Джерело

Розділ 51

Каса Міла, яка височить подібно до скелястої гори на розі Каррер де Провенса і Пасседж де Ґрасія, — шедевр Ґауді 1906 року, наполовину житловий будинок, наполовину вічна пам’ятка мистецтва. Дев’ятиповерхова споруда, яку Ґауді задумав як нескінченно криволінійну, з першого погляду впізнається за вигинистим фасадом з пісковику. Заокруглені хвилясті балкони й гнучка геометрія надають будинку органічного вигляду, неначе тисячолітнє вивітрювання утворило ці вигини й западини, як у пустельному каньйоні.

Хоча спочатку мешканці поблизьких кварталів цуралися такого шокового модернізму, Каса Міла здобула найвищу похвалу критиків і швидко стала однією з архітектурних перлин Барселони. Тридцять років Пер Міла, промисловець, який замовив цей будинок, мешкав там із дружиною у великих головних апартаментах, а решту двадцять квартир здавав. Донині Каса Міла на Пасседж де Ґрасія, 92 є однією з найбільш ексклюзивних і омріяних адрес Іспанії.

Ведучи «теслу» Кірша майже вільним від транспорту бульваром, Роберт Ленґдон відчував, що вони наближаються до місця. Бульвар Пасседж де Ґрасія — барселонський відповідник Єлисейських полів у Парижі: найширший, найграндіозніший, у бездоганному пейзажі, облямований дизайнерськими бутиками.

Chanel… Gucci… Cartier… Longchamp…

Нарешті Ленґдон побачив її у двохстах метрах попереду. М’яко підсвічена знизу Каса Міла зі світлого шорсткого вапняку, з довгастими балконами, помітно вирізнялася на тлі прямокутних сусідів — немов прекрасний корал винесло хвилею на берег, усипаний шматками шлакоблоку.

— Цього я і боялася, — сказала Амбра, показуючи вперед. — Дивись!

На широкому хіднику красивої вулиці перед будинком Ленґдон побачив кілька телефургонів; ціла юрба репортерів розповідала новини на тлі будинку Кірша. Кілька охоронців стояли так, щоб не пускати натовп до входу. Як видавалося, зі смертю Едмонда все, що стосувалося Кірша, потрапляло в новини.

Ленґдон окинув оком Пасседж де Ґрасія й не побачив, де можна поставити машину; рух був доволі жвавий.

— Лягай, — сказав він Амбрі, розуміючи, що не має жодного вибору, окрім як їхати повз юрбу.

Амбра згрупувалася на підлозі, так що ззовні її стало зовсім не видно. Ленґдон прихилився, і так вони проминули людне місце.

— Схоже, вони оточили парадний вхід, — сказав він. — Нам туди не пробитися.

— Завертайте праворуч, — бадьоро і впевнено втрутився Вінстон. — Я так цю ситуацію й уявляв.

——

Блоґер Ектор Маркано печально дивився на верхні поверхи Каси Міла, не в силі змиритися із загибеллю Едмонда Кірша.

Три роки Ектор писав про новітні технології для популярної платформи барселонських підприємців і новітніх стартапів Barcinno.com. Те, що великий Едмонд Кірш працював тут, у Барселоні, викликало в Ектора десь таке відчуття, як коли б він опинився біля самого Зевса.

Ектор уперше зустрів Кірша понад рік тому, коли легендарний футуролог люб’язно погодився взяти участь у щомісячній найпопулярнішій події Barcinno, «Ночі факапів» — семінарі, на якому шалено успішні підприємці відверто розповідали про свої найбільші помилки. Кірш скромно зізнався перед глядачами, що за останні півроку витратив понад 400 мільйонів доларів, намагаючись здійснити свою мрію про витвір, якому він дав назву E-Wave, — квантовий комп’ютер із такою швидкістю обробки даних, що уможливить безпрецедентний поступ у всіх галузях науки, особливо в моделюванні комплексних систем.

— Боюся, — зізнався Едмонд, — поки що мій квантовий стрибок у квантовому комп’ютингу — це радше квантовий провал.

Сьогодні, коли Ектор почув, що Кірш збирається оголосити про неймовірної важливості відкриття, його охопило передчуття: чи не йдеться про E-Wave? «Може, він знайшов спосіб зробити так, щоб ця система працювала?» Але після філософського вступу Ектор зрозумів, що Кірш вестиме мову про зовсім інші речі.

«Цікаво, чи ми колись дізнаємося, що він відкрив?» — думав Ектор. Із важким серцем він прийшов до будинку Кірша — не шукати матеріал для блоґу, а віддати шану загиблому.

— E-Wave! — закричав хтось. — E-Wave!

Усі довкола, увесь натовп показував у той самий бік — люди дивилися на блискучу чорну «теслу», яка поволі під’їжджала, посвічуючи на людей галогеновими фарами, і знімали її на камери.

Ектор вражено дивився на знайому машину.

«Тесла» моделі X із номерним знаком E-Wave була відома в Барселоні так само, як папамобіль у Римі. Іноді Кірш улаштовував виставу: паркувався в другому ряді на Каррер де Провенса перед ювелірною крамницею DANiEL ViOR, виходив пороздавати автографи й дивував народ тим, як машина без нього їде заздалегідь запрограмованим маршрутом вулицею і на другий бік широкого хідника до в’їзду в гараж, де авто впускали й воно поволі з’їжджало спіральним спуском у приватний гараж під Касою Міла.

Самопаркування було стандартною рисою «тесли»: відчинення дверей гаража, в’їзд, вимикання, — але Едмонд, пишаючись собою, хакнув систему «тесли» й задав машині складніший маршрут.

Усе — вистава.

А нині було ще химерніше видовище. Кірш помер, а машина десь узялася, поволі проїхалася Каррер де Провенса, завернула до елегантних дверей гаража й потроху посунула вперед у міру того, як люди розступалися.

Репортери та оператори побігли до автівки, намагаючись зазирнути в її тоновані вікна. Побачивши те, що всередині, вони здивовано кричали:

— Вона порожня! За кермом нікого! Звідки вона приїхала?!

Охоронці Каси Міла, вочевидь, бачили таке й раніше, тож відтіснили людей від «тесли» й дверей гаража, які перед нею відчинилися.

Екторові вигляд порожньої машини Едмонда, що поверталася в гараж, навіяв думку про засмученого собаку, який повертається додому, втративши господаря.

«Тесла», немов привид, тихо заїхала у двері, і юрба емоційно зааплодувала, коли улюблениця Едмонда, як бувало вже не раз, почала спіральний спуск на найперший підземний паркінг Барселони.

——

— Я не знала, що в тебе така клаустрофобія, — прошепотіла Амбра, лежачи на підлозі машини поряд із Ленґдоном. Вони втиснулися в маленький простір між другим і третім рядами сидінь, накрившись чорним вініловим чохлом, який Амбра знайшла в зоні для багажу, і крізь тоновані вікна їх було зовсім не видно.

— Жити буду… — тремтячим голосом промовив Ленґдон, якого дужче нервувала самокерованість машини, ніж власна фобія. Він відчував, як «тесла» спускається по спіралі, й боявся, що вона будь-якої миті в що-небудь вріжеться.

За дві хвилини до того, поки вони стояли на Каррер де Провенса біля крамниці DANiEL ViOR, Вінстон дав їм чіткі вказівки.

Амбра й Ленґдон, не виходячи з машини, залізли в задню частину авто, а тоді натисненням кнопки на телефоні жінка запустила той самопаркувальний алгоритм.

У темряві Ленґдон відчув, як машина повільно посунула вулицею. Притиснувшись до Амбри в тісноті між сидіннями, він не міг не пригадати свою першу юнацьку любовну пригоду на задньому сидінні з красивою дівчиною… «Тоді я дужче нервувався», — подумав він, що не могло не викликати усмішки в дорослого чоловіка, який лежить у машині без водія, обіймаючись із майбутньою іспанською королевою.

Ленґдон відчув, як машина вирівнялася в кінці спуску, потім кілька разів поволі повернула, відтак зупинилася.

— Приїхали, — сказав Вінстон.

Амбра одразу скинула з себе чохол і поволі сіла, визирнула у вікно.

— Чисто! — сказала вона, виходячи.

Ленґдон вийшов за нею, відчувши полегшення, що перебуває у великому приміщенні гаража.

— Ліфти в головному фойє, — сказала Амбра, показавши вгору, туди, звідки вів гвинтовий спуск.

Однак погляд Ленґдона був прикутий до геть несподіваної речі. Тут, на підземному паркувальному майданчику, на стіні просто перед місцем, де ставив машину Едмонд, висів в елегантній рамі морський пейзаж.

— Амбро! — здивувався Ленґдон. — Що, Едмонд повісив на своєму паркінгу картину?!

Вона кивнула.

— Я теж у нього про це питала. Він сказав, що це для того, аби його щовечора зустрічала дивовижна краса.

Ленґдон тихо розсміявся. «Ох уже ці холостяки!»

— Цим художником Едмонд дуже захоплювався, — сказав Вінстон, голос якого тепер уже лунав із мобільного в руці Амбри. — Упізнаєте?

Ленґдон не впізнавав. Картина являла собою просто дуже добре виконаний акварельний малюнок, наче далекий від авангардних смаків Едмонда.

— Це Черчилль, — сказала Амбра. — Едмонд весь час його цитував.

Черчилль. Ленґдонові було потрібно кілька секунд подумати, перш ніж до нього дійшло: ідеться про того самого Вінстона Черчилля, славнозвісного британського урядовця, який був не лише героєм війни, оратором і лауреатом Нобелівської премії, а й дуже обдарованим художником. Ленґдон тепер згадав, як Едмонд колись цитував цього британського прем’єр-міністра у відповідь на чиєсь зауваження, що його ненавидять релігійні люди: «У вас є вороги? Чудово. Це означає, що ви мали власну точку зору!»

— Найбільше враження на Едмонда справляла різнобічність талантів Черчилля, — сказав Вінстон. — Люди рідко виявляють обдарованість у стількох різних сферах.

— І тому Едмонд назвав вас Вінстоном?

— Так і є, — відказав комп’ютер. — То була найвища похвала з боку Едмонда.

«Добре, що я спитав!» — подумав Ленґдон, якому раніше думалося, що ім’я Вінстона — це алюзія на ім’я Watson робота від IBM, який десять років тому виграв у телегрі «Jeopardy!»[61]. Без сумніву, той Вотсон зараз би вважався примітивною одноклітинною істотою з точки зору еволюції штучного інтелекту.

— То гаразд, — сказав Ленґдон, ідучи до ліфтів. — Ходімо нагору і спробуймо знайти те, по що прийшли.

——

І саме тієї миті в мадридському соборі Альмудена командор Дієго Ґарса притуляв до вуха телефон і, не вірячи тому, що чує, слухав останні новини від PR-координаторки палацу Моніки Мартін.

«Вальдеспіно і принц Хуліан утекли з безпечного палацового комплексу?»

Ґарса навіть уявити не міг, що ж вони собі думали.

«Їдуть Мадридом у машині паламаря?! Це якесь безглуздя!»

— Можемо зв’язатись із транспортною поліцією, — запропонувала Мартін. — Суреш каже, що вони зможуть за допомогою камер…

— Ні! — відрубав Ґарса. — Повідомляти будь-кого про те, що принц без охорони перебуває поза палацом, — дуже небезпечно! Найголовніше — його безпека!

— Зрозуміла, командоре, — дещо ніяково сказала Мартін. — Є ще одна річ, яку ви маєте знати. Справа стосується відсутнього телефонного запису.

— Чекайте, — сказав Ґарса: він побачив чотирьох агентів Гвардії, які, на його подив, підійшли й оточили його. Не встиг Ґарса будь-що зробити, як його ж власні агенти вправно відібрали в нього і зброю, і телефон.

— Командоре Ґарсо, — промовив його головний агент. — Я отримав безпосередній наказ заарештувати вас.