Розділ 73

Стоячи біля вітрини, Роберт Ленґдон і Амбра Відаль вдивлялися в рукопис Вільяма Блейка при м’якому світлі лампади. Отець Бенья пішов поправляти лавки, ґречно залишивши їх на самоті з книжкою.

Ленґдонові важко було читати маленькі літери, написані рукою поета, а от заголовок був дуже розбірливий:

Чотири Зоа

Від цих слів у серці Ленґдона одразу зажевріла надія. «Чотири Зоа» — так називалася одна з найвідоміших провидчих поем Блейка, об’ємна, поділена на дев’ять «ночей», тобто розділів. Тематика цього твору, як пригадував Ленґдон, який читав його в коледжі, стосувалася занепаду традиційної релігії й торжества науки.

Ленґдон пробігся очима по строфах, побачив, що рукописні рядки сягають середини аркуша, а нижче — елегантна віньєтка, яка означає кінець тексту.

«Це остання сторінка поеми, завершення одного з його найпотужніших шедеврів!»

Ленґдон нахилився, примружився і спробував вчитатися в бісерне письмо, але при тьмяній лампаді все одно не міг його розібрати.

Амбра теж присіла поруч, майже прихилившись лобом до скла. Вона уважно проглядала поезію, а потім спинилася й прочитала вголос:

— «І між вогнів Людина пройде, і зло все вигорить дотла».

Ленґдон замислився, похитав головою.

— Мабуть, Блейк має на увазі повне зникнення релігії, яка морально занепала. Майбутнє без релігії — це одне з тих пророцтв, які в нього раз у раз повторюються.

Амбра сповнилася надії:

— Едмонд казав, що його улюблений рядок — це те пророцтво, на справдження якого він сподівається.

— Що ж, — погодився Ленґдон, — звичайно, майбутнє без релігії — це те, чого бажав Едмонд. Скільки там літер?

Амбра стала рахувати, але похитала головою.

— Сорок дві…

Стала проглядати далі, знову зупинилась.

— А оце? «І зір зросте, й доступні стануть світи незнані, повні дивовиж».

— Може бути, — мовив Ленґдон і замислився, що це означає.

«Людський розум продовжує зростати, даючи нам змогу глибше проникнути в істину».

— Задовго, — сказала Амбра. — Зараз далі дивлюся…

Гостроока директорка музею вчитувалась у рукопис, а Ленґдон замислено ходив туди-сюди за її спиною. Ті рядки, які вона щойно прочитала, пролунали в його голові й викликали спогад: він читає Блейка в Принстоні на парі з бритліту.

Як це інколи бувало, ейдетична пам’ять накликáла образ за образом, які йшли один за одним нескінченною вервечкою. Раптом, спинившись посеред крипти, Ленґдон побачив свого професора, який звернувся до студентів, що тільки-но пройшли «Чотири Зоа», зі старими як світ питаннями: «Що б ви обрали — майбутнє без релігії чи без науки?» І професор додав: «Очевидно, Вільям Блейк тут зі своїм вибором визначився, і ніде його надії на майбутнє не висловлені так прозоро, як в останньому рядку цієї епічної поеми».

Ленґдон перевів подих і, схвильований, розвернувся до Амбри, яка все намагалася розібрати рукопис Блейка.

— Амбро! Подивись одразу кінець! — сказав він, пригадавши фінальний рядок.

Амбра подивилася на кінець вірша. За кілька секунд зосередженого читання, вона, глибоко здивована, озирнулася до професора.

Ленґдон теж схилився над книжкою і став вдивлятися в письмо. Тепер, знаючи слова, він із легкістю прочитав їх, накиданих дрібним почерком поета:

Релігії усі похмурі згаснуть & наука добра візьме трон.

— Релігії усі похмурі згаснуть, — уголос прочитала Амбра, — й наука добра візьме трон!

Цей рядок не лише був жаданим серцю Едмонда пророцтвом, він і підсумовував його презентацію:

«Релігії занепадуть — наука запанує».

Амбра уважно стала рахувати літери, та Ленґдон розумів, що це вже не обов’язково. «Так, це ті самі слова, без сумніву!» Тепер його хвилювало, як знайти Вінстона й запустити презентацію Едмонда. Тепер Ленґдон мав розповісти свій план Амбрі сам на сам.

Він звернувся до отця Беньї, який уже повертався.

— Отче, — звернувся до нього Ленґдон. — Ми майже все зробили. Чи не могли б ви сходити до агентів і попросити їх приготувати гвинтокрил? Нам треба буде відлітати негайно.

— Звичайно, — відказав Бенья і пішов нагору. — Маю надію, ви знайшли те, що шукали. За хвилину побачимося нагорі!

Священик зник за поворотом сходів, а Амбра стривожено підвела голову від книги.

— Роберте, — сказала вона. — Не сходиться! Я двічі перерахувала, там сорок п’ять літер, а нам треба сорок сім!

— Як?! — Ленґдон підійшов, придивився до тексту й уважно перерахував літери.

«Релігії усі похмурі згаснуть & наука добра візьме трон». Так, звичайно, сорок п’ять. Ошелешений професор знову придивився до рядка.

— Едмонд точно казав «сорок сім», а не «сорок п’ять»?

— Так, однозначно.

Ленґдон перечитав слова. «Але ж це точно воно! — думав він. — Що ж я не врахував?»

Він уважно придивився до кожної літери в рядку. І майже в кінці побачив:

& наука добра візьме трон.

— Амперсанд ти порахувала? — запитав Ленґдон. — Знак, який Блейк написав замість «і».

Амбра дивно поглянула на нього й похитала головою:

— Та все одно літери бракує.

«А от і ні, — усміхнувся Ленґдон. — Це шифр у шифрі».

Ленґдона просто зачарувала хитра витівка Едмонда. Геній-параноїк дуже простим типографським трюком захистився навіть від того, хто міг би дізнатися його улюблений рядок — його ще треба правильно набрати!

«Значення амперсанда! — подумав Ленґдон. — Едмонд його пам’ятав».

Походження знака & — це була одна з перших речей, які на заняттях із семіотики Ленґдон розповідав студентам. Символ & — це логограма — буквально, картинка, яка позначає слово. Багато людей гадають, ніби цей знак якимсь чином походить він англійського сполучника «and», але насправді він пов’язаний із латинським et. Незвичайна форма знака «&» — це типографське змішання літер E і T — цю лігатуру нині можна розгледіти в комп’ютерних шрифтах на кшталт Trebuchet, в «&» якого чітко прочитується латинське коріння.

Ленґдон ніколи не забуде, що було через тиждень після того, як він розповів групі Едмонда про амперсанд: юний геній прийшов на пари у футболці з написом «Амперсанд дзвонив додому!»[77]

Тепер, стоячи над поемою Блейка, Ленґдон чітко уявив пароль Едмонда:

релігіїусіпохмурізгаснутьетнаукадобравізьметрон

«Квінтесенція Едмонда!» — подумав Ленґдон і швидко розкрив Амбрі сенс штуки, якою Едмонд забезпечив надійність свого пароля.

Коли Амбра почула, то засяяла такою усмішкою, якої від неї Ленґдон ще не бачив.

— Що ж, — мовила вона. — Тепер де ж нам сумніватися в тому, який Едмонд Кірш був ґік…

Вони розсміялися, відвівши душу на самоті в крипті.

— Ти знайшов пароль! — з радістю і вдячністю вигукнула вона. — І мені ще більше шкода Едмондового телефона. Якби я його не впустила, ми б могли просто зараз почати трансляцію.

— То не твоя провина, — запевнив її він. — І, я ж казав, я знаю, як знайти Вінстона.

«Ну принаймні сам так вважаю», — додав він подумки.

Ленґдон уявив собі Барселону з висоти пташиного польоту; попереду була незвичайна загадка… аж тут тишу крипти розірвав крик згори.

Отець Бенья відчайдушно гукав їх.

Загрузка...