Джерело

Розділ 96

«Цей вид поглине нас?»

У моторошній тиші Ленґдон намагався уявити, що саме Едмонд хотів цим сказати; йому ця фраза навіяла картини з науково-фантастичних жахів про «чужих», де людей використовували як живі інкубатори для панівного виду.

Ленґдон, який тепер стояв, озирнувся на Амбру: вона зіщулилася на дивані, обхопивши коліна, її уважні очі вдивлялися в екран. Ленґдон щосили спробував якось по-іншому уявити, як можна інтерпретувати ці відомості, — але висновок здавався неминучим.

За моделлю Едмонда, людство буде поглинуте новим видом за кількадесят років. І що ще страшніше — цей новий вид уже живе і тихо набирає сили на Землі.

— Звісно, — промовив Едмонд, — я не міг оприлюднювати ці дані, не знаючи, що ж це за вид. Тож занурився в пошуки. Після безлічі моделювань мені вдалося виявити цього загадкового новачка.

На екрані виникла проста діаграма, яку Ленґдон пам’ятав ще зі школи, — класифікація всього живого, поділена на шість царств живих організмів: Тварини, Рослини, Протисти, Бактерії, Археї, Гриби.

— Виявивши цей новий організм, який живе й активно розвивається, — продовжив Едмонд, — я зрозумів, що він має забагато розмаїтих форм, щоб називатися видом. Таксономічно висловлюючись, і для ряду ця група також заширока. Навіть для типу. — Едмонд уважно подивився в камеру. — Я зрозумів, що зараз нашу планету населяє дещо набагато значніше. Назвати його можна тільки цілковито новим царством.

Мить — і Ленґдон зрозумів, що має на увазі Едмонд.

Сьоме царство.

Немов громом уражений, Ленґдон дивився на Едмонда, який повідомляв світові новину, описуючи новітнє царство істот, про яке професор нещодавно чув у лекції TED Кевіна Келлі — письменника й дослідника цифрової культури. Нове царство, яке пророчили фантасти, раптово з’явилося.

Царство неживих істот.

Цей неживий вид еволюціонував точно як живий — ставав дедалі складнішим, адаптувався й поширювався в нових середовищах, з’являлися нові різновиди, з яких одні виживали, інші зникали. Точне дзеркало дарвінівських адаптивних змін — ці організми розвивалися з карколомною швидкістю й тепер утворили цілковито нове царство — сьоме, яке посіло місце поруч із царством тварин та іншими.

Латинську назву йому було дано — Technium.

Едмонд блискуче описував новітнє царство організмів на нашій планеті, яке об’єднувало всі явища техніки. Він описував нові машини, які процвітали чи вимирали за дарвінівським законом «виживання найбільш пристосованих», постійно адаптувалися до середовища, виробляли нові засоби виживання і в разі успіху починали відтворюватися якомога швидше, аби монополізувати доступні ресурси.

— Факс повторив шлях птаха додо, — пояснював Едмонд. — Айфон виживе лише в тому разі, якщо перемагатиме конкурентів. Друкарські машинки й паровози вимерли від зміни середовища, а «Британська енциклопедія» еволюціонувала: її громіздкі тридцять два томи відростили цифрові кінцівки і, як дводишні риби, поширилися на нову територію, де тепер існують цілком успішно.

Ленґдон пригадав, як фотоапарат Kodak його дитинства — колишній тиранозавр особистого фотографування — миттєво перетворився на релікт після метеоритної появи цифрової зйомки.

— Півмільярда років тому, — продовжував Едмонд, — наша планета пережила раптовий бум нових форм життя — Кембрійський вибух, під час якого ледь не моментально виникла більшість форм життя на планеті. Зараз ми є свідками Кембрійського вибуху техніїв. Нові різновиди техніки з’являються на світ щоденно, блискавично еволюціонують, і кожна нова технологія стає засобом створення інших. Винайдення комп’ютерів допомогло нам створювати дивовижні нові інструменти — від смартфонів до космічних кораблів і робохірургії. Ми свідки вибуху інновацій, який відбувається швидше, ніж можемо усвідомити. І ми є творцями нового царства — царства Технії.

На екран повернулося тривожне зображення, на якому чорна бульбашка поглинає блакитну. «Техніка вб’є людство?» — ця думка викликала в Ленґдона жах, але чуття підказувало йому, що це дуже малоймовірно. Для нього майбутнє в стилі антиутопій, де машини-термінатори полюють на людей, видавалося геть антидарівнівським. «Люди контролюють техніку, люди мають інстинкти до виживання, люди ніколи не дозволять техніці себе перемогти».

Навіть із таким логічним ланцюжком у думці Ленґдон розумів, що мислить наївно. Поспілкувавшись із Вінстоном, творінням Едмонда, Ленґдон мав рідкісну можливість побачити, яких висот сягнув прогрес у розвитку штучного інтелекту. І в той час як Вінстон, вочевидь, виконував бажання Едмонда, Ленґдон гадав, скільки ж часу мине, доки машини, подібні до Вінстона, почнуть самостійно приймати рішення й виконувати власні бажання.

— Авжеж, багато хто раніше пророкував, що настане царство техніки, — мовив Едмонд, — але мені вдалося змоделювати це… і показати, що воно з нами зробить. — Він показав на темнішу бульбашку, яка на 2050 рік зайняла собою весь екран і вказувала на повне панування на планеті. — І маю відзначити, на перший погляд, така модель дає доволі похмуру картину.

Едмонд витримав паузу — і в його очах заграли знайомі бісики.

— Але варто придивитись уважніше, — мовив він.

Тепер на екрані у фокусі опинилася темна бульбашка: Едмонд збільшував зображення, доки Ленґдон розгледів, що великий круглий об’єкт не чорний, а темно-фіолетовий.

— Як бачите, чорна бульбашка техніки, поглинувши бульбашку людства, набула іншого відтінку — фіолетового: два кольори рівномірно змішалися.

Ленґдон замислився, добре це чи погано.

— Те, що ви зараз бачите, є рідкісним еволюційним процесом, що має назву облігатного ендосимбіозу, — говорив Едмонд. — Зазвичай еволюція є біфуркаційним процесом — певний вид ділиться на два нові види, — однак іноді, дуже рідко, якщо два види не можуть вижити один без одного, то відбувається протилежне… і замість біфуркації одного виду відбувається об’єднання двох видів в один.

Таке об’єднання нагадало Ленґдонові синкретизм — процес об’єднання двох релігій, який дає третє, цілковито нове вчення.

— Якщо ви не вірите, що людина скоро з’єднається з технікою, — мовив Едмонд, — просто погляньте навколо.

На екрані промайнуло швидке слайд-шоу — люди, які не випускають із рук мобільних телефонів; люди в окулярах віртуальної реальності, з блютузом у вухах; бігуни з плеєрами, причепленими до руки; родина за обідом — і посеред столу стоїть смарт-динамік; малюк у колисці, який грає на планшеті.

— Це лише примітивний початок симбіозу, — промовив Едмонд. — Ми вже починаємо вживлювати в мозок мікросхеми, запускати назавжди в кров наноботів, створюємо синтетичні кінцівки, які контролюються мозком, використовуємо генетичні інструменти на кшталт CRISPR для впливу на свій геном і, цілком буквально, проектуємо покращену версію самих себе.

Тепер Едмонд майже сяяв від пристрасті й захвату.

— Люди еволюціонують, перетворюються на щось інакше, — проголосив він. — Ми стаємо гібридним видом — біологічно-технічним. Ті інструменти, які сьогодні живуть поза нашими тілами: смартфони, слухові апарати, окуляри, більшість ліків — через п’ятдесят років будуть вбудовані в наші тіла настільки, що ми вже не зможемо вважати себе Homo sapiens.

За спиною Едмонда з’явилася вже знайома картинка — еволюція від шимпанзе до сучасної людини.

— Ми незчуємося, — промовив Едмонд, — як станемо наступним кадром у мультфільмі еволюції. І тоді будемо озиратися на сьогоднішніх людей розумних, як ми зараз на неандертальців. Нові технології на зразок кібернетики, синтетичного інтелекту, кріоніки, молекулярної інженерії, віртуальної реальності навіки змінять уявлення про те, що означає бути людиною. І я розумію, що серед вас багато тих, хто вважає Homo sapiens богообраним видом. Я можу зрозуміти, що для вас ця новина може скидатися на кінець світу. Але, благаю вас, повірте мені… майбутнє насправді значно світліше, ніж ви собі думаєте.

Раптово охоплений надією та оптимізмом, великий футуролог почав у яскравих барвах описувати це майбутнє — такого Ленґдон навіть не наважувався уявити.

Едмонд переконливо описував майбутнє, в якому техніка стане такою дешевою й повсюдною, що межа між бідними і багатими зітреться. Майбутнє, в якому технології поводження з середовищем дозволять мільярдам людей пити воду, їсти ситну й корисну їжу, мати доступ до чистих джерел енергії. Майбутнє, де хвороби, такі як рак Едмонда, будуть викорінені завдяки геномному лікуванню. Майбутнє, де потужна сила інтернету нестиме освіту навіть у найдальші куточки Землі. Майбутнє, де рóботи за конвеєром звільнять робітників від одноманітної праці для більш вдячних занять, що відкриються в таких сферах, яких ми ще не уявляємо. І, понад усе, майбутнє, де новітні технології почнуть створювати таке багатство важливих для людства ресурсів, що воювати за них буде безглуздо.

Ленґдон слухав прогноз Едмонда, і професора переповнювало давно забуте почуття. І він знав: мільйони інших глядачів у ту саму мить відчувають щось подібне — несподіване піднесення і світлу надію на майбутнє.

— Мене в цій майбутній добі чудес тільки одне засмучує. — Раптом голос Едмонда затремтів. — Мені дуже шкода, що сам я до неї не доживу. Останнім часом — і навіть мої близькі друзі про це не знали — я дуже хворів… здається, я не житиму вічно, як збирався. — Він спромігся на єхидну посмішку. — На той час, коли ви це бачите, мені залишатиметься кілька тижнів життя… чи кілька днів. Будь ласка, друзі, знайте, що звертатися до вас цього вечора було для мене найбільшою честю і радістю в житті. Дякую, що мене вислухали!

Тепер Амбра стояла біля Ленґдона, і обоє з печаллю й захватом слухали звернення свого друга до світу.

— Ми зараз стоїмо на химерному перевалі історії, — продовжив Едмонд. — Зараз виникає відчуття, ніби світ перевернувся догори ногами і ніщо не є таким, яким ми його собі уявляємо. Але непевність завжди віщує шалені зміни; перед трансформаціями ми завжди відчуваємо тривогу і страх. Я прошу вас покладати надію на людську здатність до творчості й любові, адже ці дві сили в поєднанні можуть освітити темряву.

Ленґдон поглянув на Амбру й побачив, що по її обличчю течуть сльози. Він обережно пригорнув її — і вони обоє слухали останні слова, якими їхній друг перед смертю звертався до світу.

— Рухаючись до непевного завтра, — промовив Едмонд, — ми перетворимо себе на дещо більше, ніж можемо собі уявити, — такої сили ми навіть не бачили в найсміливіших мріях. І при цьому не забуваймо мудрих слів Черчилля, який застерігав: «Ціна величі… це відповідальність».

Ці слова особливо глибоко прозвучали для Ленґдона, який часто боявся, що людству не вистачить відповідальності в користуванні манливими, запаморочливими новими винаходами.

— Хоч я й атеїст, — промовив Едмонд, — але перед тим, як попрощатися з вами, дозвольте прочитати молитву, яку я нещодавно написав.

«Едмонд написав молитву?»

— Я назвав її «Молитвою до Майбутнього».

Едмонд заплющив очі й промовив повільно, з дивною певністю:

— Нехай наша філософія крокує в ногу з нашими технологіями. Нехай наше співчуття крокує в ногу з нашими силами. І нехай рушієм змін буде любов — а не страх!

Із цими словами Едмонд Кірш розплющив очі.

— Прощавайте, мої друзі, і дякую вам! — сказав він. — І, не побоюся цього слова… Боже вам помагай!

Едмонд якусь мить дивився в камеру, а тоді його обличчя зникло в кипучому морі білого шуму. Ленґдон дивився на поцяткований чорно-білий екран, і його серце переповнювала гордість за друга.

Стоячи поруч із Амброю, Ленґдон уявляв мільйони людей, які щойно разом з ними дивилися цей геніальний витвір Едмонда. Професор, сам собі дивуючись, подумав: «А може, остання ніч Едмонда на землі склалася якнайкраще?»