72].

Вражені охоронці пройшли крізь турнікет і продовжили патрулювати периметр храму.

— Дуже дякуємо! — щиро мовила Амбра.

— Я отець Жоакім Бенья, — відрекомендувався він. — Прошу, розкажіть, у чому річ.

Роберт Ленґдон вийшов наперед і потиснув руку Беньї.

— Отче Жоакіме, ми шукаємо рідкісну книжку, яка належить ученому Едмонду Кіршу. — Ленґдон дістав елегантну картку і дав її настоятелю. — Тут написано, що храм позичив у нього цю книжку.

Ще під враженням драматичної появи несподіваних гостей, Бенья одразу впізнав картку. Таку саму Кірш вручив йому кілька тижнів тому.

Повне зібрання творів Вільяма Блейка.

За свою велику пожертву Едмонд попросив, щоб у крипті Сагради Фамілії поставили на загальний огляд цю книжку.

«Прохання дивне — але як на таку ціну, зовсім дріб’язкове»

Додатковим проханням Кірша, зазначеним на другому боці картки, було те, що книжка повинна бути завжди розгорнута на сторінці 163.