Джерело

Розділ 38

«Мого шефа вбито…»

Капітан Джош Сіґель відчував, як його руки тремтять на штурвалі, коли він вирулював Gulfstream G550 Едмонда Кірша на головну злітну смугу аеропорту Більбао.

«Я зовсім не в змозі летіти…» — подумав він, розуміючи, що другого пілота колотить так само, як і його.

Сіґель багато років керував літаком Кірша, і жахливе вбивство Едмонда стало для нього великим ударом. Годину тому Сіґель з напарником сиділи в кімнаті відпочинку в аеропорту й дивилися трансляцію з музею Ґуґґенхайма.

— Драма саме в стилі Едмонда, — жартував Сіґель, на якого справляла враження здатність шефа зібрати велику юрбу. Дивлячись програму Кірша, він разом з іншими глядачами нахилився вперед, і його цікавість наростала — аж тут сталося жахливе.

По тому Сіґель із напарником сиділи як у тумані, дивилися новини по телевізору й гадали, що ж тепер робити.

За десять хвилин задзвонив телефон Сіґеля: то був Вінстон, особистий помічник Едмонда. Сіґель ніколи його не бачив, але, хоч який чудний був його британський акцент, пілоти звикли до того, що він часто координував їхні польоти.

— Якщо ви ще не бачили, що показують по телевізору, обов’язково ввімкніть, — сказав Вінстон.

— Ми бачили, — сказав Сіґель. — Це жах, нам боляче.

— Нам потрібно, щоб ви повертали літак до Барселони. — З огляду на те, що допіру відбулося, тон Вінстона був моторошно діловий і спокійний. — Готуйтеся до зльоту, а я скоро перетелефоную. Будь ласка, до того часу не злітайте.

Сіґель не знав, що б сказав на це Едмонд, але тієї миті шоковані пілоти, які не відали, що робити, були вдячні Вінстону за те, що той дав їм бодай якусь вказівку.

Тож Сіґель із напарником почали готуватися до старту: задекларували політ до Барселони як такий, у якому нуль пасажирів, — тобто порожняк, що в їхній справі ще мав похмуре прізвисько «мертва голова», — потім виїхали з ангара хвостом уперед і продовжили за інструкцією готувати все до зльоту. За півгодини знову зателефонував Вінстон.

— До зльоту готові?

— Готові.

— Добре. Гадаю, ви, як завжди, злітатимете з тієї самої смуги, що на схід?

— Так.

Сіґеля подекуди нервувала ретельність і всезнайство Вінстона.

— Будь ласка, зв’яжіться з диспетчерами й просіть дозволу на старт. Під’їдьте до далекого кінця льотного поля, але ще на смугу не виходьте.

— Нам що, треба зупинитися на під’їзному шляху?

— Так, буквально на хвилинку. Прошу дати мені знати, коли будете там.

Сіґель з напарником здивовано перезирнулися. Прохання Вінстона видавалося геть безглуздим.

«Мабуть, диспетчер щось про це скаже…»

Проте Сіґель справді повів літак усякими шляхами й проїздами на західний край аеропорту, звідки можна було потрапити на ту саму смугу. Літак тепер мав проїхати останні сто метрів під’їзного шляху, де треба було завернути під кутом дев’яносто градусів праворуч — і вийти на початок смуги, спрямованої на схід.

— Вінстоне! — сказав Сіґель, дивлячись на високу сітку паркану навколо аеропорту. — Ми доїхали.

— Будь ласка, почекайте тут, — сказав Вінстон. — Я передзвоню.

«Як же тут стояти!» — нервувався Сіґель, не розуміючи, що, в лихої години, робить Вінстон. На щастя, камера заднього огляду показувала, що позаду жодних літаків немає, тож Сіґель принаймні нікому не заважав. Світилася тільки диспетчерська вежа — десь далеко, на іншому кінці, майже за три кілометри від них. Минуло шістдесят секунд.

— Це контроль повітряного руху, — почулося в навушниках пілотів. — EC346, вам відкритий шлях на злітно-посадкову смугу номер один. Повторюю, шлях відкритий.

Сіґелю нічого так не хотілося, як нарешті злетіти, але він усе чекав дзвінка від асистента Едмонда.

— Дякую вам, контроль, — відповів він. — Нам треба просто хвилину зачекати. Ми побачили попереджувальний світловий сигнал, маємо перевірити, чи все гаразд.

— Вас зрозумів. Будь ласка, повідомте, коли будете готові.