Джерело

Розділ 33

В апартаментах принца Хуліана командор Дієго Ґарса, палаючи гнівом, ходив туди-сюди й слухав фарисейську тираду єпископа.

«Ви виходите за межі своїх повноважень! — хотів крикнути йому Ґарса. — Це не ваше!»

Знову єпископ Вальдеспіно лізе в справи палацу. Єпископ, наче привид, з’явився в темряві апартаментів Хуліана у повному літургійному вбранні й тепер пристрасно напучував принца щодо важливості іспанських традицій, глибокої побожності давніх королів і королев, миротворчого впливу Церкви в часи криз.

«Це ж зовсім не той момент!» — сердився подумки Ґарса.

Цього вечора принцові Хуліану буде потрібно дуже тонко звернутися до громадськості, і Ґарсі аж ніяк не хотілося, щоб Вальдеспіно відволікав його релігійними питаннями.

Дзвінок телефона Ґарси дуже зручно перервав монолог єпископа.

— Sí, dime, — гучно відповів Ґарса, стаючи між принцом і єпископом. — ¿Qué tal va?[41]

— Командоре, це агент Фонсека з Більбао, — швидко заговорив співрозмовник. — Боюся, ми не можемо зловити того, хто стріляв. Компанія, що, як ми вважали, могла б вистежити його, втратила контакт із машиною. Схоже, вбивця передбачив наші дії.

Ґарса проковтнув гнів і видихнув, намагаючись зробити так, щоб нічим не виказати свій внутрішній стан.

— Розумію, — зважено відповів він. — Зараз головна ваша турбота — сеньйорита Відаль. Принц чекає зустрічі з нею, тож маєте доправити її сюди швидко.

У слухавці запала довга мовчанка.

— Командоре? — обережно спитав Фонсека. — Перепрошую, командоре, але на цьому фронті новини невтішні. Як видається, сеньйорита Відаль і американський професор залишили будівлю… Без нас… — після невеликої паузи додав він.

Ґарса ледь не впустив телефон.

— Перепрошую… чи можете повторити?

— Так, командоре. Сеньйорита Відаль і Роберт Ленґдон утекли з будівлі. Сеньйорита Відаль навмисне покинула свій телефон, щоб ми не могли її вистежити. Куди вони пішли — не знаємо.

Ґарса зрозумів, що в нього відвисла щелепа і принц дивиться на нього дуже збентежено. Вальдеспіно теж нахилився вперед, аби чути, з цікавістю піднявши брови.

— О, це чудові новини! — раптом вигукнув Ґарса, киваючи для переконливості. — Молодці. Побачимося тут пізніше цього вечора. Просто підтвердимо транспортні протоколи й питання безпеки. Хвилиночку.

Ґарса накрив рукою телефон і всміхнувся принцу.

— Усе гаразд. Я тільки вийду в іншу кімнату, обговорю деталі, залишивши вас, панове, сам на сам.

Ґарса не дуже хотів залишати принца з Вальдеспіно, але такий дзвінок приймати і при одному, і при другому було не можна, тож він увійшов в одну з гостьових кімнат і зачинився там.

— ¿Qué diablos ha pasado?[42] — просичав він у телефон.

Фонсека переказав йому те, що відбулося: прозвучало воно як шалена фантазія.

— Світло згасло? — шаленів Ґарса. — Комп’ютер видав себе за працівника служби безпеки й спрямував не туди?! Що я маю на це сказати?!

— Я розумію, це важко уявити, командоре, але саме так усе й було. Ми зараз намагаємося зрозуміти, чому комп’ютер несподівано перейшов на інший бік…

— Перейшов?! Так це все той чортів комп’ютер?!

— Я маю на увазі, спочатку комп’ютер дуже нам допомагав: визначив ім’я вбивці, спробував його спинити, виявив, що той утік на «убері». І тут раптом він ніби почав діяти проти нас. Ми можемо хіба що здогадуватися, що Роберт Ленґдон щось йому сказав, бо після їхнього спілкування все змінилося.

«То тепер я змагаюся з комп’ютером?» — Ґарса подумав, що став занадто старий для сучасного світу.

— Гадаю, мені не треба вам пояснювати, агенте Фонсека, яка незручна для принца ситуація буде і з особистого, і з політичного боку, якщо він дізнається, що його наречена втекла з американцем, а Королівську гвардію перехитрував комп’ютер.

— Ми дуже добре це розуміємо!

— Чи є у вас ідеї, що викликало в цих двох бажання втекти? Це видається дуже непевною і ризикованою річчю.

— Професор Ленґдон був налаштований проти того, щоб вирушати з нами цього вечора в Мадрид. Він чітко дав зрозуміти, що цього не хоче.

«Тож утік з місця вбивства?» — Ґарса відчував, що відбувається щось зовсім інше, але не міг уявити, що саме.

— Слухайте мене уважно. Нам конче необхідно, щоб ви знайшли Амбру Відаль і привезли в палац, доки інформація просочиться назовні.

— Розумію, командоре, але ми з Діасом — єдині агенти на місці події. Ми просто не можемо обшукати Більбао вдвох. Нам треба попередити місцеву поліцію, отримати доступ до відеокамер на дорогах, заручитися підтримкою з повітря, усім можливим…

— Ні, в жодному разі! — відрубав Ґарса. — Ми не можемо дозволити собі подібні незручні ситуації. Робіть свою справу. Знайдіть їх самостійно і поверніть сеньйориту Відаль під нашу охорону якомога швидше.

— Так, командоре.

Ґарса, не вірячи своїм вухам, поклав слухавку.

Коли він вийшов з кімнати, до нього коридором підбігла бліда молода жінка. На ній була звична форма технічного співробітника: круглі окуляри й бежевий брючний костюм. Вона збентежено притискала до грудей планшет.

«Господи помилуй, — подумав Ґарса. — Тільки не зараз!»

Моніка Мартін була найновішою і наймолодшою працівницею в палаці — PR-координатором: ця посада передбачала обов’язки зі зв’язків із пресою, розробки стратегій PR, керування комунікацією — і Мартін, займаючись усіма цими справами, перебувала в постійному стані бойової готовності.

У свої двадцять шість років Мартін мала ступінь з медіакомунікацій Мадридського університету Комплутенсе, два роки провчилася в аспірантурі при одному з найкращих комп’ютерних вишів у світі — Пекінському університеті Ціньхуа, — після чого опинилася на відповідальній посаді піарника великої барселонської медіакомпанії Grupo Planeta, потім на високій посаді з комунікацій іспанської телемережі Antena 3.

Торік у відчайдушному намаганні зв’язатися через цифрові засоби з іспанською молоддю й рухатися в ногу з дедалі потужнішим впливом соцмереж, блоґів та інтернет-медіа, у палаці звільнили загартованого PR-професіонала з кількадесятирічним досвідом роботи з друкованими виданнями й узяли натомість цю міленіалку-комп’ютерницю.

«Мартін усім зобов’язана принцу Хуліану», — усвідомлював Ґарса.

Призначення цієї молодої жінки було одним із нечисленних внесків принца Хуліана в роботу палацу — і тим рідкісним моментом, коли він демонстрував силу перед батьком. Мартін мала репутацію однієї з найкращих у своїй справі, але Ґарса вважав її людиною параноїдальною, нервовою і взагалі втомливою.

— Теорії змови! — оголосила Мартін, махаючи перед ним планшетом. — Вибухають одна за одною.

Ґарса скептично подивився на PR-коодинаторку. «Я що, схожий на людину, якій це важливо?» У нього були значно серйозніші турботи, ніж якісь чутки про змови.

— Чи не могли б ви сказати мені, що зараз робите в королівській резиденції?

— Просто ми в контрольній кімнаті знайшли вас через GPS. — Вона вказала на телефон на поясі Ґарси.

Ґарса заплющив очі й видихнув, ковтаючи роздратування. Крім нового PR-координатора, у палаці нещодавно з’явився підрозділ «телеелектронної безпеки», який підтримував команду Ґарси послугами GPS, цифрового стеження, профілювання й превентивного пошуку даних. З кожним днем підопічні Ґарси ставали молодшими й розмаїтішими.

«Тепер наша контрольна кімната схожа на комп’ютерний центр у коледжі…»

Виходить, за новітніми технологіями, запровадженими, щоб знати місцеперебування агентів Гвардії, вистежували й самого Ґарсу. Його нервувало, що якісь дітлахи в підвалі кожної миті знають, де він перебуває.

— Я прийшла до вас особисто, — сказала Мартін, показуючи йому планшет, — бо знаю, що ви б хотіли це побачити.

Ґарса вихопив у неї ґаджет і подивився на екран: там були фото й біографія сивобородого іспанця, котрого ідентифікували як того, хто стріляв у Більбао, — адмірала Королівського військового флоту Луїса Авіли.

— Ходить багато шкідливих чуток, — сказала Мартін, — і з того, що Авіла колись працював на королівську родину, роблять висновки…

— Авіла працював на флот! — пробурчав Ґарса.

— Так, але за законом король є головнокомандувачем збройних сил…

— Отут і зупиніться! — наказав Ґарса, віддаючи їй планшет. — Ідея, що король якимось чином причетний до теракту, — нісенітниця, яка могла спасти на думку тільки повністю схибленій на змовах людині, і це зовсім не стосується нинішньої ситуації. Ліпше погляньмо з кращого боку й повернімося до справ. Адже, врешті-решт, психопат міг убити не американського атеїста, а майбутню королеву. Так що все не так і погано!

Дівчина не поворухнулася.

— Є ще один момент, командоре, який безпосередньо стосується королівської родини. Я б не хотіла, щоб вас це захопило зненацька.

Мартін говорила, а її пальці носилися екраном, завантажуючи іншу сторінку.

— Цей знімок був онлайн кілька днів, але ніхто не звернув на нього уваги. Тепер, коли тема Едмонда Кірша в усіх на вустах, фото з’явилося в новинах.

Вона вручила Ґарсі планшет.

Ґарса прочитав заголовок: «Може, це останнє фото футуролога Едмонда Кірша?»

На розмитому знімку Кірш у темному костюмі стояв десь високо на скелі, над ним здіймалася крута гора.

— Знято три дні тому, — сказала Мартін, — коли Кірш навідався до абатства Монтсеррат. Працівник, який перебував там, упізнав його і сфотографував. Після вчорашнього вбивства Кірша працівник знову запостив фото як один з останніх знімків цієї людини.

— І до чого тут ми? — різко спитав Ґарса.

— Прогорніть до наступної фотографії.

Ґарса прогорнув. Побачивши другу фотографію, він мав простягнути руку й спертися на стіну.

— Цього… цього не може бути.

На цьому, ширшому знімку тієї самої сцени Едмонд Кірш стояв поряд із високим чоловіком у традиційній пурпуровій сутані. То був єпископ Вальдеспіно.

— Це правда, командоре, — сказала Мартін. — Вальдеспіно зустрічався з Кіршем кілька днів тому.

— Але… — Ґарса не знав, що й сказати, — у нього на мить відібрало мову. — Але чому єпископ про це не казав? Особливо з огляду на всі сьогоднішні події!

Мартін підозріливо кивнула.

— Тому я й вирішила спочатку поговорити про це з вами.

«Вальдеспіно зустрічався з Кіршем!» — у Ґарси це просто в голові не вкладалось. І єпископ ані словом про це не згадав? Новина була тривожна, і Ґарса хотів попередити принца.

— На жаль, — сказала дівчина, — це ще далеко не все.

Вона знову почала щось шукати на планшеті.

— Командоре! — раптом пролунав із вітальні голос Вальдеспіно. — Які новини щодо перевезення сеньйорити Відаль?

Моніка Мартін різко скинула голову, очі в неї стали великі від жаху.

— Це єпископ? — прошепотіла вона. — Вальдеспіно тут, в апартаментах?

— Так. Радиться з принцом.

— Командоре! — знову погукав Вальдеспіно. — Ви тут?

— Повірте мені, — прошепотіла Мартін у паніці, — є ще дещо, про що вам треба дізнатися негайно, до того як бодай слово скажете єпископові чи принцу. Повірте, я розповім вам, що сьогоднішня криза значно глибше вплине на всіх, ніж можна було б уявити!

Ґарса якусь мить дивився на PR-координаторку і прийняв рішення.

— Унизу, в бібліотеці. За хвилину.

Мартін кивнула й тихо зникла.

Опинившись на самоті, Ґарса перевів подих, змусив своє обличчя розслабитися, сподіваючись приховати всі сліди наростання гніву й сум’яття. Тоді спокійно пішов у вітальню.

— Із сеньйоритою Відаль усе добре, — з усмішкою повідомив Ґарса, увійшовши. — Вона прибуде згодом. Я йду вниз, до офісу служби безпеки, аби особисто простежити за її перевезенням. — Ґарса впевнено кивнув Хуліанові, потім звернувся до єпископа Вальдеспіно: — Скоро повернуся. Прошу вас, залишайтеся тут.

Відтак розвернуся і без поспіху вийшов.

——

Коли Ґарса залишив апартаменти, єпископ Вальдеспіно похмуро провів його поглядом.

— Щось негаразд? — спитав принц, уважно дивлячись на єпископа.

— Так, — відказав Вальдеспіно, розвернувшись до Хуліана. — Я п’ятдесят років слухаю сповіді. Тож брехуна вирізняю одразу.