Зброярня на першому поверсі королівського палацу являє собою залу з красивим склепінням — її яскраво-червоні стіни оздоблені величними гобеленами, що зображують відомі битви з іспанської історії. По периметру кімнати блищать понад сто вишуканих кованих обладунків, зокрема бойове вбрання і знаряддя багатьох давніх королів. Сім кінських фігур у натуральну величину посеред зали стоять вбрані в повний бойовий обладунок.
«Це тут вони збираються мене ув’язнити?» — дивувався Ґарса, роздивляючись знаряддя бою навколо. Може, зброярня найнадійніше замикається… Однак Ґарса мав підозру, що, посадивши в цю пишну камеру, його намагаються залякати. «Адже саме в цій залі мене було взято на роботу».
Майже двадцять років тому Ґарсу запросили до цієї розкішної зали, провели співбесіду сам на сам і перехресний допит, після чого запропонували стати командором Королівської гвардії.
А тепер Ґарсу заарештували власні агенти. «Мене звинувачують у тому, що я брав участь у плануванні вбивства? Що очорнив єпископа?» За цими звинуваченнями стояла якась важко доступна розуму Ґарси логіка.
Для Гвардії Ґарса був найвищою особою в палаці, тож наказ його заарештувати могла дати лише одна вища за нього людина… сам принц Хуліан.
«Вальдеспіно отруїв думки принца й налаштував його проти мене!» — зрозумів Ґарса. Єпископ — людина політично дуже живуча, і сьогодні він, схоже, опинився в такому відчайдушному становищі, що наважився влаштувати оцю виставу для журналістів — зухвалим трюком обілити себе, очорнивши Ґарсу. «І тепер мене замкнули у зброярні, щоб я не міг нічого сказати на власний захист!»
Якщо Хуліан із Вальдеспіно об’єднали сили, то Ґарса розумів, що не переграє їх. У цю мить єдиною особою на Землі, досить могутньою, щоб порятувати Ґарсу, був старий, який доживав віку на лікарняному ліжку в приватній резиденції, палаці Сарсуела.
Іспанський король.
«І знов-таки, — думав Ґарса, — король ніколи в житті мені не допоможе, якщо це може зашкодити єпископові Вальдеспіно чи синові».
Він чув, як надворі наростає галас юрби, і в нього складалося враження, що події можуть перейти в насильницьке русло. Коли ж Ґарса розчув, що вони скандують, то не повірив власним вухам.
«Звідки Іспанія?! — гуло надворі. — Куди йде Іспанія?!»
Протестувальники, здається, вчепилися в провокативні питання, які порушив Кірш, розвернувши їх проти політичного інституту іспанської монархії.
Звідки ми? Куди ми прямуємо?
Тавруючи давню гнобительську політику, молоде покоління іспанців постійно вимагало швидших змін — щоб держава «долучилася до цивілізованого світу» й відмовилася від монархії. Франція, Німеччина, Росія, Австрія, Польща і ще понад п’ятдесят країн протягом останнього століття залишили корони в музеях. Навіть у Британії пропонується референдум за скасування монархії після смерті нинішньої королеви.
На жаль, того вечора в королівському палаці в Мадриді все настільки перевернулося з ніг на голову, що старий бойовий клич закономірно зазвучав із новою силою.
«Тільки цього принцові Хуліану й бракувало перед коронацією», — думав Ґарса.
Раптом двері на другому кінці зброярні відчинилися й туди зазирнув один із гвардійців Ґарси.
Ґарса крикнув йому:
— Вимагаю адвоката!
— А мені потрібна пряма мова для преси, — почувся знайомий голос, і PR-координатор Моніка Мартін, протиснувшись між гвардійців, увійшла до кімнати.
— Командоре Ґарса, навіщо ви змовилися з убивцями Едмонда Кірша?
Ґарса подивився на неї, не розуміючи, що діється. «Вони що, всі збожеволіли?»
— Нам відомо, що ви намагалися підставити єпископа Вальдеспіно! — заявила Мартін, наближаючись до нього. — І палацові необхідно негайно оприлюднити ваше зізнання!
Командор просто не знав, що на це сказати.
На середині кімнати Мартін різко розвернулася й сердито подивилася на молодого гвардійця, який стояв у дверях.
— І я сказала: конфіденційне зізнання!
Охоронець трохи пом’явся, тоді вийшов і зачинив двері.
Мартін розвернулася й просто кинулася на Ґарсу через усю кімнату.
— Я вимагаю зізнання! Негайно!! — кричала вона, і її голос розкотився луною під склепінням, коли координаторка підбігла до командора.
— Ну, цього ви від мене не отримаєте, — спокійно відказав Ґарса. — Я ніякого стосунку до цих подій не маю. Ваші звинувачення абсолютно несправедливі.
Мартін нервово озирнулася через плече. Тоді підійшла ближче й прошепотіла Ґарсі на вухо:
— Я знаю… Будь ласка, слухайте мене уважно.