Джерело

Епілог

Передвечірнє сонце блищало на шпилях храму Саграда Фамілія, і довгі тіні лягали на площу Ґауді, накриваючи туристів, які стояли в черзі, чекаючи, коли їх впустять до храму.

Роберт Ленґдон стояв серед них, дивився, як закохані роблять селфі, хтось знімає все на відео, діти слухають музику через навушники, а всі довкола комусь пишуть, щось постять і коментують — наче й не помічаючи базиліку над собою.

Учорашня презентація Едмонда проголошувала, що сьогоднішні технології тепер зменшили відстань між людьми — вона вже дорівнює не шести, а «чотирьом рукостисканням»: будь-яких двох людей у світі сьогодні з’єднує не більш ніж четверо знайомих.

«Скоро ця цифра зменшиться до нуля», — казав Едмонд, вітаючи прийдешню «сингулярність» — момент, коли штучний інтелект перевершить людський і вони об’єднаються. «А коли це станеться, — додав він, — ті з нас, хто живе зараз… стануть реліктами!»

Ленґдон не міг уявити собі ландшафт такого майбутнього, але, дивлячись на людей довкола, відчував, що чудесам релігії дедалі важче змагатися з чудесами техніки.

Коли Ленґдон нарешті зайшов у базиліку, то зрадів знайомому світлу — ніщо не нагадувало йому ту страшну печеру, де він побував уночі.

Сьогодні Саграда Фамілія була жива.

Ясне барвисте проміння — червоне, золоте, фіолетове — струмувало крізь вітражі, запалюючи густий ліс колон. Сотні відвідувачів, змалілі під подібними до дерев нерівними стовпами, здіймали обличчя до склепіння, як до небес, — і їхній схвильований шепіт зливався в приємний тихий шум.

Ленґдон пройшовся базилікою, роздивляючись то одну, то іншу живу форму, і врешті здійняв погляд до схожої на клітини структури всередині купола. Подейкують, що стеля посередині храму нагадує багатоклітинний організм під мікроскопом. Тепер, коли його осявало кольорове світло, Ленґдон не міг не погодитися з цією думкою.

— Професоре! — погукав його знайомий голос, і Ленґдон розвернувся й помітив отця Бенью, який поспішав до нього.

— Вибачте, будь ласка, — щиро сказав йому маленький настоятель. — Мені щойно сказали, що вас бачили в черзі, — а ви ж могли просто мені зателефонувати!

Ленґдон усміхнувся.

— Дякую, зате я встиг намилуватися фасадом. Та й думав, що ви зараз спите.

— Сплю? — засміявся Бенья. — Ну, може, завтра…

— Зовсім інша атмосфера, ніж уночі, — сказав Ленґдон, обвівши жестом приміщення.

— Природне світло творить дива! — відказав Бенья. — І присутність людей теж! — Він трохи помовчав, дивлячись на Ленґдона. — Власне, коли ви тут, то, якщо вам не важко, я був би радий почути вашу думку щодо дечого внизу.

Ленґдон пішов за Беньєю крізь юрбу, чуючи вгорі звуки будівництва, які нагадували про те, що еволюція Саграда Фамілії триває.

— Ви часом не дивилися презентацію Едмонда? — спитав Ленґдон.

Бенья засміявся.

— Власне, тричі переглянув. Треба сказати, оця ідея ентропії — що всесвіт «хоче» поширювати енергію — доволі схожа на Книгу Буття. Коли я думаю про Великий вибух і розширення всесвіту, то уявляю собі таку квітучу кулю енергії, яка розпускається на всі боки в темряву, простір… і несе світло туди, де його не було.

Ленґдон усміхнувся: от якби Бенья був першим священиком, з яким він мав справу в дитинстві!

— А Ватикан ще не дав офіційного коментаря?

— Щось намагаються сказати, але в них… — Бенья жартівливо знизав плечима, — воно якось не дуже тримається купи. Питання походження людини, як ви розумієте, завжди було каменем спотикання в християн, особливо фундаменталістів. Якщо мене спитати, то я б сказав, що треба з цим вирішити раз і назавжди.

— Правда? А як? — спитав Ленґдон.

— Нам усім треба зробити, як уже вчинили в багатьох церквах: відкрито визнати, що Адам і Єва фізично не існували, що еволюція — це дійсність і ті християни, які стверджують протилежне, усі поводяться, як дурні.

Ленґдон застиг на місці, дивлячись на старого священика.

— Ну що ви! — розсміявся Бенья. — Я не вірю, що той самий Бог, який дав нам розум і здоровий глузд…

— …дав їх не на те, щоб ми ними користувалися?

Бенья усміхнувся:

— Бачу, ви знайомі з Ґалілеєм. А фізика — це, по суті, моє перше кохання. До Бога я прийшов, захоплений дивовижністю фізичного всесвіту. Зокрема, тому й Саграда Фамілія для мене настільки важлива; для мене це такий храм майбутнього… безпосередньо пов’язаний із природою.

Ленґдон зловив себе на думці, чи часом Саграда Фамілія, як римський Пантеон, не стане такою собі точкою переходу, будівлею між минулим і майбутнім, матеріальним мостом між вірою, яка відходить, і вірою, яка народжується. Коли так, то Саграда Фамілія стане значно важливішою, ніж можна уявити зараз.

Тепер Бенья вів Ленґдона тими самими гвинтовими сходами, якими вони спускалися вночі.

До крипти.

— Для мене цілком очевидно, — говорив дорогою Бенья, — що християнство може вижити в добу науки лише за однієї умови. Ми маємо припинити відкидати наукові відкриття й ті факти, які доведені. Ми маємо стати духовним товаришем науці з нашим великим досвідом: тисячоліттями філософії, особистих спостережень, самозаглиблення, духовних пошуків, — аби людство змогло збудувати моральний каркас, який технології сполучать, оздоблять і піднесуть вище — замість того щоб знищити нас.

— Як же з вами не погодитися! — сказав Ленґдон. «Лишається сподіватися, що наука прийме вашу допомогу».

Унизу Бенья показав на вітрину з Едмондовою книжкою Вільяма Блейка, що стояла за могилою Ґауді:

— Ось про це я хотів вас спитати.

— Про книгу Блейка?

— Так. Як ви знаєте, я обіцяв сеньйорові Кіршу виставити книгу тут. Погодився, бо думав, що йдеться про те, щоб показувати ілюстрацію.

Вони підійшли до вітрини й подивилися на драматичний образ Урізена, який вимірює всесвіт циркулем.

— А все ж, — мовив Бенья, — мою увагу привернув текст на протилежній сторінці… ну, може, ви прочитаєте останній рядок.

Ленґдон дивився в очі Беньї:

— «Релігії усі похмурі згаснуть, й наука добра візьме трон»?

Бенья був вражений:

— Ви знаєте?

— Знаю, — всміхнувся Ленґдон.

— Ну, маю сказати, цей рядок мене дуже турбує. Оці слова «релігії усі похмурі» — неприємні. Таке враження, що Блейк каже, що всі релігії… якісь такі темні, недобрі.

— Це дуже поширена помилка, — відказав Ленґдон. — Адже насправді Блейк був людиною дуже духовною, просто він морально здійнявся вище за оте сухе, обмежене англійське християнство вісімнадцятого століття. Він вважав, що релігії бувають різні — бувають похмурі, темні, догматичні, які душать творчу думку… а бувають ясні, живі, які сприяють думкам і творчості.

Бенья зовсім здивувався.

— Останні слова цієї поеми Блейка, — запевнив його Ленґдон, — можна переказати так: «Добра наука, запанувавши, скасує всі похмурі релігії — і дасть ясним, просвітленим релігіям змогу розвиватися!»

Бенья довго мовчав, а потім його лице дуже повільно осяяла тиха усмішка:

— Дякую, професоре. Ви мене просто порятували від неприємної етичної дилеми!

——

Нагорі, у головній залі, попрощавшись із отцем Беньєю, Ленґдон трохи затримався, спокійно посидів на лавці серед сотень людей, подивився з ними, як кольорове проміння призахідного сонця поволі рухається високими колонами.

Він подумав про всі релігії на світі, про їхнє спільне походження, про найдавніших божеств сонця, місяця, вітру.

«Колись природа була в центрі уваги.

Для всіх нас».

Звичайно, та єдність зникла вже давно, розділилася на безліч релігій, кожна з яких проголошує Єдину Істину.

Однак того вечора, сидячи в дивовижному храмі, Ленґдон опинився серед людей різних вір, кольорів шкіри, культур, які говорили різними мовами — але всі підводили однаково зачаровані погляди вгору… дивуючись звичайному диву.

Сонцю на камені.

У голові Ленґдона закрутилися різні картини: Стоунгендж, Великі піраміди, печери Аджанти, храм Абу-Сімбел, Чичен-Іца — священні місця світу, де люди в давнину збиралися споглядати те саме прекрасне видовище.

У ту мить Ленґдон відчув, як під ним ледь здригнулася земля, неначе якоїсь верхньої точки досягнуто… і релігійна думка, сягнувши найдальшої точки своєї орбіти, повертала з довгої подорожі назад, додому.

Подяки

Я хотів би щиросердо подякувати багатьом людям. Передусім — моєму редактору і другу Джейсону Кауфману за віртуозність, прекрасне чуття й невтомне перебування поряд зі мною в окопах… але особливо — за незрівнянне почуття гумору й розуміння, що саме я хочу сказати тим, що пишу.

Моєму незрівнянному агенту й вірній подрузі Гайде Ланґе за майстерність ведення всіх моїх письменницьких справ і невичерпний ентузіазм, енергію та особисту турботу. Повік буду вдячний Гайде за її багатий талант і непохитну вірність.

Дякую любому другу Майклові Руделлу за мудрі поради, доброту й люб’язність, гідні наслідування.

За багатолітню віру й довіру мені дякую всій команді видавництв Doubleday і Penguin Random House, особливо Сюзанні Герц за дружбу й контроль на кожній стадії видавничого процесу, за фантазію та уважність до автора й тексту. Дуже-дуже особлива подяка Маркусові Долю, Сонні Меті, Біллові Томасу, Тоні Кіріко й Енн Мессітт за невичерпне терпіння та підтримку.

Щира подяка також за величезну роботу Норі Райчард, Керолін Вільямс і — на фініші — Майклу Дж. Віндзору, а також Робу Блуму, Джуді Джейкобі, Лорен Вебер, Марії Кареллі, Лоррейн Гайленд, Бет Майстер, Кеті Гуріґан, Енді Г’юзу і всім дивовижним людям, з яких складається команда з продажів видавництва Penguin Random House.

Дивовижній команді Transworld за постійний творчий пошук і вміння друкувати книжки, а особливо моєму редактору Біллу Скотту-Керру за дружбу й підтримку на багатьох фронтах.

Схиляюся перед усіма моїми вірними видавцями в різних країнах світу — прийміть мої скромні й щирі слова вдячності за віру в мене і турботу про мої книжки.

Невтомним перекладачам, які в різних куточках земної кулі старанно несли цей роман до своїх читачів стількома мовами — прийміть щиросерду подяку за ваш час, майстерність і турботу.

Дякую моєму іспанському видавцю — видавництву Planeta — за неоціненну допомогу в дослідженні матеріалу й за переклад, особливо дивовижній редакторці видання Елені Рамірес, а також Марії Ґітарт Феррер, Карлосу Ревесу, Серхіо Альваресу, Марку Рокаморі, Аврорі Родріґес, Наїру Ґутьєрресу, Лаурі Діас, Феррану Лопесу. Особлива подяка Хесусові Баденесу, директору видавництва Planeta, за підтримку, гостинність і героїчне намагання навчити мене готувати паелью.

Крім того, дякую тим, хто бере участь у веденні сайту перекладу «Джерела»: Хорді Луньєсу, Хав’єру Монтеро, Марку Серрате, Еміліо Пастору, Альберто Барону й Антоніо Лопесу.

Невтомній Моніці Мартін і всій її команді в агенції MB, особливо Інес Планеллс і Челл Торрент за всю їхню підтримку цього проекту в Барселоні й поза нею.

Усій команді літературної агенції Sanford J. Greenburger Associates, особливо Стефані Делмен і Саманті Ісман — за надзвичайну допомогу мені… щодня.

Протягом останніх чотирьох років багато науковців, зокрема істориків, а також кураторів, релігійних організацій щедро пропонували мені допомогу в готуванні роману. Мою вдячність за відкритість і щедрість цим людям, які ділилися зі мною досвідом і думками, не описати словами.

В абатстві Монтсеррат я б хотів подякувати ченцям і мирянам, завдяки яким кожен мій приїзд туди приносив мені стільки знань, світла й натхнення. Сердечно дякую, зокрема, Пару Манелю Ґашу, Жосепу Алтайo, Оскару Бардажі й Ґрізельді Еспінач.

У Барселонському суперкомп’ютерному центрі я б хотів подякувати блискучій команді вчених, які ділилися зі мною думками, своїм світом і ентузіазмом, а головне — світлим поглядом у майбутнє. Особлива подяка директорові Матео Валеро, Жосепу Марії Мартореллу, Сержі Жироні, Жозе Марії Cелі, Жесусу Лабарті, Едуарду Айґваде, Франсіско Добласу, Улісесу Кортесу і Лурдес Кортаді.

У музеї Ґуґґенхайма в Більбао я схиляюся перед усіма, чиї знання і бачення мистецтва допомогли мені більше цінувати й краще розуміти модерне і сучасне мистецтво. Велика й особлива подяка директорові Хуану Іґнасіо Відарте, Алісії Матінес, Ідої Аррате й Марії Бідаурреті за гостинність та ентузіазм.

Дуже дякую кураторам і доглядачам магічної Каси Міла за те, що радо показали мені її й пояснили, що робить La Pedrera унікальною. Особлива подяка Марзі Вісі, Сільвії Віларрої, Альбі Тоскеллі, Льюїзі Ольєр, а також жительці будівлі Ані Віладоміу.

За додаткову допомогу в дослідженні хотів би подякувати членам Групи підтримки й інформування щодо пальмаріанської церкви в Пальмар-де-Троя, посольству США в Угорщині й редакторці Берті Ной.

Також я глибоко зобов’язаний численним науковцям і футурологам, яких зустрів у Пальм-Спрингсі: їхній сміливий погляд у майбутнє глибоко вплинув на мій роман.

Дуже дякую першим читачам мого рукопису за розумні зауваження — особливо Гайде Ланґе, Діку та Конні Браунам, Блайт Браун, Сьюзен Моргаус, Ребецці Кауфман, Джеррі та Олівії Кауфманам, Джону Чаффі, Крістіні Скотт, Валері Браун, Ґреґові Брауну й Мері Габбелл.

Моїй любій подрузі Шеллі Сьюард за уважність і професіоналізм, за те, що відповідала на мої дзвінки о п’ятій ранку.

Моєму вірному й винахідливому цифровому ґуру Алексу Кеннону за чудову організацію моєї діяльності в соціальних мережах, інтернет-комунікації та за все віртуальне.

Моїй дружині Блайт за те, що продовжує поділяти моє захоплення мистецтвом, за наполегливий творчий дух і, як видається, нескінченний талант придумувати нове, який завжди мене надихає.

Моїй особистій помічниці Сьюзен Моргаус за дружбу, терпіння й величезне розмаїття здібностей, за вміння робити так, щоб багато машин крутилися одночасно.

Моєму братові, композитору Ґреґу Брауну, який зумів так дивовижно змішати давнє і нове у своєму творі «Missa Charles Darwin», що завдяки цій музиці зародилася перша ідея цього роману.

І нарешті, я б хотів висловити свою подяку, любов і повагу батькам — Конні та Діку Браунам — за те, що навчили мене бути допитливим і ставити непрості питання.