Джерело

Розділ 23

Обличчя Ленґдона було втиснуте в підлогу. На його спині сидів важкий гвардієць, заважаючи дихати.

Дивно, та професор не відчував нічого.

Почуття Ленґдона були настільки плутані, що його охопило якесь оніміння: у душі коливалися й перемішувалися жаль, страх, обурення. Один із найрозумніших людей у світі — його близький друг — тепер загинув, брутально розстріляний у всіх на очах. «Його вбили лише за мить до того, як він би розповів про найбільше відкриття у своєму житті!»

Тепер Ленґдон зрозумів, що трагедія загибелі людини йде поруч із іншою — великою втратою для науки.

«Світ уже не дізнається, що відкрив Едмонд…»

Ленґдона раптово охопила злість, на зміну якій прийшла непохитна рішучість.

«Я зроблю все, що зможу, аби знайти того, хто за це відповідає. Я вшаную твою пам’ять, Едмонде. Знайду спосіб поділитися твоїм відкриттям зі світом!»

— Ви знали! — сичав йому у вухо гвардієць. — Ви бігли до кафедри, неначе очікували, що зараз щось станеться!

— Мене… попередили… — ледве зміг вимовити придушений Ленґдон.

— Хто?!

Ленґдон відчув, що аудіопристрій сповз зі щоки.

— Пристрій на голові… автоматичний екскурсовод. Мене попередив комп’ютер Едмонда Кірша. Він знайшов аномалію в списку запрошених — відставного адмірала іспанського флоту.

Обличчя охоронця тепер було так близько до вуха професора, що той чув, як у гвардійському навушнику ввімкнувся звук. Голос у передавачі говорив задихано, квапливо, і хоча Ленґдон знав іспанську не зовсім досконало, але зміст поганих новин до нього дійшов.

…el asesino ha huido…

Убивця втік.

…salida bloqueada…

Вихід заблоковано.

…uniforme militar blanco…

Щойно зайшла мова про військову форму, гвардієць послабив тиск на Ленґдона.

— ¿Uniforme naval? — спитав він напарника. — Blanco… ¿Como de almirante?[31]

Відповідь була ствердна.

«Усе правильно: морська форма, — зрозумів Ленґдон. — Вінстон мав рацію».

Гвардієць відпустив Ленґдона і зліз із нього.

— На спину!

Ленґдон перевернувся на спину і сперся на лікті; йому було боляче. Голова йшла обертом, на грудях відчувалося кілька забиттів.

— Ані руш! — скомандував гвардієць.

Ленґдон рухатися не збирався: стокілограмовий офіцер, який тепер стояв над ним, уже показав, наскільки серйозно він робить свою справу.

— ¡Inmediatamente![32] — крикнув гвардієць у свою рацію, а далі став кликати на допомогу місцевих правоохоронців, щоб ті заблокували всі шляхи виїзду від музею: — Policía local… bloqueos de carretera…

З підлоги Ленґдон бачив Амбру Відаль, яка й далі лежала під стіною. Вона спробувала встати, в неї підкосилися ноги, і вона впала на коліна. «Допоможіть же їй, хто-небудь!» Але гвардієць кричав через увесь зал, звертаючись незрозуміло до кого:

— ¡Luces! ¡Y cobertura de móvil![33]

Ленґдон простягнув руку й поправив аудіопристрій.

— Вінстоне, ви чуєте?

Гвардієць химерно подивився на Ленґдона.

— Я тут, — сухо відгукнувся Вінстон.

— Вінстоне, Едмонда вбито. Нам просто зараз потрібне світло. Треба відновити мобільний зв’язок. Ви можете це зробити? Чи зв’язатися з кимось, хто може?

Мить — і світло під куполом різко ввімкнулося: чарівна ілюзія долини в місячному сяйві розвіялася, стало видно штучну траву, на якій валялися покинуті підстилки. Гвардійця, очевидно, глибоко вразила влада Ленґдона. Отямившись, він схилився й поставив професора на ноги. Учений і гвардієць дивилися один одному в лице при повному світлі. Охоронець був високий — одного зросту з Ленґдоном, мав поголену голову; його мускулясте тіло напинало синій піджак. Гвардієць був блідий, із невиразними рисами обличчя — тільки очі мали незвичайно гострий погляд і нині, немов лазер, спрямували його на Ленґдона.

— Вас сьогодні у відео показували. Ви — Роберт Ленґдон.

— Так. Едмонд Кірш був моїм другом і учнем.

— Я — агент Фонсека з Guardia Real, — відповів той бездоганною англійською. — Розкажіть, що ви знаєте про чоловіка в морській формі.

Ленґдон озирнувся, поглянув на тіло Едмонда. Воно нерухомо лежало на траві біля кафедри.

Над тілом схилилися Амбра Відаль, два музейні охоронці й лікарі швидкої допомоги, які вже покинули спроби повернути його до життя. Амбра тихо накрила тіло покривалом.

Без сумніву, Едмонд був мертвий.

Ленґдон відчув нудоту, але не міг відвести погляд від убитого товариша.

— Ми йому не допоможемо, — різко вимовив гвардієць. — Розкажіть, що ви знаєте!

Ленґдон знову подивився на офіцера. Ці слова можна було інтерпретувати лише в один спосіб: як наказ.

Ленґдон швидко переказав те, що чув від Вінстона: програма-екскурсовод помітила, що один із відвідувачів викинув аудіопристрій, і коли живий екскурсовод знайшов той пристрій у смітнику, то вони разом виявили, на кого річ записана, — і стривожилися, помітивши, що цього гостя внесли до списку в останній момент.

— Не може бути! — примружився гвардієць. — Учора список гостей затвердили остаточно. Усіх перевірили.

— А цього чоловіка — ні, — промовив Вінстон у пристрої Ленґдона. — Я стурбувався й перевірив його: це виявився колишній іспанський військовий адмірал, відсторонений за алкоголізм і посттравматичний стрес унаслідок теракту в Севільї п’ять років тому.

Ленґдон переказав це офіцерові.

— Після вибуху в соборі? — недовірливо перепитав той.

— Понад те, — сказав Вінстон Ленґдонові, — я не побачив жодного зв’язку між цим адміралом і містером Кіршем, що мене також стурбувало, тож я зв’язався з охороною музею, намагаючись здійняти тривогу. Однак, оскільки я не мав остаточної інформації, вони сказали, що не можна зривати презентацію Едмонда — тим більше що її транслюють у прямому ефірі на весь світ. Знаючи, як старанно Едмонд готував сьогоднішню програму, я погодився з їхньою логікою — і негайно зв’язався з вами, Роберте, сподіваючись, що ви помітите цього чоловіка й тихо проведете до нього охорону. Треба було мені діяти більш рішуче. Я підвів Едмонда…

Ленґдона дещо знервувало, що машина Едмонда, як видається, переживає почуття провини. Він краєм ока глянув на накрите тіло товариша й побачив, що до нього йде Амбра Відаль. Фонсека не звернув на неї уваги: він і далі дивився просто на Ленґдона.

— Цей комп’ютер, — сказав він, — чи не назвав він вам ім’я того офіцера?

Ленґдон кивнув:

— Це адмірал Луїс Авіла.

Щойно він вимовив це ім’я, як Амбра різко зупинилася й подивилася на професора повними жаху очима. Фонсека помітив це — й одразу підійшов до директорки музею.

— Сеньйорито Відаль! Вам знайоме це ім’я?

Амбра наче не мала сил відповісти. Опустила очі й подивилася вниз, ніби щойно побачила привида.

— Сеньйорито Відаль, — повторив Фонсека. — Адмірал Луїс Авіла — вам знайоме це ім’я?

Ошелешений вираз обличчя Амбри не залишав сумнівів: вона знає, хто це. Пауза, кілька змахів вій — і її темні очі проясніли: жінка немовби виходила з трансу.

— Ні… Я не знаю цього імені… — прошепотіла вона, глянувши спочатку на Ленґдона, а потім на гвардійця. — Я… я просто глибоко шокована, що вбивця виявився офіцером іспанського флоту.

Ленґдон відчував: вона бреше — і не розумів, чому жінка намагається приховати це й придумати пояснення своїй реакції. «Я ж бачив: вона впізнала це ім’я!»

— Хто складав список запрошених?! — суворо запитав Фонсека, роблячи ще один крок у бік Амбри. — Хто додав його туди?

Губи Амбри тремтіли.

— Я… я не знаю…

Запитання перервала какофонія мобільних рингтонів під куполом. Схоже, Вінстон знайшов спосіб повернути мережу — і тепер у Фонсеки в кишені теж дзвонив телефон. Гвардієць дістав його, подивився, від кого дзвінок, набрав повні груди повітря й відповів.

— Ambra Vidal está a salvo[34], — промовив він у слухавку.

Ленґдон подивився на жінку, яка не тямила себе від шоку. Вона теж дивилася на нього. Їхні пильні погляди зустрілися. Дивлячись у вічі Амбрі, Ленґдон почув у пристрої шепіт Вінстона:

— Професоре, Амбра Відаль чудово знає, як Луїс Авіла опинився серед запрошених: вона сама його туди внесла.

Ленґдон не одразу усвідомив те, що почув:

«Амбра Відаль сама внесла вбивцю в список?

І тепер заперечує це?»

Не встиг Ленґдон повністю усвідомити це, як Фонсека простягнув слухавку Амбрі.

— Don Julián quiere hablar con usted[35], — сказав він.

Амбра майже сахнулася від телефона.

— Скажіть йому, що зі мною все гаразд, — відповіла вона. — Я йому незабаром передзвоню.

Гвардієць подивився на жінку, ніби не вірячи своїм очам. Він прикрив рукою телефон і прошепотів до Амбри:

— Su alteza Don Julián, el príncipe, ha pedido…[36]

Амбра відповіла різко:

— Принц чи не принц, але, якщо він хоче стати моїм чоловіком, то має навчитися почекати, коли мені потрібно. Щойно на моїх очах убили людину, мені потрібен час, аби заспокоїтися! Скажіть, що я скоро з ним зв’яжуся!

Фонсека пильно подивився на жінку — і в його очах була майже зневага. Відтак він відійшов і продовжив розмову з принцом.

Для Ленґдона ця химерна розмова стала розгадкою невеликої таємниці. «То Амбра Відаль — наречена іспанського принца Хуліана?» Тепер присутність Guardia Real і ставлення гвардійців до неї були зрозумілі — хоча це й не пояснювало, чому Амбра не захотіла поговорити з нареченим. «Принц, мабуть, страшенно злякався за неї, коли побачив це по телевізору!»

І майже миттєво Ленґдонові сяйнула ще одна, більш серйозна думка:

«Боже мій… Амбра Відаль пов’язана з королівським палацом у Мадриді!»

Цей несподіваний збіг примусив його здригнутися: професор згадав повідомлення, яке давав йому послухати Едмонд, і погрозливий голос єпископа Вальдеспіно.