Джерело

Розділ 26

Побачивши погляд Фонсеки, який, схоже, просто не вірив своїм очам, Ленґдон не міг визначити, що дужче здивувало гвардійця: швидкий опис наліпки чи химерний вибір машини, якою скористався для втечі адмірал Авіла.

«Він поїхав на “убері”», — подумав Ленґдон, вагаючись, вважати це геніальною чи шалено недалекоглядною ідеєю.

Всюдисуща служба Uber за останні кілька років завоювала світ. Кожен, хто потребував таксі, міг через смартфон зв’язатися з дедалі більшою армією «убер-водіїв», які підпрацьовували, здаючи свої машини як імпровізоване таксі. Служба, яка зовсім нещодавно була узаконена в Іспанії, вимагала від своїх водіїв чіпляти на лобове скло логотип — літеру U. Ну а в цій машині водій також виявився прибічником нового папи.

— Агенте Фонсека, — сказав Ленґдон, — Вінстон каже, що дозволив собі розіслати зображення цієї машини до поліційних відділків, щоб перевіряли на дорогах.

Фонсека роззявив рот, і Ленґдон відчув, що цей добре вишколений гвардієць до гри на випередження не готовий. Фонсека, здавалося, не знав, чи дякувати Вінстону, чи сказати, щоб той не ліз не у свою справу.

— І він зараз телефонує на гарячу лінію Uber…

— Ні! — скипів Фонсека. — Дайте номер мені! Я сам зателефоную! Uber імовірніше візьметься допомагати старшому офіцеру Королівської гвардії, ніж якомусь комп’ютеру!

Ленґдон мав відзначити, що, напевно, Фонсека має рацію. До того ж було б значно краще, якби гвардія долучилася до погоні, а не гаяла час на перевезення Амбри до Мадрида.

Отримавши від Вінстона номер, Фонсека його набрав, і Ленґдон відчув дедалі міцнішу переконаність, що вбивцю буде спіймано за лічені хвилини. Виявляти місце перебування машин — то основа роботи служби Uber: точне місце будь-якої уберівської машини на світі міг побачити будь-який клієнт зі свого смартфона. Фонсеці тільки й треба було, що запитати, де перебуває водій, який щойно взяв пасажира біля музею Ґуґґенхайма.

— ¡Hostia! — вилаявся Фонсека. — Automatizada…

Він набрав номер на клавіатурі й став чекати, вочевидь, опинившись в автоматизованому меню.

— Професоре, щойно я додзвонюся до «Убера» й нападу на слід машини, то передам цю справу місцевій поліції, щоб разом з агентом Діасом відвезти вас із сеньйоритою Відаль до Мадрида.

— Мене?! — Ленґдон був приголомшений. — Ні. Я не маю змоги поїхати з вами.

— Можете — і поїдете! — відказав Фонсека. — Разом зі свою комп’ютерною іграшкою! — додав він, показуючи на аудіопристрій на голові Ленґдона.

— Перепрошую, — рішучіше заперечив Ленґдон. — Я жодним чином не можу вирушити з вами до Мадрида.

— Дуже дивно, — відповів Фонсека. — Ви ж наче гарвардський професор?

Ленґдон подивився на нього, не розуміючи, що той має на увазі.

— Так і є.

— Дуже добре, — буркнув Фонсека. — То, гадаю, вам вистачить розуму усвідомити, що вибору не маєте!

Після чого агент покрокував музеєм, повернувшись до телефонної розмови.

Ленґдон провів його очима. «Якого біса?»

— Професоре! — прошепотіла з-за спини йому Амбра. — Мені потрібно, щоб ви мене вислухали. Це дуже важливо!

Ленґдон озирнувся — і глибоко здивувався, побачивши, якого жаху повні очі Амбри. Заніміння в неї, здається, минуло, і говорила вона чітко й відчайдушно.

— Професоре, — сказала вона, — Едмонд виявив до вас величезну повагу, ввівши фрагменти ваших лекцій у презентацію. Тож я довірюся вам. Мені треба дещо вам сказати.

Ленґдон непевно подивився на неї.

— У вбивстві Едмонда винна я, — прошепотіла вона. Її темно-карі очі були повні сліз.

— Перепрошую, що це означає?

Амбра кинула нервовий погляд на Фонсеку, який відійшов досить далеко й не міг її чути.

— Список запрошених, — мовила вона до Ленґдона. — Доданий в останню хвилину. Кого додали?

— Так, Луїса Авілу.

— Це я його вписала, — зізналася вона; її голос тремтів. — Я!

«Вінстон мав рацію…» — ошелешено подумав Ленґдон.

— Через мене Едмонда застрелили! — майже плачучи, промовила вона. — Я впустила до музею вбивцю!

— Заждіть, — Ленґдон поклав руку на її плече; жінка тремтіла. — Просто поговорімо. Чому ви його вписали?

Амбра тривожно глянула на Фонсеку: той і далі за двадцять метрів від них говорив по телефону.

— Професоре, я отримала прохання від людини, якій повністю довіряю. Він попрохав мене додати адмірала Авілу в список запрошених — як особисту послугу. Прохання надійшло буквально за кілька хвилин до відкриття музею, тож я, не замислюючись, його вписала. Ну він же військовий адмірал! Звідки я могла знати?!

Вона знову подивилася на тіло Едмонда й затулила рот витонченою долонею.

— І ось тепер…

— Амбро, — прошепотів Ленґдон. — А хто попросив вас вписати адмірала?

Амбра важко ковтнула.

— Мій наречений… іспанський кронпринц. Дон Хуліан.

Ленґдон не повірив своїм вухам: він дивився на Амбру, намагаючись усвідомити, що вона йому сказала. Директорка музею Ґуґґенхайма щойно ствердила: іспанський кронпринц допоміг організувати вбивство Едмонда Кірша. «Це неможливо!»

— Я певна, в палаці ніхто не очікував, що я знатиму вбивцю, — сказала Амбра. — Але тепер я знаю… і боюся, що я в небезпеці…

Ленґдон поклав руку їй на плече.

— Тут ви в цілковитій безпеці!

— Ні! — прошепотіла жінка. — Тут зараз відбувається таке, чого ви не розумієте. Нам з вами треба вибиратися звідси. І негайно!

— Ну не можемо ж ми просто побігти, — зауважив Ленґдон. — Нас же…

— Будь ласка, послухайте, — просила Амбра. — Я знаю, як допомогти Едмондові.

— Вибачте, я правильно вас почув? — Ленґдон відчував, що співрозмовниця ще не до кінця отямилась. — Едмонду вже не допомогти.

— Ні, допомогти можна, — чітко промовила вона. — Але спочатку нам треба потрапити в його дім у Барселоні.

— Про що ви?

— Будь ласка, слухайте уважно. Я знаю, чого хотів би від нас Едмонд.

Далі кілька секунд Амбра Відаль щось пошепки розповідала Ленґдонові. Його серце билося дедалі тривожніше. «Боже мій, — думав він. — Вона має рацію. Це все змінює!»

Договоривши, Амбра з викликом глянула на нього.

— Тепер ви розумієте, чому нам треба тікати?

Ленґдон не вагаючись кивнув.

— Вінстоне, — сказав він у пристрій. — Ви чули, що мені сказала Амбра?

— Чув, професоре.

— Ви вже знали про це?

— Ні.

Ленґдон ретельно зважив те, що сказав далі.

— Вінстоне, я не знаю, чи відчувають комп’ютери вірність своїм творцям, але якщо ви це відчуваєте, то зараз настав ваш момент істини. Нам украй потрібна ваша поміч!