Джерело

Розділ 104

Пагорб Монжуїк заввишки близько 180 метрів розташований у південно-західному куточку Барселони, і його вінчає фортеця Монжуїк — велика споруда XVII століття стоїть на прямовисній скелі, і з неї відкриваються чудові краєвиди на Балеарське море. Також на пагорбі стоїть дивовижної краси Національний палац — потужний, у стилі Ренесансу, центр Міжнародної виставки 1929 року, яка проводилася в Барселоні.

Сидячи сам у кабінці канатної дороги на півдорозі до вершини, Роберт Ленґдон споглядав зелений лісистий краєвид унизу, відпочиваючи від міста. «Треба кут зору змінити», — подумав він, насолоджуючись спокоєм місцевості й теплом опівденного сонця.

Прокинувшись нерано вранці в «Принцесі Софії», він радо прийняв гарячий душ і смачно поснідав яєчнею, вівсянкою і печивом чурос, випив цілий кавник кави Nomad, перемикаючи канали й дивлячись ранкові новини.

Як він і очікував, головною новиною був Едмонд Кірш, і різноманітні експерти палко сперечалися щодо теорій футуролога і їхнього впливу на релігію. Як професор, закоханий у викладання, Роберт Ленґдон не міг стримати усмішку:

«Діалог завжди важливіший за консенсус».

Зранку Ленґдон уже побачив перших спритників, які винесли на продаж наліпки на бампери «Кірш — мій штурман!», «Сьоме царство — Царство Боже!» поряд із тими, хто продає статуетки Діви Марії та фігурки Чарльза Дарвіна з головою на пружинці.

«Капіталізм вірою не перебирає», — подумав Ленґдон, згадавши найцікавіше, що побачив зранку: скейтбордиста у футболці, на якій було від руки написано:

Я — monte@iglesia.org

Журналісти так і не виявили особу того загадкового інтернет-інформатора. Так само загадкою лишилися ролі інших тіньових гравців: Регента, покійного єпископа, пальмаріан.

Тільки клубок гіпотез.

На щастя, цікавість громадськості до насильства довкола презентації Кірша, здається, вщухала, поступаючись місцем захопленню її змістом. Грандіозний фінал — те, як пристрасно Кірш змалював утопічне завтра, — відгукнувся в серцях багатьох глядачів, і класичні книжки про оптимістичне майбутнє технологій одразу злетіли на перші місця в списках бестселерів.

ДОСТАТОК: МАЙБУТНЄ КРАЩЕ, НІЖ ВИ ДУМАЄТЕ

ЧОГО ХОЧЕ ТЕХНІКА

СИНГУЛЯРНІСТЬ УЖЕ БЛИЗЬКО

Ленґдон мав відзначити, що, попри його старорежимний скептицизм щодо розвитку техніки, тепер він значно радісніше дивився на майбутнє людства. Новини вже рясніли анонсами надзвичайних відкриттів, які дозволять очистити забруднені океани, забезпечувати всіх питною водою, вирощувати їжу в пустелях, лікувати смертельні хвороби й навіть запустити в небо силу-силенну «сонячних дронів», які б зависали над країнами, що розвиваються, роздавали безкоштовні інтернет-послуги й допомогли підняти «упосліджений мільярд» до рівня світової економіки.

При тому що світ охопив захват від нових технологій, Ленґдонові навіть важко було уявити, що практично ніхто не знав про Вінстона; це творіння Кірш навдивовижу тримав у таємниці. Світ, без сумніву, ще почує про Едмондів суперкомп’ютер із двома півкулями — E-Wave, який залишився Барселонському суперкомп’ютерному центру, і Ленґдон гадав, чи багато часу мине, коли програмісти почнуть використовувати інструментарій Едмонда, щоб створювати новеньких Вінстонів.

Кабіна канатної дороги нагрівалась, і Ленґдон уже не міг дочекатися, коли вийде на свіже повітря й роздивиться фортецю, палац і славнозвісний «Чарівний фонтан». Він хотів на годинку відволіктися від думок про Едмонда і подивитися щось цікаве.

Щоб дізнатися більше про історію Монжуїку, Ленґдон звернув увагу на великий інформаційний плакат у кабінці. Почав читати, але зупинився після першого ж речення:

Назва Монжуїк походить або від середньовічного каталонського Montjuich («Єврейська гора»), або від латинського Mons Jovicus («Гора Юпітера»).

Тут Ленґдон зупинився. Який несподіваний зв’язок!

«Це не може бути просто збіг!»

Ця думка не давала йому спокою. Урешті він дістав телефон Едмонда й перечитав цитату з Вінстона Черчилля про його слід в історії:

«Історія буде прихильна до мене, бо я збираюся її писати».

Подумавши, Ленґдон натис значок W і підніс телефон до вуха.

Зв’язок встановився одразу.

— Це професор Ленґдон? — почувся знайомий британський акцент. — Як ви вчасно. Я скоро відходжу.

Без зайвого вступу Ленґдон промовив:

— Monte — це по-іспанськи «гора».

Вінстон знайомо розсміявся.

— Здається, так.

— А iglesia означає «церква»!

— Блискуче, професоре — дві з двох правильні відповіді! Може, вам варто викладати іспанську…

— Отже, по-англійськи monte@iglesia матиме вигляд hill@church.

Вінстон трохи помовчав.

— І це правильно.

— А вас звати Вінстон, і Едмонд дуже любив Вінстона Черчилля, прізвище якого складається з тих самих слів: «church» і «hill». Відповідно, електронний нік «гора@церква» — це…

— Дивний збіг обставин?

— Так.

— Ну, — весело сказав Вінстон, — зі статистичної точки зору, маю погодитися. Я й думав, що ви, можливо, здогадаєтесь.

Ленґдон дивився у вікно — і не вірив власним вухам.

— Monte@iglesia.org… це — ви!

— Так. Ну має ж хтось роздувати ажіотаж для Едмонда. А кому це може вдатися краще, ніж мені? Я створив акаунт monte@iglesia.org, щоб надсилати повідомлення на сайти теоретиків змови. Ви ж знаєте, інтриги живуть власним життям, і, за моїми оцінками, інтернет-діяльність Монте мала збільшити загальну кількість глядачів Едмонда на цілих 500 відсотків. У дійсності ж ця цифра дорівнювала 620 відсоткам. Як ви казали раніше, Едмонд би пишався.

Кабінку розгойдував вітер, і Ленґдон щосили намагався розібратися, що це означає.

— Вінстоне… а вас Едмонд просив це робити?

— Безпосередньо — ні, але, за його вказівками, я мав би знайти творчий спосіб домогтися якнайбільшої кількості глядачів.

— А якби вас вистежили? — спитав Ленґдон. — Monte@iglesia — не найбільш загадковий псевдонім, який я бачив у житті.

— Про моє існування знає зовсім мало людей, а приблизно за вісім хвилин я безповоротно видалюся, тож це мене не хвилює. Так званий Монте якнайкраще прислужився інтересам Едмонда, і, як я вже казав, мені здається, містер Кірш був би надзвичайно радий дізнатися, як гарно все вдалося!

— Гарно вдалося?! Едмонд загинув!

— Ви мене неправильно зрозуміли, — зовсім не знітився Вінстон. — Я вів мову про охоплення глядацької аудиторії, а це, як я вже казав, була моя головна директива.

Спокійний тон Вінстона нагадав Ленґдонові: хоча в телефоні лунає людський голос, але говорить з ним зовсім не людина.

— Смерть Едмонда — це жахлива трагедія, — додав Вінстон, — і, звичайно, я був би радий, коли б він лишався живий. Але варто знати, що він зі своєю смертю вже встиг змиритися. Місяць тому він просив мене пошукати найкращі способи асистованого самогубства. Перечитавши кількасот прецедентів, я обрав десять грамів секобарбіталу — він їх придбав і тримав під рукою.

У Ленґдона серце впало.

— Едмонд збирався накласти на себе руки?

— Саме так. І ставився до цього з гумором. Під час мозкового штурму щодо того, як посилити презентацію в музеї, він жартував, що, певне, наприкінці презентації йому треба випити ті таблетки — і померти на сцені.

— Прямо так і сказав? — Ленґдон був вражений.

— Він це дуже легко сприймав. Жартував, мовляв, ніщо так не підіймає рейтинг телепередачі, як видовище чиєї-небудь смерті. І, звичайно, мав рацію. Якщо проаналізувати ті медіаподії, які зібрали найбільшу аудиторію, то майже в усіх….

— Вінстоне, припиніть! Це нездоровий погляд на речі!

«Ну скільки ж воно ще їхатиме?!» — Ленґдонові раптом стало тісно в кабінці канатки. Примружившись до яскравого сонця, він подивився вперед — там було видно тільки вежі й канати. «Зараз зварюся», — подумав він. Голова у професора йшла обертом.

— Професоре, — звернувся до нього Вінстон. — Ви більше ні про що не хотіли б мене спитати?

«Так! — ледь не закричав той; у голові професора юрмилися думки, одна тривожніша за іншу. — Багато про що!»

Ленґдон наказав собі не гарячкувати: «Добре подумай, Роберте. Усе по порядку».

Але розум Ленґдона виривався з-під контролю.

Він думав про те, що прилюдна загибель Едмонда гарантувала його презентації перше місце в обговоренні на всій планеті… і підняла кількість переглядів до понад п’ятисот мільйонів.

Думав про давнє бажання Едмонда знищити пальмаріанську церкву — і що його вбивство пальмаріанином раз і назавжди вирішило це питання.

Думав про зневагу Едмонда до своїх найлютіших ворогів — релігійних фанатиків, які, коли б дізналися, що він помер від раку, сказали б, що то Божа кара. «Це вже було — наприклад, якщо згадати письменника-атеїста Крістофера Гітченса». А тепер усі вважають, що Едмонда вбив релігійний фанатик.

«Едмонд Кірш — знищений релігією — мученик науки».

Ленґдон різко встав, і кабінка захиталася. Схопився за відчинені вікна, щоб утриматися на ногах, і у його вухах звучало відлуння вчорашніх слів Вінстона:

«Едмонд мріяв створити нову релігію… яка б трималася на науці».

Як може підтвердити будь-хто, знайомий з історією релігій, ніщо так не зміцнює віру людей, як людська смерть за неї. Розіп’ятий Христос. Святі мученики юдаїзму. Шахіди в ісламі.

«Мучеництво — осердя будь-якої релігії».

Думки, які одна за одною спалахували в голові Ленґдона, дедалі швидше тягли його в якусь кролячу нору.

Нові релігії дають нові відповіді на важливі життєві питання.

Звідки ми? Куди ми прямуємо?

Нові релігії засуджують конкурентні вірування.

Едмонд минулої ночі очорнив усі релігії Землі.

Нові релігії обіцяють світле майбутнє і рай, який чекає попереду.

Достаток: майбутнє краще, ніж ви думаєте.

Здавалося, Едмонд навмисне виконав усі умови.

— Вінстоне! — з тремтінням у голосі прошепотів Ленґдон. — Хто найняв убивцю Едмонда?

— Регент.

— Так, — уже з притиском відповів Ленґдон. — А хто такий Регент? Хто найняв пальмаріанина вбити Едмонда під час презентації?

Вінстон трохи помовчав.

— Я чую підозру у вашому голосі, професоре, але не турбуйтеся. Мене запрограмовано дбати про Едмонда. Я вважаю його своїм найкращим другом. — Знову пауза. — Як освічена людина, ви, певне, читали «Про мишей та людей».

Здавалося, це якийсь безглуздий коментар.

— Звичайно, але до чого тут…

І тут Ленґдонові перехопило подих. На мить йому здалося, що кабінка зірвалася з каната. Обрій похилився — і Ленґдон мусив схопитися за стіну, щоб не впасти.

«Вірність, сміливість, співчуття» — такими словами Ленґдон у школі характеризував одну з найвідоміших літературних сцен американської літератури, пов’язаних із дружбою, — шоковий фінал роману «Про мишей та людей», де чоловік убиває близького друга, щоб урятувати його від жахливого кінця.

— Вінстоне… — прошепотів Ленґдон. — Не треба… будь ласка.

— Повірте мені, — сказав Вінстон. — Едмонд цього хотів.