Джерело

Розділ 40

Рабі Єгуда Кьовеш вибіг із флігеля, проскочив через сад і тихо вийшов у парадні двері свого будинку, спустився з ґанку на хідник.

«Удома я вже не в безпеці, — сказав собі рабин, серце якого було готове вискочити з грудей. — Треба йти до синагоги».

Синагога на вулиці Дохань не лише була святинею всього життя Єгуди Кьовеша — вона являла собою справжню фортецю. Барикади навколо храму, паркан із колючим дротом угорі й охорона з двадцяти чотирьох осіб не давали забути про давню історію антисемітизму в Будапешті. Того вечора Кьовеш був радий, що має ключ від цієї твердині.

До храму було п’ятнадцять хвилин ходу — щодня Кьовеш прогулянковою ходою проходив цією дорогою; але, вийшовши на вулицю Лайоша Кошута, рабин відчув тільки страх. Опустивши голову, Кьовеш обережно придивився до всіх темних закутків, перш ніж піти вперед.

Майже одразу він побачив таке, що опинився на межі паніки.

На лавці навпроти сиділа темна постать — міцний чоловік у синіх джинсах і бейсболці недбало тицяв пальцем у смартфон, який освітлював його бородате лице.

«Він не з нашого району», — зрозумів Кьовеш, прискоривши крок.

Чоловік у бейсболці підвів очі, поглянув на рабина, потім повернувся до свого телефона. Кьовеш рушив уперед. Після одного кварталу він нервово озирнувся. На його жах, незнайомця в бейсболці на лавці вже не було. Він перетнув вулицю і йшов по тротуару за Кьовешем.

«Він іде за мною!» — старий рабі пішов швидше, задихуючись. Чи не був цей вихід з дому фатальною помилкою?

«Вальдеспіно казав мені не виходити! І кому я повірив?!»

Кьовеш планував чекати, доки до нього прийдуть люди від Вальдеспіно й доправлять у Мадрид, але дзвінок змінив усе. Темне зерно сумніву проросло швидко.

Жінка по телефону попередила його: «Єпископ пришле людей не для того, щоб вас перевезти в безпечне місце, а щоб усунути вас — так само як Саєда аль-Фадла». І вона навела такі переконливі докази, що Кьовеш піддався паніці й утік.

Тепер, швидко йдучи тротуаром, Кьовеш уже боявся, що не дійде до синагоги. Чоловік у бейсболці й далі був позаду, приблизно за п’ятдесят метрів від Кьовеша.

Оглушливе рипіння розірвало нічне повітря — і Кьовеш підскочив. Але з полегшенням зрозумів, що це просто за квартал від нього зупинився міський автобус. Кьовеш відчув, що йому послало порятунок саме Провидіння, підбіг до автобуса й зайшов. Автобус був набитий веселими студентами, і двоє з них увічливо пропустили Кьовеша й дали йому сісти попереду.

— Köszönöm[50], — видихнув рабі.

Однак не встиг автобус від’їхати, чоловік у джинсах і бейсболці підбіг і в останню мить скочив на підніжку.

Кьовеш завмер, але той пройшов повз нього, навіть не глянувши, і сів позаду. У передньому склі відобразилося: незнайомець повернувся до свого смартфона, вочевидь, захоплений відеогрою.

«Не будь параноїком, Єгудо, — посварив себе рабин. — Ти йому не потрібен».

Коли автобус прибув на зупинку «Вулиця Дохань», Кьовеш дивився на шпилі захищеної синагоги, яка височіла буквально за кілька кварталів від нього, але не міг набратися мужності вийти з людного транспорту.

«А якщо я вийду, а він за мною?»

Кьовеш лишився на місці, розсудивши, що в гурті безпечніше. «Можу трохи покататися, перевести подих…» — подумав він, хоча тепер пошкодував, що, поспішаючи, не сходив перед виходом з дому в туалет.

Минуло кілька секунд після того, як автобус рушив з вулиці Дохань, — і рабі Кьовеш зрозумів, як гірко прорахувався.

«Зараз субота, в автобусі самі студенти…»

Тепер до Кьовеша дійшло: практично всі вийдуть у тому самому місці — на наступній зупинці, в серці старого єврейського кварталу.

Після Другої світової війни район лежав у руїнах, але тепер ці розвалені споруди стали однією з найяскравіших барних сцен Європи — славетними «руїн-барами», модними нічними клубами в розбомблених будинках. У вихідні юрмища студентів і туристів збиралися в цих кістяках складів і старих особняків, обладнаних найкращими звуковими системами, кольоровим освітленням, прикрашених еклектичними витворами мистецтва.

Як і слід було очікувати, коли автобус із рипом загальмував на наступній зупинці, студенти юрбою пішли на вихід. Чоловік у бейсболці й далі сидів позаду зі своїм смартфоном. Інстинкт підказав Кьовешеві вийти якомога швидше — він зірвався на ноги, поспіхом пройшов салоном і спустився в натовп студентів на вулицю.

Автобув рушив, але раптом різко зупинився, з сичанням відчинив двері й випустив останнього пасажира — того самого, в бейсболці. Серце в Кьовеша знову шалено закалатало, але чоловік навіть не глянув на нього. Натомість він розвернувся спиною до юрби й швидко пішов в інший бік, комусь телефонуючи.

«Не вигадуй!» — сказав собі Кьовеш, намагаючись дихати спокійно.

Автобус рушив, а студенти одразу пішли по барах. Заради безпеки рабі Кьовеш залишався з ними якомога довше, а тоді врешті-решт повернувся й пішов до синагоги.

«Лише кілька кварталів», — підбадьорював він себе, не звертаючи уваги на стомлені ноги й важкість у міхурі.

У барах голці ніде було впасти, гамірливі відвідувачі товклися й на вулиці.

Зусібіч навколо Кьовеша гриміла електронна музика, повітря сповнював пивний дух разом із солодким димом цигарок Sopianae і кюртьош-калачів[51].

Підходячи до рогу, Кьовеш знову відчув страх: за ним наче хтось стежив. Він сповільнив крок і нишком озирнувся. На щастя, чоловіка в джинсах і бейсболці видно не було.

——

У темній брамі навпочіпки сидів чоловік. Він не рухався десять довгих секунд, а потім обережно визирнув із-за рогу.

«Гарна спроба, діду», — подумав той, розуміючи, що саме вчасно сховався.

Чоловік перевірив шприц у кишені. Тоді вийшов з тіні, поправив бейсболку і пішов за своєю ціллю.