Джерело

Розділ 57

— Я ж не монстр! — промовив Авіла й зітхнув з полегшенням, справляючи потребу в брудному туалеті покинутої стоянки на трасі N-240.

Поряд тремтів водій «убера», який від переляку не міг навіть помочитися.

— Ви погрожували… моїй родині…

— А якщо будеш робити все, що я скажу, — відказав Авіла, — то, запевняю, з ними ніякого лиха не станеться. Просто відвези мене до Барселони, висади там — і розійдемося по-хорошому. Я поверну твій гаманець, забуду твою адресу і в житті її не згадаю!

Водій дивився просто перед собою, його губи тремтіли.

— Ти віруєш, — сказав Авіла. — У тебе на склі папський хрест. І хай що ти зараз про мене думаєш, але можеш заспокоїти себе тим, що зараз робиш Божу справу. — Авіла закінчив і почав застібати штани. — Несповідимі шляхи Господні.

Авіла відійшов і перевірив, чи досі має на поясі керамічний пістолет. У ньому лишалась остання куля. Адмірал гадав, чи взагалі вона йому сьогодні ще знадобиться.

Він підійшов до раковини й підставив руки під воду, побачив татуювання, яке, за словами Регента, порятує його в разі, якщо він буде спійманий. «Зайва обережність», — подумав Авіла, який тепер почувався невидимим духом серед ночі.

Він поглянув у брудне дзеркало — і здивувався. Востаннє, коли він бачив себе у дзеркалі, Авіла був у білому кітелі з крохмальним комірцем і кашкеті. Тепер, знявши верхню частину свого строю, адмірал більше скидався на далекобійника в простій футболці з V-подібним вирізом і водієвій бейсболці.

І химерним чином неохайний чоловік у дзеркалі нагадав Авілі про те, яким він був, коли віддавався пияцтву й самозневазі, втративши сім’ю після жахливого вибуху.

«Я був у бездонній ямі…»

Він розумів: моментом істини став той день, коли фізіотерапевт Марко хитрощами взяв його з собою за місто на зустріч із «папою».

Авіла ніколи не забуде, як наближався до моторошних шпилів пальмаріанської церкви, проходив у високу браму й увіходив до собору, де вже почалося ранкове богослужіння і натовп вірян стояв на колінах.

Храм освітлювало лише сонце крізь високі вітражні вікна, густо пахло ладаном. Коли Авіла побачив позолочені вівтарі й лави з полірованого дерева, то зрозумів, що чутки про великі багатства пальмаріан правдиві. Церква була прекрасна, як і багато бачених Авілою соборів, але він розумів, що ця відрізняється від інших.

«Пальмаріани — закляті вороги Ватикану».

Стоячи з Марком біля входу, Авіла дивився на парафіян і гадав, чому ж так вийшло, що ця секта настільки розквітла після того, як гордо кинула виклик Риму. Схоже, це відречення в час зростання лібералізму у Ватикані зачепило особливу струну в душах вірян, які жадали більш консервативної інтерпретації християнства.

Шкандибаючи проходом на своїх милицях, Авіла почувався як нещасний каліка, котрий пішов на прощу в Лурд у надії на чудесне зцілення. Служка привітався з Марком і повів обох до сидінь, відокремлених у першому ряді. Парафіяни з цікавістю поглядали на них: кому ж така особлива честь? Авіла пошкодував, що Марко переконав його вдягти кітель з орденами.

«Я думав, що побачу папу».

Авіла сів і подивився в бік головного вівтаря, де молодий парафіянин у костюмі читав Святе Письмо. Авіла упізнав цей фрагмент — то було Євангеліє від Марка:

— «І коли стоїте на молитві, прощайте, як маєте щось проти кого-небудь, щоб і Отець ваш, Який у небі, простив вам провини ваші…»

«Знову пробачати?» — насупився Авіла. У нього було відчуття, ніби він уже тисячу разів чув ці слова від монашок і психологів після теракту.

Читання скінчилось, і святиню наповнили хвилі органної музики. Парафіяни всі одночасно підвелися, й Авіла теж неохоче зіп’явся на ноги. За вівтарем відчинилися приховані двері, і юрбою прокотився схвильований гомін.

Чоловік, який вийшов, був віком за п’ятдесят, тримався по-королівськи гордо, мав рівну спину й проникливий погляд. Убраний був у білу рясу, мав гаптовану золотом столу і вишиваний пояс, оздоблену самоцвітами папську коштовну митру. Він наблизився до людей, простягнувши до них руки, і, немов не торкаючись підлоги, перейшов до центру вівтарної частини.

— Ось він! — схвильовано прошепотів Марко. — Папа Інокентій Чотирнадцятий.

«Він називає себе папою Інокентієм XIV?» Пальмаріани, як знав Авіла, визнавали легітимність усіх пап до Павла VI, який помер у 1978 році.

— Ми саме вчасно, — сказав Марко. — Зараз він виголосить проповідь.

Папа підійшов до підвищення в центрі вівтарної частини, але не піднявся на пишну кафедру, натомість ставши врівень із парафіянами. Він поправив петлицю з мікрофоном і лагідно всміхнувся.

— Доброго ранку, — пошепки звернувся він до всіх.

— Доброго ранку! — вигукнула паства.

Папа ще відійшов від вівтаря, наблизившись до людей.

— Щойно ми почули читання Євангелія від Марка, — почав він, — і я сам обрав цей фрагмент, бо хотів би поговорити з вами про прощення.

Папа плавно підійшов до Авіли й спинився в проході біля нього, ближче ніж на відстані витягнутої руки. Униз він не дивився. Авіла нервово поглянув на Марка, а той збуджено кивнув.

— Нам усім непросто дається прощення, — звернувся папа до людей. — Адже бувають часи, коли переступи проти нас здаються непрощенними. Коли в суто ненависницькому акті хтось нищить безневинних людей, чи слід нам учинити так, як учать деякі церкви, — підставити другу щоку?

У соборі запало гробове мовчання, і папа продовжив іще тихіше:

— Коли антихристиянський екстреміст здетонував бомбу під час ранкової служби в Севільському соборі, загинули ні в чому не винні матері й діти — як від нас можна чекати прощення? Це акт війни. Війни не лише проти католиків. Не лише проти християн. Це — війна проти Добра… проти Самого Бога!

Авіла заплющив очі в намаганні стримати потік жахливих спогадів, але гнів і горе все одно стискали його серце. Воно переповнювалося гнівом — і раптом Авіла відчув на своєму плечі лагідну руку папи. Авіла розплющив очі, але папа на нього не дивився. Проте адмірал відчував: папа намагається його заспокоїти, додати йому впевненості.

— Не забуваймо й наш Terror Rojo[69], — вів далі папа, усе ще тримаючи руку на плечі адмірала. — Під час нашої Громадянської війни вороги Господа палили іспанські церкви й монастирі, убили понад шістсот священиків, катували сотні черниць… вони змушували сестер проковтнути свої вервиці, а потім ґвалтували їх і скидали в шахти… — Папа помовчав, щоб люди повністю сприйняли його слова. — Така ненависть не зникає з часом. Натомість вона роздувається в глибині, набирає сили, щоб колись постати злоякісною раковою пухлиною. Друзі мої, я застерігаю вас: зло проковтне нас без решти, якщо ми не виступимо проти нього силою. Ми ніколи не переможемо зло, якщо нашим кличем стане «прощення».

«Він має рацію», — подумав Авіла, який на власному досвіді спізнав, що «м’яке» ставлення до порушення статуту — гарантія подальших порушень.

— Я переконаний, — продовжив папа, — що в деяких випадках прощення може обернутися небезпекою. Якщо ми пробачимо світове зло, то дамо йому дозвіл рости й ширитися. Коли ми на війну відповідаємо милосердям, то заохочуємо ворогів до подальшого насильства. Настає час, коли ми маємо зробити так, як Ісус, коли перекинув столи міняйлів у храмі з криком: «Заберіть оте звідси!»

«Це правда!» — хотів крикнути Авіла, і всі парафіяни в лад закивали.

— Але чи ми діємо? — спитав папа. — Чи католицька церква в Римі діє так, як Ісус? Ні, вона цього не робить. Сьогодні перед нами одне з найчорніших зол світу — а ми зустрічаємо його лише нашим умінням пробачати, любити, співчувати. І таким чином ми дозволяємо — ні, ми заохочуємо — зло до поширення і зростання. У відповідь на нові й нові злочинства проти нас ми делікатно й політкоректно висловлюємо нашу стурбованість, нагадуємо одне одному, що зла людина є злою просто через важке дитинство, бідність, чи її озлобили несправедливість і страждання близьких людей — тож лиха людина не винна в тому, що вона така. Я кажу: годі! Зло — це зло! Нам усім нелегко в житті!

Парафіяни вибухнули оплесками — такого Авіла ще жодного разу не бачив під час католицької літургії.

— Я вирішив сьогодні вести мову про прощення, — продовжив папа, не знімаючи руки з плеча Авіли, — бо серед нас особливий гість. Я б хотів подякувати адміралові Луїсу Авілі за те, що він ушанував нас своєю присутністю. Він — поважний, неодноразово нагороджений орденами представник воїнства Іспанії, він у житті зіткнувся з таким злом, яке страшно уявити. Як і кожен з нас, він щосили намагався пробачити…

Не встиг Авіла й слова сказати, як папа вже почав детально й виразно переказувати парафіянам історію життєвої боротьби Авіли — втрату сім’ї під час терористичного акту, душевний занепад і алкоголізм, нарешті, невдалу спробу самогубства. Спочатку Авіла обурився на Марка за те, що той зловжив його довірою, але, слухаючи свою історію з вуст папи, раптом відчув дивне піднесення. Це було щось ніби визнання перед усім світом, що він, адмірал, опустився на саме дно — але залишився живим, врятований, можливо, чудом.

— Я б відзначив перед вами, — мовив папа, — що Бог втрутився в життя адмірала Авіли і врятував його… для високої мети.

Із цими словами пальмаріанський папа Інокентій XIV уперше розвернув голову й уважно подивився на Авілу. Глибоко посаджені очі Інокентія немов зазирнули просто в душу Луїса — і той відчув давно забуту наснагу.

— Адмірале Авіла! — звернувся до нього папа. — Я переконаний: ваша трагічна втрата — не з тих, які людина може пробачити. Я не сумніваюся: гнів, який і далі нуртує у вашій душі, — ваше праведне бажання помсти — не треба гамувати, підставляючи другу щоку. Та цього й не можна робити! Ваш біль стане каталізатором вашого спасіння. Ми тут для того, щоб підтримати вас! Щоб любити вас! Щоб стати на ваш бік і допомогти перетворити ваш гнів на велику силу, яка захистить добро у світі! Хвала Господу!

— Хвала Господу! — відгукнулися миряни.

— Адмірале Авіла, — продовжив папа, уважніше дивлячись йому в очі, — яким є гасло іспанської Армади?

— Pro Deo et patria! — блискавично відповів Авіла.

— Саме так: За Бога і Вітчизну! Ми всі маємо честь бачити в цьому храмі орденоносного офіцера військового флоту, людину, яка вірно служила Вітчизні! — Папа замовк, а тоді трохи нахилився до Авіли. — Ну… а Богові?

Адмірал дивився в пронизливі очі папи й раптом відчув, як втрачає землю під ногами.

— Ваше життя не скінчено! — прошепотів йому папа. — Ваша справа ще не зроблена. Ось чому Бог порятував вас. Ви лише наполовину виконали свою присягу. Ви прислужилися Вітчизні — а Богові ще ні!

Авіла відчув себе так, наче в нього влучили з пістолета.

— Мир усім! — проголосив папа.

— І духові твоєму! — відказали парафіяни.

Авілу немов поглинуло ціле море підтримки й добрих побажань — нічого подібного в його житті ніколи ще не бувало. Він пильно вдивлявся в очі парафіян, але не бачив у них жодного сліду сектантського фанатизму, якого боявся, натомість у тих очах були оптимізм, добра воля і щире бажання робити Божу справу… саме те, чого, відчув Авіла, йому самому бракувало!

Відтоді з допомогою Марка і нових друзів Авіла почав вибиратися з бездонного провалля відчаю. Він повернувся до регулярних тренувань, харчувався корисно, а головне — заново відкрив свою віру.

За кілька місяців, коли фізіотерапія вже завершилася, Марко подарував Авілі оправлену в шкіру Біблію, де виділив із десяток цитат.

Авіла поглянув на кілька з них:

ДО РИМЛЯН 13:4

А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч носить; вона [влада] — Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло.

ПСАЛОМ 94:1

О Боже, відплати, Господи;

о Боже, відплати, явися в сяйві!

2 ДО ТИМОТЕЯ 2:3

Отож, перенось труди й ти, як добрий воїн Христа Ісуса.

— Не забувайте, — з усмішкою сказав йому Марко, — коли зло здіймає голову у світі, Бог через кожного з нас по-своєму діє, чинить Свою волю на землі. Прощення — не єдиний шлях до спасіння.