Джерело

Розділ 80

Попри біль, який розкочувався тілом, Роберт Ленґдон відчував дивне піднесення, майже ейфорію, коли вертоліт із гуркотом злетів над дахом храму Саграда Фамілія.

«Я живий!»

Він відчував, як у крові наростає адреналін, неначе тільки допіру вповні збагнув усе, що діялося протягом вечора. Дихаючи якомога повільніше, Ленґдон зосередив увагу не на власному тілі, а на тому, що видно за вікном.

Навколо до неба здіймалися потужні шпилі, але ось уже храм весь опинився внизу й розчинився серед мереж вуличних вогнів. Ленґдон дивився вниз на розсип кварталів: не простих прямокутників чи квадратів, а заокруглених восьмикутників.

«Ейшампль», — подумав Ленґдон. Розширення.

Передовий архітектор-містобудівник Ільдефонс Сердá розширив перехрестя в цьому районі, зрізавши кути кварталів, так що утворилися міні-скверики з кращим оглядом, вільнішим повітрям і місцем для столиків вуличних кав’ярень.

— ¿Adónde vamos?[79] — крикнув пілот через плече.

Ленґдон показав туди, де у двох кварталах на південь Барселону навкіс перетинав найширший, найсвітліший і найточніше названий проспект.

— Авеніда Діагональ! — гучно пояснив Ленґдон. — Al oeste[80].

Проспект Діагональ на мапі Барселони не помітити неможливо. Він перетинає все місто — від ультрасучасного хмарочоса Діагональ Зеро-Зеро до давніх трояндових садів парку Сервантеса — десятиакрового зеленого пам’ятника найвідомішому письменникові Іспанії, авторові «Дон Кіхота».

Пілот кивнув і розвернув машину на захід, рухаючись понад скісним проспектом у бік гір.

— Адреса? — спитав пілот. — Координати?

«А я адреси не знаю», — зрозумів Ленґдон.

— Летіть до футбольного стадіону.

— ¿Fútbol? — здивувався пілот. — ФК «Барселона»?

Ленґдон кивнув, не маючи жодних сумнівів, що стадіон славетного барселонського клубу в кількох кілометрах від Діагоналі пілот точно знає.

Пілот наддав швидкості й повів машину над проспектом.

— Роберте? — тихо спитала Амбра. — Ти як?

Вона уважно подивилася на нього: чи удар головою не зашкодив його здатності міркувати.

— Ти казав, що знаєш, де шукати Вінстона.

— Знаю, — відказав він. — Туди я нас і веду.

— На стадіон? Невже ти вважаєш, що Едмонд поставив свій суперкомп’ютер на стадіоні?!

Ленґдон похитав головою.

— Ні, стадіон — це просто хороший орієнтир для пілота. Мені потрібна будівля біля нього: ґранд-готель «Принцеса Софія».

Амбра стурбувалася ще дужче.

— Роберте, по-моєму, ти щось безглузде кажеш. Не міг же Едмонд поставити Вінстона в розкішному готелі! По-моєму, тебе треба терміново везти в лікарню.

— Я при своєму розумі, Амбро. Повір мені.

— То куди ми прямуємо?

— Куди ми? — Ленґдон грайливо провів рукою по підборіддю. — Здається, це одне з двох питань, відповіді на які сьогодні обіцяв Едмонд…

Амбра не розуміла, сміятися чи дратуватися.

— Перепрошую, — промовив Ленґдон. — Я зараз поясню. Два роки тому ми з Едмондом обідали на вісімнадцятому поверсі «Принцеси Софії».

— І Едмонд прийшов разом зі своїм суперкомп’ютером? — засміялася Амбра.

Ленґдон теж усміхнувся.

— Не зовсім. Едмонд прийшов пішки, а за обідом розповів, що ходить до цього клубу майже щодня, бо той дуже зручно розташований — лише у двох кварталах від його комп’ютерної лабораторії. Також він по секрету мені говорив, що працює над новітнім проектом зі штучного інтелекту і страшенно заінтригований його потенціалом.

Амбра раптом проясніла.

— То це ж точно Вінстон!

— От і я так думаю.

— І Едмонд зводив тебе до тієї лабораторії?

— Ні.

— Може, розповів, де вона?

— На жаль, це він тримав у таємниці.

В очах Амбри знову з’явилася тривога.

— Однак, — сказав Ленґдон, — Вінстон нам по секрету розповів, де вона!

Амбра не зрозуміла.

— Та ні, не було такого.

— Запевняю, було, — мовив, усміхнувшись, Ленґдон. — Він практично цілому світу про це сказав.

Не встигла Амбра попросити пояснень, як пілот гукнув:

— ¡Ahí está el estadio![81] — і показав великий барселонський стадіон попереду.

«Швидко ж як!» — подумав Ленґдон, поглянув назовні й пройшовся поглядом уздовж лінії від стадіону до близького ґранд-готелю «Принцеса Софія» — хмарочоса на широкій площі біля проспекту Діагональ. Ленґдон сказав пілотові проминути стадіон і зависнути в повітрі над готелем. Кілька секунд — і гвинтокрил уже знявся на кількадесят метрів угору й завис над готелем, де два роки тому обідали Ленґдон з Едмондом.

«Він казав, що лабораторія за два квартали звідси».

З висоти пташиного лету Ленґдон роздивлявся околиці готелю. Вулиці навколо утворювали не такі прямокутні квартали, як біля Сагради Фамілії, а неправильних та округлих форм.

«Це десь тут».

Дедалі більше сумніваючись, Ленґдон дивився на всі боки, шукаючи ту саму форму, яку йому підказувала пам’ять.

«Де ж воно?»

Тільки поглянувши на північ, у бік кільця на площі Пія XII, Ленґдон відчув слабеньку надію.

— Туди! — сказав він пілотові. — Летіть, будь ласка, до того гаю!

Пілот пішов на зниження й пролетів по діагоналі один квартал на північний захід, відтак зависнув над гаєм, на який показував Ленґдон. Ліс, власне, був частиною великої приватної території.

— Роберте! — крикнула вже з досадою Амбра. — Що ти робиш?! Це ж королівський палац Педральбес! Не міг же Едмонд Вінстона там…

— Нам не сюди, а он туди! — Ленґдон показав на сусідній квартал, розташований точно за палацом.

Амбра нахилилася й стала придивлятися, що так порадувало Ленґдона. Квартал формували чотири добре освітлені вулиці, і перетиналися вони так, що утворювали ромб, розташований у напрямку північ-південь. Єдиним ґанджем фігури був не дуже красивий нижній правий край із нерівним заломом.

— Упізнаєш цю криву лінію? — спитав Ленґдон, показуючи нерівний край ромба — добре освітлену вулицю, чітко помітну на тлі темних дерев з території палацу. — Бачиш вулицю, яка трохи прогинається?

Одразу роздратування Амбри розвіялось, і вона схилила голову набік, придивилася.

— Справді, якась знайома лінія. Де ж я її бачила?

— Поглянь на сам квартал, — мовив Ленґдон. — Ромб, тільки один край неправильний. Поглянь на два маленькі парки при кварталі. — Він показав їх: один круглий посередині, а півкруглий праворуч.

— Таке враження, що я знаю це місце, — сказала Амбра, — тільки не зовсім…

— Подумай про мистецтво, — мовив Ленґдон. — Про колекцію музею Ґуґґенхайма. Про…

— Вінстона! — закричала вона й здивовано поглянула на нього. — План цього кварталу — це ж точно та форма, що на автопортреті Вінстона в музеї Ґуґґенхайма!

Ленґдон усміхнувся.

— Так і є!

Амбра крутнулася до вікна і придивилася до ромбоподібного кварталу. Ленґдон теж поглянув униз і згадав автопортрет Вінстона — химерне полотно, яке не давало йому спокою весь вечір, відколи Вінстон його показав — не дуже доладну роботу в стилі Міро.

«Едмонд просив мене намалювати автопортрет, — казав Вінстон, — і я зробив його».

Ленґдон уже визначив, що око, намальоване приблизно по центру, — характерна деталь Міро — майже напевне вказує на те місце, де існує Вінстон, точку, з якої Вінстон дивиться на світ.

Амбра знову подивилась у вікно, зраділо і вражено.

— Автопортрет Вінстона — це не наслідування Міро. Це мапа!

— Саме так! — мовив Ленґдон. — Оскільки Вінстон не має тіла й фізичного образу себе, то його автопортрет буде радше стосуватися місця, де він розташований, ніж зовнішнього вигляду автора.

— Око, — сказала Амбра, — це точна копія з Міро. Але на картині воно одне, то, може, ним і позначене розташування Вінстона?

— Я подумав про те саме.

Ленґдон звернувся до пілота і попросив трохи зависнути над одним із двох маленьких парків у кварталі Вінстона. Апарат почав знижуватися.

— О Боже, — пробурмотіла Амбра, — по-моєму, я зрозуміла, чому Вінстон вирішив наслідувати саме стиль Міро!

— Правда?

— Ми щойно пролетіли над палацом Педральбес.

— Педральбес? — перепитав Ленґдон. — Так це ж назва…

— Так! Це назва одного з найвідоміших ескізів Міро. Вінстон, мабуть, дослідив цю місцевість і виявив зв’язок із художником!

Ленґдон мав відзначити, що Вінстон виявився особистістю дуже творчою, і професора охоплювало якесь дивне піднесення від того, що він скоро знову зустрінеться зі штучним інтелектом, який створив Едмонд. Вертоліт знижувався, і Ленґдон бачив темний обрис будівлі точно на тому місці, де Вінстон намалював своє око.

— Дивись… — показала Амбра. — Напевне, там!

Ленґдон придивився до будинку, затіненого великими деревами. Навіть із повітря він справляв враження.

— Ніде не світиться, — сказала Амбра. — Як гадаєш, ми зможемо потрапити всередину?

— Ну має ж хтось там бути, — сказав Ленґдон. — В Едмонда там, певне, є якісь працівники, особливо сьогодні. Коли вони зрозуміють, що в нас пароль Едмонда, — гадаю, вони й самі кинуться нам допомагати запустити презентацію.

За п’ятнадцять секунд вертоліт сів у великому півкруглому парку на краю східної частини кварталу Вінстона. Ленґдон з Амброю вискочили, вертоліт одразу ж здійнявся й полетів до стадіону, де пілот мав очікувати на подальші вказівки.

Обоє поспішили темним парком до середини кварталу, перетнули маленьку вуличку Пасседж дельс Тіллерс і рушили вглиб. Попереду видніли обриси великої, масивної будівлі, оточеної деревами.

— Не світиться! — прошепотіла Амбра.

— І паркан, — сказав Ленґдон, насупивши брови: перед ними височіла триметрова кована огорожа, яка оточувала весь комплекс. Він зазирнув крізь ґрати, але будівлю, навколо якої був справжній ліс, видно було погано. Професор теж здивувався й перейнявся: світла ніде видно не було.

— Ось. — Амбра показала на щось метрів за двадцять понад огорожею. — По-моєму, там вхід.

Вони рушили понад парканом і виявили чималий турнікет — він був надійно замкнений. При турнікеті була кнопка зв’язку — і не встиг Ленґдон прикинути варіанти дій, як Амбра вже її натисла.

З динаміка почувся дзвінок, другий, потім відбулося з’єднання.

І тиша.

— Алло! — сказала Амбра. — Алло!

У динаміку ніхто не відгукнувся. Тільки відкрита лінія зловісно гула.

— Не знаю, чи ви мене чуєте, — промовила директорка музею, — але я Амбра Відаль, зі мною Роберт Ленґдон. Ми близькі друзі Едмонда Кірша. Ми були з ним цього вечора, коли він загинув. У нас є інформація, яка б дуже допомогла Едмондові, Вінстону і, я думаю, всім вам.

Почулося клацання.

Ленґдон одразу штовхнув турнікет, той піддався.

Він полегшено зітхнув:

— Я ж казав: хтось є вдома!

Обоє швидко пройшли турнікет і рушили між дерев до темної будівлі. Вони наближались — і дах споруди набував дедалі чіткіших обрисів на тлі неба. Виявилося, що дах увінчує геть несподіваний знак заввишки з п’ять метрів.

Амбра і Ленґдон різко зупинилися.

«Що ж це таке? Не може бути! — подумав Ленґдон, але знак угорі було годі переплутати з будь-чим. — В Едмонда на даху комп’ютерної лабораторії — розп’яття?!»

Кілька кроків — і Ленґдон уже вийшов з-під дерев. І тут його очам відкрилося неочікуване видовище: давня готична церковця з великим вікном-розеткою, двома кам’яними вежами та елегантною брамою з барельєфами католицьких святих і Діви Марії.

Амбра жахнулася.

— Роберте, ми, по-моєму, вломилися на територію церкви. Ми не туди потрапили.

Ленґдон побачив перед церквою знак і розреготався.

— Ні-ні, — зрадів він, — я якраз гадаю, що ми потрапили саме туди, куди слід!

Про це місце кілька років тому писали в новинах, тільки Ленґдон тоді не зрозумів, що воно розташоване в Барселоні. «Високотехнологічна лабораторія в колишній католицькій церкві». Ленґдон мав відзначити, що зухвалому атеїстові таке місце мало би здатися ідеальним для створення безбожного комп’ютера. Дивлячись на церкву, яка перестала бути храмом, професор внутрішньо здригнувся, зрозумівши, що долучається до здійснення того пророцтва, яке Едмонд обрав собі за пароль.

«Релігії усі похмурі згаснуть & наука добра візьме трон».

Ленґдон показав Амбрі табличку.

Там було написано:

Барселонський суперкомп’ютерний центр

Centro Nacional de Supercomputación

Амбра здивовано поглянула на нього:

— У Барселоні суперкомп’ютерний центр у католицькій церкві?

— Так і є, — усміхнувся Ленґдон. — Навмисно не придумати.