Джерело

Розділ 36

— Su misión todavía no ha terminado[44], — почулося в телефоні Авіли.

Авіла на задньому сидінні «убера» слухав новини від свого наймача.

— У нас несподіване ускладнення, — швидко продовжив Регент. — Потрібно переспрямувати вас до Барселони. Негайно.

Барселона? Авілі казали, що треба їхати до Мадрида для подальшої служби.

— Ми маємо підстави вважати, — вів далі голос, — що двоє спільників Кірша сьогодні вирушили до Барселони, сподіваючись знайти спосіб запустити презентацію Кірша дистанційно.

Авіла напружився.

— Хіба це можливо?

— Ми ще не маємо певності, але якщо в них вийде, то це перекреслить усю вашу працю. Мені просто зараз потрібна людина в Барселоні. Без галасу. Вирушайте туди якомога швидше й виходьте зі мною на зв’язок.

На тому розмова скінчилася.

Ця погана новина, на диво, потішила Авілу. «Я все ще потрібен!» Барселона була далі, ніж Мадрид, але все одно на відстані кількох годин швидкої їзди супертрасою серед ночі. Не гаючи часу, Авіла знову приставив пістолет до голови водія. Руки на кермі помітно напружилися.

— Llévame a Barcelona![45] — скомандував адмірал.

Водій змінив напрямок на ближчому повороті в бік Віторії-Ґастейс, відтак пришвидшився й виїхав на трасу A-1 і повернув на схід. У ту пізню годину на дорозі крім них були лише фури, що з гуркотом одна поперед одної мчали завершити свій маршрут у Памплоні, Уесці, Льєйді і, нарешті, в одному з найбільших портів Середземного моря — Барселоні.

Авілі ледве вкладалася в голові та вервечка подій, через які він опинився тут… «З глибин мого найглибшого відчаю я піднісся до моменту найславетнішої служби!»

На якусь жахливу мить Авіла знов опинився в безодні, повзав у задимленому вівтарі Севільського собору, шукаючи серед закривавлених уламків дружину й сина — але зрозумів лише, що втратив їх навіки.

Кілька тижнів після того страшного випадку Авіла не виходив з дому. Лежав на дивані й тремтів, охоплений нескінченним жахливим сном наяву: вогненні демони тягли його в темну прірву, огортали чорнотою, гнівом і задушливою провиною.

— Провалля — це чистилище, — шепотіла до нього монахиня, навчена розраджувати тих, хто пережив катастрофу. — Твоя душа в полоні чорного лімбу. Лише прощення порятує звідти. Тобі треба знайти спосіб пробачити тих, хто це вчинив, інакше твій гнів поглине тебе… — Вона перехрестилася. — Прощення — єдиний порятунок.

«Пробачити?!» — Авіла намагався щось сказати, але демони стискали йому горло. У ті хвилини помста здавалася єдиним порятунком. Тільки кому мститися? Відповідальність за терористичний акт так ніхто на себе й не взяв.

— Я розумію, що акт релігійного тероризму видається непробачним, — продовжувала монахиня. — А проте варто пригадати: у нашій власній вірі колись виникла інквізиція і тривала століттями — люди вважали, що діють в ім’я Боже. А ми вбивали невинних жінок і дітей через наші вірування. За це нам було треба просити пробачення — у світу, в себе самих. І з часом ми зцілилися.

Потім прочитала зі Святого Письма: «Не протився злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу… Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас»[46].

Тієї ночі, самотній і змучений, Авіла дивився в люстро. По той бік скла був незнайомець. Слова монахині нічим йому не зарадили.

«Пробачення? Підставити другу щоку?!

Я бачив таке зло, якому немає пробачення!»

У його серці наростала лють — і Авіла вдарив у дзеркало кулаком, розбивши його, і, знесилений плачем, опустився на підлогу ванної.

Як кадровий офіцер, Авіла завжди чудово себе контролював: він був прихильником дисципліни, честі й чіткої ієрархії, — але воднораз усе це зникло. За лічені тижні Авіла опинився в тяжкому тумані й знімав біль потужною сумішшю алкоголю і ліків. Невдовзі бажання хімічного забуття не полишало його весь час, поки він не спав. Адмірал перетворився на агресивного відлюдника.

За кілька місяців такого життя його без галасу примусили піти у відставку з флоту. Крейсер, колись потужний, тепер застряг у сухому доку. Авіла розумів: у море вже йому не вийти. Флот, якому він присвятив життя, залишив йому лише скромну пенсію, якої ледве ставало на прожиток.

«Мені вже п’ятдесят вісім… — зрозумів він. — А я нічого в житті не зробив!»

Він цілими днями сидів у вітальні, дивився телевізор, пив горілку й чекав на хоч який-небудь промінь надії в житті. «La hora más oscura es justo antes del amanecer»[47], — часто нагадував він собі. Ця морська приповідка раз у раз виявлялася брехливою. «Яка там найтемніша година перед світанком! — з досадою думав він. — Немає того світанку».

У свій п’ятдесят дев’ятий день народження, дивлячись на порожню пляшку з-під горілки й попередження про виселення, Авіла зібрався з духом, пішов до шафи, дістав свій службовий пістолет і приставив дуло до скроні.

«Perdóname»[48], — прошепотів колишній адмірал і заплющив очі. Тоді натиснув на гачок. Звук виявився значно тихішим, ніж очікувалося. Не постріл, а якесь клацання.

Пістолет, за жорстокою іронією долі, дав осічку. Роки лежання в запорошеній шафі без чищення, певне, далися взнаки дешевій, декоративній зброї. Видавалося, що навіть такий простий боягузливий демарш Авілі не до снаги.

З люті й досади він кинув пістолет об стіну. І тут уже в кімнаті прогримів постріл. Авіла відчув, як ногу пронизав нестерпний жар, — і сліпучий біль розігнав туман сп’яніння. Авіла з криком упав на підлогу, схопившись за прострелену ногу.

Нажахані сусіди загрюкали у двері, завили сирени, й Авіла невдовзі опинився в Севільському провінційному шпиталі Сан-Лазаро, де намагався пояснити, що хотів вчинити самогубство й при цьому прострелив собі литку.

Наступного ранку, коли він лежав у післяопераційній палаті, до адмірала прийшов незнайомий відвідувач.

— Кепський із вас стрілець, — сказав молодий чоловік з андалузьким акцентом. — Не дивно, що вас відправили у відставку.

Не встиг Авіла щось на це сказати, як гість відкрив жалюзі й впустив у палату сонце. Авіла затулився від проміння долонею і з-під неї розгледів: хлопець був мускулястий і стрижений під їжачка. На ньому була футболка з обличчям Ісуса.

— Мене звати Марко, — сказав він. — Я ваш реабілітолог. Я просив, щоб мене відправили до вас, бо ми маємо дещо спільне.

— Військовий? — спитав Авіла, якому не надто сподобалася нахабна манера Марка.

— Ні. — Хлопець позирнув Авілі в очі. — Я був там у неділю. У соборі. Теракт.

Авіла подивився на нього з недовірою:

— Ви були там?

Хлопець підкотив одну холошу спортивних штанів, показавши протез.

— Я розумію, що ви пройшли через пекло, але я грав у напівпрофесійний футбол, тож не очікуйте від мене особливого співчуття. Я з тих, хто вважає: Бог допомагає тим, хто допомагає собі.

Не встиг Авіла зрозуміти, що відбувається, як Марко посадив його у візок і покотив коридором у невеликий тренажерний зал, після чого поставив між паралельними брусами.

— Буде боляче, — сказав хлопець, — але спробуйте дійти до кінця. Один раз. Потім зможете поснідати.

Біль був жахливий, але Авіла не збирався скаржитися на нього одноногій людині, тож, прийнявши якомога більше власної ваги на руки, дочовгав до кінця.

— Добре, — сказав Марко. — А тепер ще раз.

— Але ви казали…

— Так, я збрехав. Зробіть ще раз.

Авіла ошелешено подивився на хлопця. Адмірал багато років виконував накази, і, на диво, це його в чомусь збадьорило. Він відчув себе молодшим — як тоді, коли був ще салагою. Авіла розвернувся й почовгав назад.

— То скажіть мені, — сказав Марко. — Ви досі ходите на службу в Севільський собор?

— Ні, більше не ходжу.

— Страх?

Авіла похитав головою:

— Злість.

Марко засміявся.

— Ану, спробую вгадати. Монашки вам казали пробачити терористів?

Авіла різко спинився.

— Точно!

— І мені теж. Я намагався — неможливо. Жахливу нам пораду дали, — засміявся хлопець.

Авіла уважно подивився на футболку з Христом.

— Але таке враження, що ви все одно…

— Атож, звичайно, я й далі християнин. Навіть більший, ніж колись. Мені пощастило знайти свою місію — я допомагаю жертвам ворогів Бога.

— Благородна справа, — не без заздрості відзначив Авіла, відчуваючи, що без флоту втратив сенс життя.

— Великий чоловік допоміг мені повернутися до Бога, — продовжив Марко. — До речі, це папа. Я багато разів зустрічався з ним особисто.

— Перепрошую… папа?

— Так.

— Голова Католицької церкви?

— Так. Якщо хочете, я б міг і вам з ним зустріч улаштувати.

Авіла подивився на хлопця як на божевільного.

— Ви можете влаштувати мені зустріч із папою?

Марко, схоже, образився.

— Я розумію, що ви — адмірал і не уявляєте, що якийсь тренер-каліка з Севільї може мати доступ до намісника Бога, але я кажу правду. Якщо хочете — можу організувати вам зустріч із ним. Можливо, він допоможе вам знайти шлях, як допоміг мені.

Авіла сперся на бруси. Що на це сказати, він не знав. Він захоплювався тодішнім папою — жорстким консервативним лідером, прихильником суворих, ортодоксальних традицій. На жаль, цей чоловік у сучасному світі зусібіч піддавався тиску, і ходили чутки, що скоро він залишить престол із власної волі через наростання ліберальних настроїв, протистояти яким з кожним днем дедалі важче.

— Для мене велика честь зустрітися з ним, але…

— Добре, — перебив його Марко. — Спробую влаштувати це завтра.

Авіла навіть уявити собі не міг, що вже наступного дня сидітиме в надійно захищеній каплиці, а перед ним буде потужний лідер, який дасть йому один з найважливіших уроків віри в житті.

«До спасіння багато шляхів.

Прощення — не єдиний».