Джерело

Розділ 83

Ленґдон з Амброю роздивлялися фасад храму і знайшли вхід до суперкомп’ютерного центру на південному кінці нави. Там до фасаду з грубого каменю був приєднаний новітній плексигласовий вестибюль, так що церква мала чудернацький вигляд будівлі, що перебуває між двох часів.

На зовнішньому дворі біля входу стояла чотириметрова кам’яна скульптура — голова давнього воїна. Ленґдон геть не розумів, що цей об’єкт робить на території католицької церкви, але не сумнівався, що Едмондові Кіршу працювати в місці, повному таких суперечностей, було до душі.

Амбра поспішила до головного входу й натисла кнопку виклику на дверях. Підійшов Ленґдон, камера стеження вгорі розвернулася в їхній бік і кілька довгих секунд міряла їх електронним поглядом.

Тоді двері загули й відчинилися.

Ленґдон з Амброю швидко зайшли у великий вестибюль, перебудований з нартексу церкви. То була кам’яна кімнатка, тьмяно освітлена й порожня. Ленґдон очікував, що хтось вийде їх зустріти — може, з працівників Едмонда, — однак у вестибюлі не було нікого.

— Тут нікого немає? — прошепотіла Амбра.

І тут вони помітили, що довкола лунає тиха, чиста середньовічна церковна музика — багатоголосий хоральний спів чоловічих голосів видався обом знайомим. Ленґдон намагався пригадати, де він чув ці звуки, але страхітлива присутність релігійного співу у високотехнологічному центрі скидалася на вияв Едмондового грайливого почуття гумору.

Перед ними на стіні світився великий плазмовий екран — і він був єдиним джерелом світла в приміщенні. На тому екрані показували щось подібне до примітивної комп’ютерної гри: групи чорних цяток безцільно рухалися по білій поверхні, немов якісь комашки.

«Ні, не зовсім безцільно!» — зрозумів Ленґдон, розпізнавши їхні рухи.

Цю відому математичну модель, генеровану комп’ютером, — її також називають грою «Життя» — винайшов у 1970-х роках британський математик Джон Конвей. Чорні цятки — «клітини» — рухаються, взаємодіють і відтворюються відповідно до певних правил, запроваджених програмістом. Із певним часом цятки завжди під дією цих правил переходу організовуються в групи, послідовності й повторювані форми, котрі розвиваються, ускладнюються і стають на диво подібними до тих, які можна побачити в природі.

— Гра «Життя» Конвея, — сказала Амбра. — Я бачила цифрову інсталяцію на її основі кілька років тому — витвір у змішаній техніці називався «Клітинний автомат».

На Ленґдона це справило враження, бо сам він чув про гру «Життя» лише тому, що її винахідник Конвей мешкав у Принстоні.

Ленґдон знову прислухався до хору. «Десь я чув цей спів. Може, це літургія часів Відродження?»

— Роберте, — сказала Амбра, — дивись!

На екрані групи живих цяток раптом почали рухатися в другий бік, прискорилися, неначе програма тепер прокручувалася навпаки. Алгоритм розгортався назад дедалі швидше. Цяток ставало менше… вони вже не ділилися, не плодилися, а об’єднувалися… їхня структура спрощувалася, доки врешті цяток лишилося зовсім мало, вони й далі зливалися… вісім, чотири, дві…

Одна.

Посередині екрана мигтіла одна цятка.

Ленґдона пробрав холод поза шкірою. «Початок. Джерело життя!»

Цятка моргнула і зникла, лишилася тільки порожнеча — білий екран.

Гра «Життя» скінчилась, натомість почав проступати текст: спочатку літери були бліді, потім темнішали, чіткішали, доки їх стало можливо прочитати.

Якщо ми припустимо, що існує Першопричина,

то розум усе одно жадатиме знати,

звідки вона і як виникла.

— Це Дарвін, — прошепотів Ленґдон, упізнаючи в красивому формулюванні легендарного ботаніка саме те питання, яке порушував Едмонд Кірш.

— Звідки ми? — схвильовано промовила Амбра, почитавши напис.

— Точно.

Амбра всміхнулася.

— Дізнаємося?

Вона махнула рукою в бік обрамленого колонами входу в головне приміщення, розташованого біля екрана.

Коли вони рушили в той бік, на екрані з’явилося дещо нове: тепер там спалахував немовби випадковий колаж слів. Їх кількість зростала ненастанно й хаотично, нові слова розвивались, видозмінювались і складались у вигадливий набір фраз.

І комбінація цих слів на очах в Ленґдона з Амброю набула форми дерева, що росте.

«Що ж це означає?»

Вони уважно вдивлялись у зображення, вслухались у спів, який наростав довкола. Ленґдон зрозумів: голоси співають не латиною, як здавалося спочатку, а англійською.

— Боже мій, слова на екрані… — промовила Амбра, — по-моєму, саме їх і співають.

— Справді! — погодився Ленґдон, помітивши, що новий текст з’являється на екрані в міру співу.

…через повільно діючі причини… а не чудеса…

Ленґдон слухав і дивився, відчуваючи повну розгубленість від поєднання релігійної музики і зовсім не релігійного тексту.

…організми… сильніші виживають… слабші гинуть…

Ленґдон застиг на місці.

«Я знаю, що це!»

Едмонд кілька років тому водив Ленґдона на концерт. Твір називався «Missa Charles Darwin» — у ньому композитор поєднав традиційну християнську музику не з латинським літургійним текстом, а з уривками «Походження видів», створивши заворожливе поєднання піднесених голосів і оспівування брутального природного добору.

— Химерно… — зауважив Ленґдон. — Ми з Едмондом слухали цю композицію колись — йому дуже сподобалося. Який збіг обставин — почути її тут.

— Це не збіг! — пролунав із динаміків над ними знайомий голос. — Едмонд навчив мене вітати гостей музикою, яка б їм сподобалась і створила цікаву тему для розмови.

Ленґдон з Амброю здивовано поглянули на динаміки. Їх вітав веселий голос із виразною британською вимовою.

— Я такий радий, що ви знайшли дорогу сюди, — промовив дуже знайомий синтетичний голос. — Я не міг вийти з вами на зв’язок.

— Вінстоне! — вигукнув Ленґдон, вражений своїй радості й полегшенню від зустрічі з машиною.

Вони з Амброю швидко переказали, що відбулося.

— Гарно вас чути! — мовив Вінстон. — То розкажіть мені, чи знайшли ви те, що шукали?