За приблизно двісті метрів від королівського палацу, в соборі Альмудена, єпископ Вальдеспіно затамував подих. Він і досі сидів у ризах в кабінеті перед ноутбуком: погляд його був прикутий до трансляції з Більбао.
«Це буде серйозна новина».
Як бачив єпископ, усесвітні мас-медіа вже шаленіли. Останні новини були пересипані коментарями провідних науковців і представників духовенства щодо презентації Кірша; кожен висував свою гіпотезу, хто і чому вбив дослідника. Усі сходилися на тому, що, вочевидь, комусь було надзвичайно важливо зробити так, аби відкриття Кірша ніколи не побачило світу.
Після довгих роздумів Вальдеспіно взяв мобільний телефон…
Рабі Кьовеш відповів після першого ж гудка.
— Який жах! — вигукнув рабин. — Я дивився по телевізору!.. Нам треба просто зараз піти до представників влади й розповісти те, що нам відомо!
— Рабі, — зважено відказав Вальдеспіно, — я згоден: це жахливий поворот подій. Але перш ніж діяти, нам треба подумати.
— Немає про що й думати! — кричав Кьовеш. — З усього видно: хтось ні перед чим не зупиниться, аби лише приховати відкриття Кірша, — і за цим стоять убивці! Я не сумніваюся, що Саєда вбили теж вони. Вони, напевне, знають про нас — і далі за нас і візьмуться! Наш із вами моральний обов’язок — піти й розповісти про те, що нам показав Кірш.
— Моральний обов’язок? — перепитав Вальдеспіно. — Схоже, ви радше хочете оприлюднити цю інформацію, щоб ні в кого не було мотивів змушувати вас чи мене замовкнути.
— Звичайно, наша безпека важлива, — відказав рабі, — але ж ми маємо й моральний обов’язок перед світом. Я розумію, що це відкриття похитне певні основи релігійної віри, але за своє довге життя я зрозумів: віра не гине, навіть перед лицем великих труднощів і бід. Я переконаний: віра і це переживе — навіть якщо ми розповімо про відкриття Кірша.
— Я чую вас, друже, — врешті мовив єпископ якомога спокійніше. — Чую рішучість у вашому голосі, поважаю вашу думку. Хочу, щоб ви знали: я готовий до обговорення, навіть до того, щоб мої переконання змінились. Проте, благаю вас, якщо ми вже розповімо про це світові — то зробімо це разом. При світлі дня. Поважно. А не похапцем, не у відчаї після цього жахливого вбивства. Заплануємо, підготуємося, правильно оформимо новину…
Кьовеш нічого не відповів, але Вальдеспіно чув його дихання.
— Рабі, — продовжив єпископ, — зараз найбільше важить наша особиста безпека. Ми маємо справу з убивцями, і якщо ви опинитеся занадто на видноті — наприклад, кудись звернетеся, підете на телебачення, — то можете погано скінчити. Я особливо боюся за вас: я в безпеці на території палацового комплексу, а ви… сам-один у Будапешті! Очевидно, відкриття Кірша — це питання життя і смерті. Будь ласка, дозвольте мені організувати захист для вас, Єгудо!
Кьовеш відповів не одразу.
— З Мадрида? Як же ви зможете…
— У моєму розпорядженні — силові ресурси королівської родини. Залишайтеся вдома, замкніть усі двері. Я подам запит, щоб по вас вислали двох агентів Королівської гвардії, які доправлять вас до Мадрида, де ви зможете безпечно відсидітися в палацовому комплексі, а ми могли б сісти й особисто обговорити подальші дії.
— Якщо я приїду в Мадрид, — обережно почав рабин, — а ми з вами не домовимося?
— Ми домовимося, — запевнив його єпископ. — Розумію, що я людина консервативна, але я й реаліст — як і ви. Разом ми знайдемо найкращий спосіб діяти. Я в це вірю.
— А якщо все ж ваші сподівання не справдяться? — не заспокоювався Кьовеш.
Вальдеспіно відчув напругу в животі, але зупинився, видихнув і якомога спокійніше відповів:
— Єгудо, якщо ми з вами все-таки не дійдемо згоди, то розпрощаємося як друзі й кожен зробить те, що вважає за потрібне. Довіртеся мені.
— Дякую, — відповів Кьовеш. — Коли скажете, я вирушу до Мадрида.
— Добре. А поки що замкніться й ні з ким не розмовляйте. Зберіть речі, і я вам зателефоную і розповім, що робити, коли знатиму. — Вальдеспіно трохи помовчав. — І я вірю: дуже скоро ми побачимося.
Вальдеспіно поклав слухавку з жахом у серці: в нього було серйозне передчуття, що Кьовеша контролювати можливо, вдаючись до речей серйозніших, ніж просто ввічливість і заклик до здорового глузду.
«Кьовеш у паніці… як і Саєд.
Обидва, схоже, не бачать за деревами лісу».
Вальдеспіно закрив свій ноутбук, узяв його під пахву й тихо пішов темними коридорами храму. Залишаючись у своїх ризах, він вийшов із собору в прохолоду пізнього вечора і рушив через площу до осяйного фасаду королівського палацу.
Над головним входом Вальдеспіно бачив іспанський герб: щит, обабіч якого — Геркулесові стовпи й давнє гасло plus ultra — «далі за межі». Дехто вважав, що ці слова стосувалися наполегливої боротьби за розширення кордонів імперії в її золоту добу. Інші — що це гасло відображує давню віру іспанців у райське життя за межами земного.
Хай там як, а Вальдеспіно відчував, що гасло застаріває з кожним днем. Він подивився на іспанський прапор, який майорів над палацом, і печально зітхнув, полинувши думками до хворого короля.
«Коли він відійде, я дуже за ним сумуватиму.
Я так йому зобов’язаний…»
Ось уже кілька місяців єпископ щодня навідував любого друга, який був прикутий до ліжка в палаці Сарсуела за містом. Кілька днів тому король покликав Вальдеспіно до себе. Його величність був дуже стривожений.
— Антоніо, — прошепотів король, — боюся, заручини мого сина були… занадто квапливими…
«Точніше було б сказати — божевільними», — подумав Вальдеспіно.
За два місяці до того, коли принц конфіденційно розповів Вальдеспіно, що хоче зробити пропозицію Амбрі Відаль після дуже нетривалого знайомства, приголомшений єпископ благав Хуліана бути поміркованішим. Принц на це зауважив, що закохався і що батько-король заслуговує на те, щоб побачити весілля єдиного сина. Понад те, додав він, якщо вони з Амброю збираються народжувати дітей, то в її віці не можна занадто довго з цим чекати.
Вальдеспіно лагідно всміхнувся до короля:
— Так, дійсно. Пропозиція дона Хуліана захопила нас зненацька. Але він хотів тебе порадувати.
— Його обов’язок перед країною, — з притиском промовив король, — а не перед батьком. І хоча сеньйорита Відаль дуже гарна, ми її не знаємо, вона з-поза нашого кола. У мене є питання щодо намірів, з якими вона прийняла пропозицію дона Хуліана. Він дуже поспішив, і пристойна жінка йому відмовила б.
— Ти маєш рацію, — відказав Вальдеспіно, хоча на захист Амбри можна було сказати, що дон Хуліан практично не залишив їй вибору.
Король ніжно простягнув руку і взявся за кістляву правицю єпископа.
— Любий друже, я не знаю, куди сплив увесь час… Ми з тобою постаріли. Я хочу тобі подякувати. Ти давав мені мудрі поради стільки років, після втрати моєї дружини, під час усіх цих змін у країні, і сила твого переконання не раз підтримувала мене.
— Наша дружба — то скарб, який я берегтиму вічно!
Король кволо всміхнувся.
— Антоніо, я знаю, що ти багато чим пожертвував заради нашої дружби. Наприклад, Римом…
Вальдеспіно знизав плечима.
— Якби я став кардиналом, то ближче до Бога б не опинився. Моє місце завжди було тут, біля тебе.
— Твоя вірність для мене — незрівнянне щастя! І я ніколи не забуду твого співчуття до мене протягом усіх цих років.
Король заплющив очі й міцно стис руку єпископа.
— Антоніо… Я в тривозі. Мій син скоро опиниться за стерном великого корабля, керувати яким він не готовий. Благаю, допомагай йому. Стань його путівною зорею. Поклади свою тверду руку поверх його руки на штурвал, особливо в буремну пору. А над усе, якщо він десь збочить із вірного шляху, молю: допоможи йому знайти шлях назад… назад до чистоти і святості…
— Амінь, — прошепотів єпископ. — Даю слово честі.
І тепер, ідучи в нічній прохолоді, Вальдеспіно здійняв очі до небес. «Мій королю, будь ласка, знай: я роблю все, щоб твоя остання воля здійснилася!»
Вальдеспіно заспокоювало те, що король через свою слабкість не міг навіть дивитися телевізор. «Коли б він побачив трансляцію з Більбао, то, певне, помер би на місці через те, до чого дійшла його люба вітчизна!»
Праворуч від Вальдеспіно, за кованою брамою по всій вулиці Калле де Байлен, стояли фургони з різних телекомпаній, наставивши супутникові антени.
«Стерв’ятники!» — подумав Вальдеспіно. Вечірній вітер розмаював його одежу.