Джерело

Розділ 84

— Вільям Блейк, — сказав Ленґдон. — «Релігії усі похмурі згаснуть, й наука добра візьме трон».

Вінстон лише мить помовчав.

— Завершальний рядок «Чотирьох Зоа». Маю відзначити, чудовий вибір!.. Однак з огляду на вимогу сорока семи літер…

— Там амперсанд… — почав Ленґдон і швидко пояснив суть фокусу Кірша: лігатура, розшифрована як «ет».

— Квінтесенція Едмонда! — розсміявся синтетичний голос у свій химерний спосіб.

— Тож, Вінстоне, — звернулася до нього Амбра, — тепер ви знаєте пароль Едмонда. Чи можете ви запустити презентацію?

— Звичайно, можу, — без зайвих слів відказав Вінстон. — Мені тільки потрібно, щоб ви ввели пароль вручну. Едмонд наставив брандмауерів навколо цього проекту, і в мене немає прямого доступу, але я можу провести вас у його лабораторію й показати, куди вводити інформацію. Можемо запустити програму за менш ніж десять хвилин.

Ленґдон з Амброю перезирнулися — вони й не очікували, що Вінстон просто й буденно одразу дасть їм змогу діяти. Після всіх сьогоднішніх пригод ця мить остаточної перемоги підкралася якось геть непомітно.

— Роберте, — прошепотіла Амбра, поклавши руку йому на плече. — Ти зміг! Дякую!

— Це була командна праця, — усміхнувся професор.

— Чи можу я вам одразу запропонувати пройти в лабораторію Едмонда? Вас тут у вестибюлі добре видно, а я тим часом помітив деякі новини щодо подій навколо.

Ленґдона це не здивувало: військовий гелікоптер посеред міського парку не міг не привернути увагу.

— Кажіть, куди нам іти, — мовила Амбра.

— Між колонами, — відказав Вінстон. — Ідіть на мій голос.

Спів у коридорі раптово змовк, плазмовий екран згас, а на головній брамі заклацали, замикаючись, автоматичні замки.

«Мабуть, Едмонд перетворив цю будівлю на фортецю», — зрозумів Ленґдон, кинувши швидкий погляд крізь товсті вікна й побачивши, що між дерев біля церкви нікого не видно. «Принаймні поки що не видно…»

Він знову поглянув на Амбру, побачив, як на другому боці вестибюля освітлюється вхід між двома колонами. Обоє зайшли туди; далі був довгий коридор. На другому його кінці заблимали лампочки, вказуючи їм дорогу.

Ленґдон з Амброю рушили туди, а Вінстон сказав їм:

— Гадаю, для того, щоб досягти максимального розголосу, треба поширити глобальний прес-реліз, де йтиметься, що презентацію покійного Едмонда Кірша зараз буде оприлюднено. Якщо ми дамо засобам масової інформації час, щоб усі могли дізнатися про подію, то кількість глядачів значно збільшиться.

— Цікава ідея, — мовила Амбра, прискоривши крок. — А скільки, на вашу думку, ми можемо чекати? Я б не хотіла ризикувати.

— Сімнадцять хвилин, — відповів Вінстон. — Тоді ця інформація вийде саме на початку години: о третій тут, а в Америці саме в прайм-тайм.

— Чудово, — відповіла вона.

— Гаразд, — відгукнувся Вінстон. — Реліз даємо зараз, презентацію запустимо за сімнадцять хвилин.

Ленґдон намагався не відставати від блискавичного ходу думок Вінстона.

Амбра йшла далі коридором.

— А скільки сьогодні тут працівників?

— Жодного, — відказав Вінстон. — Едмонд був фанатом безпеки. Тут практично немає працівників. Я керую всіма комп’ютерними мережами, освітленням, кондиціонуванням, безпекою. Едмонд жартував, що в еру «розумних будинків» тільки він може похвалитися «розумною церквою».

Ленґдон слухав лише краєм вуха, він гарячково обмірковував план дій.

— Вінстоне, а ви певні, що саме зараз потрібно оприлюднювати презентацію Едмонда?

Амбра різко зупинилась і пильно подивилася на нього.

— Роберте, ну звичайно ж! Ми ж за тим сюди й прийшли! Цілий світ дивиться і чекає, що буде! Та й ми не знаємо — а може, хтось прийде й намагатиметься нам перешкодити — потрібно зараз, доки ще не пізно!

— Я згоден, — мовив Вінстон. — Із суто статистичного погляду, ця новина наближається до точки насиченості. Якщо вимірювати в терабайтах медіаданих, відкриття Едмонда Кірша зараз є найбільшою новиною десятиліття — не дивно, з огляду на те, що кількість інтернет-користувачів експоненційно зросла за останні десять років.

— Роберте! — Амбра зазирала в очі професорові. — Що тебе хвилює?

Ленґдон повагався, намагаючись чітко окреслити причину своєї раптової невпевненості.

— Певне, я просто непокоюся щодо всіх цих сьогоднішніх історій навколо Едмонда: убивство, викрадення, палацові інтриги… Мені не хотілося б, щоб вони затьмарили наукове відкриття.

— Це слушна думка, професоре, — зауважив Вінстон. — Хоча я й вважаю, що тут не береться до уваги важливий факт: саме через ці всі теорії змови так багато користувачів зараз у мережі. Увечері під час онлайн-трансляції Едмонда було 3,8 мільйона глядачів; але зараз, з огляду на драматичні події останніх годин, за моїми оцінками, приблизно двісті мільйонів людей стежать за подіями через новини, соцмережі, телебачення і радіо.

Ленґдона ця цифра просто вразила, хоча він і пам’ятав, що фінал чемпіонату світу з футболу дивилося понад двісті мільйонів, а п’ятсот мільйонів дивилися першу посадку космічного апарата на Місяць півстоліття тому, коли інтернету ще не існувало, а телебачення було значно менш поширене.

— Може, ви в університетському середовищі цього й не бачите, професоре, — мовив Вінстон, — але решта світу перетворилася на телевізійне реаліті-шоу. Вийшло так, що ті, хто хотів змусити Едмонда замовкнути сьогодні ввечері, зробили діаметрально протилежну річ; у відкриття Едмонда тепер найширша за всю історію людства аудиторія. Це мені нагадує те, як Ватикан засудив вашу книжку «Християнство і священна жіночність», яка після того швидко стала бестселером.

«Майже бестселером», — подумав Ленґдон, але зрозумів, що має на увазі Вінстон.

— Звернутися до максимальної кількості глядачів цього вечора — це була одна з головних цілей Едмонда, — сказав Вінстон.

— Він має рацію, — сказала Амбра, дивлячись на Ленґдона. — Коли ми з Едмондом планували подію в музеї, він був одержимий залученням аудиторії та приверненням уваги якомога більшої кількості людей.

— Як я вже говорив, — наголосив Вінстон, — ми досягаємо точки насиченості медіа: кращого часу для презентації його відкриття годі чекати.

— Зрозуміло, — мовив Ленґдон. — Просто скажіть, що робити.

Рухаючись коридором, Ленґдон і Амбра зустріли несподівану перешкоду: драбину, яку абияк прихилили до стіни, неначе для малярських робіт: пройти можна було тільки під нею або зсунути її з дороги.

— Тут драбина, — зауважив Ленґдон. — Мені її прибрати?

— Ні, — мовив Вінстон. — Едмонд спеціально поставив її тут уже давно.

— Навіщо? — здивувалася Амбра.

— Як вам, мабуть, відомо, Едмонд ненавидів усі забобони. Він завів за правило дорогою на роботу щоразу проходити під драбиною — ніби дражнити богів. Понад те, якщо гість чи працівник відмовлявся проходити під драбиною, Едмонд звільняв його.

«Резонно, як завжди», — всміхнувся Ленґдон, згадавши, як Едмонд колись прилюдно ганьбив його за стукання по дереву на удачу: «Роберте, якщо ти не таємний друїд, який досі стукає по деревах, аби розбудити їх, прошу, лиши ці дурні забобони в минулому, де їм і місце!»

Амбра пішла далі: нахилилася й пройшла під драбиною. З, треба відзначити, ірраціональним внутрішнім здриганням Ленґдон подався за нею.

На другому боці Вінстон провів їх за ріг до великих дверей із двома камерами й біометричним сканером.

Над дверми висів намальований вручну знак «Кімната 13».

Ленґдон подивився на зловісний номер: «Знову Едмонд до богів задирається».

— Це вхід до його лабораторії, — сказав Вінстон. — Крім кількох найманих працівників, які допомагали Едмондові її будувати, мало кому було дозволено сюди заходити.

За цими словами двері голосно загули, і Амбра, не гаючи часу, схопилася за ручку й відчинила їх. Вона переступила поріг, аж тут зупинилася й ахнула, затуливши рот рукою. Коли Ленґдон поглянув із-за її плеча у святилище церкви, то зрозумів реакцію.

У чималій залі каплиці одразу впадала в око велика скляна коробка — більшої Ленґдон не бачив ніколи в житті. Прозоре приміщення займало всю підлогу й здіймалося до стелі.

Коробка мала два поверхи.

На першому Ленґдон бачив сотні металевих шаф, схожих на холодильники, які стояли рядами, як лави в церкві, обернені до вівтаря. У шаф не було дверей, і їхні нутрощі можна було добре роздивитися. Складні, заплутані матриці з яскравими червоними дротами звисали з густої сітки контрольних пунктів, вигиналися до підлоги, де сходилися в товсті, мов канати, ремені, які тяглися поміж машинами, утворюючи щось ніби кровоносну систему.

«Упорядкований хаос!» — подумав Ленґдон.

— На першому поверсі, — мовив Вінстон, — ви бачите відомий суперкомп’ютер MareNostrum: сорок вісім тисяч вісімсот дев’яносто шість ядер Intel, з’єднані в сіть InfiniBand FDR10 — одна з найшвидших машин у світі. MareNostrum стояв у цьому місці, коли Едмонд почав тут працювати, і він замість того, щоб прибрати, вирішив доповнити його, тож просто розширив… угору.

Тепер Ленґдон побачив, що всі дроти MareNostrum сходяться в центрі зали, утворюючи такий собі стовбур, який, подібно до велетенської лози, тягнувся вертикально до стелі другого поверху.

Ленґдон подивився на другий поверх потужного скляного прямокутника — і побачив дещо зовсім інше. Тут, посередині поверху, на підвищенні, стояв масивний металевий синьо-сірий куб — ні дротів, ні мерехтіння лампочок, ніякого натяку на те, що він являє собою останнє слово техніки, яке Вінстон описував малозрозумілими термінами:

— …квантові біти приходять на місце двійкових цифр… суперпозиція станів… квантові алгоритми… сплетіння й тунелювання…

Тепер Ленґдон розумів, чому Едмонд більше говорив про мистецтво, ніж про комп’ютери.

— …що уможливлює квадрильйони обчислень із плаваючою комою на секунду, — зробив висновок Вінстон. — Отже, об’єднання цих двох дуже різних машин утворює найпотужніший у світі комп’ютер.

— Боже мій!.. — прошепотіла Амбра.

— Точніше, — поправив Вінстон, — Боже Едмонда.