Джерело

Розділ 77

Почувся шепіт:

— Роберте!..

Ленґдон хотів відповісти, але в голові гупало й боліло.

— Роберте!..

Обличчя торкнулася м’яка долоня, і Ленґдон поволі відкрив очі. Тимчасово не розуміючи, де він, професор подумав, що марить. «Наді мною схиляється ангел у білому…»

Коли Ленґдон упізнав це обличчя, то кволо всміхнувся.

— Слава Богу, — полегшено зітхнула Амбра. — А ми чули постріл! — Вона сиділа навпочіпки біля нього. — Не вставай.

Ленґдон повернувся до тями — і його охопив жах.

— А той, хто гнався…

— Його більше немає, — прошепотіла заспокійливо Амбра. — Ти в безпеці. — Вона показала в колодязь. — А він туди впав. На саме дно.

Ленґдон напружив розум, намагаючись уповні усвідомити новину. Він щосили намагався розвіяти туман у голові й з’ясувати, де саме поранений: увага зосередилася на пульсації в лівому стегні та різкому болі в голові. А все решта було ціле. У колодязі відлунювали рації поліцейських.

— Як довго… я…?

— Кілька хвилин, — сказала Амбра. — Зомлів — і прийшов до тями. Треба перевірити, чи все гаразд.

Ленґдон швидко сів і прихилися до стіни.

— То був… моряк… офіцер… — мовив він. — Той, який…

— Я знаю, — кивнула Амбра. — Той, який убив Едмонда. Поліцейські щойно його ідентифікували. Вони внизу з тілом, хочуть від тебе пояснень, але отець Бенья сказав, щоб сюди ніхто не підіймався, крім медиків, — вони зараз будуть.

Ленґдон кивнув, і в голові знову загуло.

— Тебе, мабуть, повезуть у лікарню, — сказала Амбра, — так що нам треба поговорити просто зараз, до їхнього приїзду.

— Про що?

Амбра стурбовано придивилася до нього. Нахилилася й прошепотіла професорові на вухо:

— Роберте, ти ж не забув? Ми його знайшли — пароль Едмонда: «Релігії усі похмурі згаснуть, й наука добра візьме трон».

Її слова стрілою протнули туман у голові Ленґдона, і його свідомість остаточно прояснилася.

— Ми з тобою зайшли далеко, — сказала Амбра. — Рештою я можу зайнятися сама. Ти казав, що знаєш, де шукати Вінстона. Де в Едмонда комп’ютерна лабораторія? Просто скажи, куди мені йти, — і я решту зроблю сама!

Тепер пам’ять стрімко поверталася до Ленґдона.

— Знаю!

«Ну принаймні можу здогадатися».

— Розкажи!

— Треба їхати на інший кінець міста.

— Куди?

— Я не знаю адреси, — сказав Ленґдон, кволо спинаючись на ноги, — але можу показати.

— Будь ласка, Роберте, сядь! — хвилювалася Амбра.

— Так-так, сядьте, — відказав чоловік, який підіймався з храму. То був засапаний отець Бенья. — Швидка вже майже тут.

— А я здоровий! — збрехав Ленґдон. Його занудило, і він прихилився до стіни. — Ми з Амброю маємо йти.

— Ви зараз далеко не відійдете, — мовив Бенья, поволі підіймаючись сходами. — Там поліція чекає. Вони хочуть, щоб ви пояснили, що сталось. А храм оточений репортерами. Хтось навів їх, сказав, що ви тут. — Священик підійшов і стомлено всміхнувся професорові. — До речі, ми з сеньйоритою Відаль так раді, що ви залишилися живі! Ви врятували нам життя.

Ленґдон засміявся:

— А ви, без сумніву, врятували життя нам!

— Ну, хай там як, але маю нагадати, що ви звідси без зустрічі з поліцією не спуститеся.

Ленґдон обережно поклав руку на кам’яний бортик і поглянув униз. Похмура картина була далека, на великій глибині лежало некрасиво розпластане тіло Авіли, освітлене кількома поліцейськими ліхтарями…

Дивлячись у спіральний колодязь, Ленґдон знову звернув увагу на елегантну подібність із наутилусом, задуману Ґауді. І пригадав, що в підвалі храму є музей архітектора. На сайті, де професор був уже давно, стояли виразні масштабні моделі Сагради Фамілії, точно відтворені в програмах CAD і надруковані на великих 3D-принтерах, — вони описують довгу еволюцію будівлі від закладення фундаменту до майбутнього славетного завершення — до якого ще не менш як десять років.

«Звідки ми? — подумав Ленґдон. — Куди ми прямуємо?»

Раптом він згадав одну з масштабних моделей зовнішнього вигляду храму. Ця картинка цілісно постала в його ейдетичній пам’яті. То був прототип, на якому було зображено нинішній стан будівлі, підписаний: «Саграда Фамілія сьогодні».

«Якщо ця модель відповідає дійсності, то вихід є!»

Ленґдон раптом звернувся до Беньї:

— Отче, ви не могли б переказати одну річ назовні?

Священик здивувався.

Ленґдон почав пояснювати, як збирається спланувати втечу з будівлі — Амбра тільки похитала головою.

— Роберте, це неможливо. Там же ніде…

— А таки є, — втрутився Бенья. — Воно так буде не завжди, а наразі сеньйор Ленґдон має рацію. Він пропонує можливу річ.

Амбра була вражена.

— Тільки, Роберте… навіть якщо ми зможемо втекти непоміченими — ти цілком певний, що тобі не треба в лікарню?

Щодо цього Ленґдон був не дуже певний.

— Буде треба — то можна буде потім, — відказав він. — А зараз наш обов’язок перед Едмондом — завершити його справу. — Він звернувся до Беньї, подивився йому просто в очі. — Маю бути з вами відвертим, отче, і пояснити, для чого ми тут. Як вам відомо, Едмонда Кірша сьогодні вбито, аби він не зміг розповісти про своє наукове відкриття.

— Так, — відказав священик, — і з того, як він починав, складалося враження, що це відкриття завдасть великої шкоди релігіям світу.

— Саме так. І ми з сеньйоритою Відаль прибули сьогодні до Барселони, щоб оприлюднити відкриття Едмонда Кірша. Ми вже дуже близькі до мети. Тож… — Ленґдон витримав паузу, — прохаючи зараз про вашу допомогу, я, власне, прошу допомогти нам транслювати на весь світ слова атеїста.

Низенький Бенья простягнув руку й поклав її на плече Ленґдона.

— Професоре, — розсміявся він, — Едмонд Кірш не перший в історії людства заявляє, ніби Бог помер, — і не останній. Хай там що сеньйор Кірш відкрив, воно буде з усіх боків обговорюватися. Від початків людства наш розум завжди розвивався, і не мені ставати на заваді цього розвитку. А як на мою думку, ніколи на світі не було такого інтелектуального досягнення, яке не було б пов’язане з Богом.

На тому отець Бенья підбадьорливо всміхнувся обом і пішов униз.

——

Надворі в кабіні гвинтокрила EC145 пілот, дедалі більше нервуючись, дивився на зростання юрби за огорожею храму. Від обох агентів давно не було ні слуху ні духу — пілот уже збирався був телефонувати їм, коли з базиліки вийшов невисокий чоловічок у чорній рясі й підійшов до машини.

Незнайомець назвався отцем Беньєю і переповів те, що просив Ленґдон: обидва гвардійці загинули, а майбутню королеву і Роберта Ленґдона треба негайно евакуювати. Коли й цього було замало, щоб повністю приголомшити пілота, то святий отець іще й точно вказав місце, звідки їх треба забрати.

«Це ж неможливо!» — подумав пілот.

Однак тепер, зринувши над шпилями храму Саграда Фамілія, він побачив, що священик мав рацію. Найбільший зі шпилів — монолітна центральна вежа — ще не зведений. Рівна кругла платформа, заготована під неї, лежала серед гущавини шпилів, наче галявина в лісі велетенських секвой.

Пілот розташував свою машину високо над платформою, а потім поволі опустився між шпилів. Коли вертоліт сів, знизу сходами піднялися двоє: Амбра Відаль вела, підтримуючи, пораненого Роберта Ленґдона.

Пілот вискочив і допоміг обом зійти на борт.

Коли він пристебнув їм ремені, майбутня королева Іспанії стомлено кивнула:

— Дуже дякуємо, — прошепотіла вона. — Сеньйор Ленґдон вам пояснить, куди летіти.