Джерело

Розділ 102

У світі існує тридцять три парки під назвою «Шекспірівські сади». У них ростуть виключно ті рослини, які згадуються у творах відомого драматурга: троянда, про яку говорить Джульєтта у своєму монолозі, розмарин, братки, фенхель, орлики, рута, маргаритки й фіалки з букету Офелії. Шекспірівський сад є не лише у Стратфорді-на-Ейвоні, Відні, Сан-Франциско, нью-йоркському Центральному парку — такий парк розташований і поряд із Барселонським суперкомп’ютерним центром.

У непевному світлі далеких ліхтарів, сидячи на лавці, біля якої квітли орлики, Амбра Відаль завершувала свою емоційну розмову з принцом Хуліаном — а тим часом з кам’яної каплиці вийшов Роберт Ленґдон. Вона віддала телефон двом агентам Гвардії й гукнула Ленґдона, який помітив її в темряві й підійшов.

Американський професор вийшов у сад, і вона не стримала усмішки, коли він накинув їй на плечі свій піджак і підкотив рукави, так що стало видно годинник із Мікі-Маусом.

— Привіт! — мовив він, і голос у нього був геть виснажений, незважаючи на кривувату усмішку.

Обоє пройшлися садом, і гвардійці трималися від них на поважній відстані. Амбра розповіла Ленґдонові про свою розмову з принцом — як Хуліан вибачився, як він сказав, що ні до чого не причетний, і як заявив про бажання почати все заново.

— Ну просто казковий принц! — жартівливим тоном сказав Ленґдон, але було помітно, що це справило на нього неабияке враження.

— Він за мене хвилювався, — мовила Амбра. — Це була важка ніч. Він хоче, щоб я негайно приїхала в Мадрид. Його батько помирає, і Хуліан…

— Амбро, — тихо мовив Ленґдон. — Не треба пояснювати й виправдовуватися. Звичайно, треба їхати.

Амбрі здалося, що в його голосі прозвучало розчарування, та й вона в глибині душі теж щось таке відчула.

— Роберте, — сказала вона, — можна особисте питання?

— Звичайно.

Вона завагалася.

— А для тебе особисто… законів фізики досить?

Ленґдон подивився на неї так, ніби очікував зовсім іншого питання.

— Досить для чого?

— З духовної точки зору, — сказала Амбра. — Чи досить просто жити у всесвіті, де за законами природи життя зароджується саме? Чи краще… щоб був Бог? — Вона сором’язливо замовкла. — Вибач, після того, що ми цієї ночі пережили, це, мабуть, дивне питання.

— Ну, — всміхнувся Ленґдон, — гадаю, якісний сон би покращив мою відповідь. Але ні, не досить — і це не дивно. Мене весь час питають, чи я вірю в Бога.

— І що ти відповідаєш?

— Правду, — сказав професор. — Я кажу, що для мене питання Бога полягає в розумінні відмінностей між кодом і закономірністю.

Амбра уважно подивилася на нього.

— Щось я не зовсім розумію…

— Коди і закономірності дуже відрізняються, — сказав Ленґдон. — А багато людей їх плутають. У моїй справі необхідно розуміти їх принципову відмінність.

— Яку ж?

Ленґдон зупинився й подивився на Амбру.

— Закономірність — це будь-яка чітко організована послідовність. Закономірності в природі всюди: це і спіральне розташування насінин у соняху, і рівні шестикутники стільників, і кола на воді там, де вистрибнула риба, і так далі.

— Так. А код?

— Коди — річ особлива! — підвищив голос Ленґдон. — Код, за означенням, повинен нести інформацію. Він не просто формує закономірність: код передає дані, має значення. Прикладами коду є письмова мова, музичний запис, математичні рівняння, комп’ютерні мови, навіть просто символи, наприклад розп’яття. Усі ці приклади передають якесь значення чи інформацію, на відміну від того ж соняха.

Амбра зрозуміла, про що йдеться, але все-таки до чого тут Бог?

— Інша відмінність між кодом і закономірністю, — продовжив Ленґдон, — та, що коди в природному світі не зустрічаються. Ноти на деревах не ростуть, символи самі на піску не виникають. Код — це винахід свідомості розумної істоти.

Амбра кивнула.

— Отже, там, де код, є намір і свідомість.

— Саме так. Код сам собою не виникає, його хтось створює.

Амбра довго дивилася на професора.

— А ДНК?

Губи професора склались у мудру усмішку.

— Отож! — сказав він. — А генетичний код? У тому й парадокс!

Амбру охопило хвилювання. Адже генетичний код, без сумніву, несе інформацію: особливі вказівки, як будувати організм. За логікою Ленґдона, це могло означати тільки одне…

— Ти вважаєш, що ДНК створив певний розум!

Ленґдон, жартома захищаючись, підняв руки:

— Ну, не так різко! — засміявся він. — Ти зараз виходиш на небезпечну територію. Дозволь сказати лиш одне. З самого дитинства в мене таке відчуття, що за всесвітом стоїть якась свідомість, якийсь розум. Коли я бачу точність математики, надійність фізики, симетрію космосу, то в мене враження, що я дивлюся не на науку… а на живий слід… на тінь якоїсь більшої сили, якої нам не осягнути.

Амбра відчувала силу його слів.

— Коли б усі теж були такої думки! — нарешті мовила вона. — Здається, ми забагато сперечаємося про Бога. У кожного своя версія істини.

— Так, і тому Едмонд сподівався, що колись нас об’єднає наука, — мовив Ленґдон. — Як він казав: «Коли б ми всі поклонялися гравітації, то не було б суперечок, куди вона нас веде».

Ленґдон щось накреслив на гравії між ними.

— Правда чи ні? — спитав він.

Амбра подивилася: перед нею було рівняння римськими цифрами:

I + XI = X

«Один плюс одинадцять дорівнює десять?»

— Ні, — одразу відповіла вона.

— А ти не бачиш способу, як зробити, щоб це стало правдою?

Амбра похитала головою:

— Ні, рівняння абсолютно неправильне.

Ленґдон лагідно взяв її за руку і підвів до того місця, де стояв сам. Тепер Амбра подивилася вниз і побачила запис із боку Ленґдона.

Перевернуте рівняння мало вигляд:

X = IX + I

Вона вражено подивилася на професора.

— Десять дорівнює дев’ять плюс один, — усміхнувся Ленґдон. — Іноді для того, щоб побачити чиюсь істину, треба просто подивитися з іншого боку.

Амбра кивнула, згадуючи, скільки разів дивилася на автопортрет Вінстона, геть не розуміючи його значення.

— Якщо говорити про приховану істину, — сказав Ленґдон, раптово розвеселившись, — тобі дуже пощастило. Ось там саме ховається таємний символ. — Він показав. — Просто на оцьому кузові.

Амбра побачила: на Авеніді Педральбес біля світлофора стояла вантажівка компанії FedEx.

«Таємний символ?» Амбра бачила лише звичний логотип.

— Їхня назва закодована, — сказав їй Ленґдон. — У ній є другий рівень значення: прихований символ, який відображує рух компанії вперед.

Амбра придивилася.

— Бачу тільки літери.

— Повір, у цьому логотипі є всім відомий знак, і він показує вперед.

— Показує? Ти хочеш сказати… якась стрілка?

— Саме так, — усміхнувся Ленґдон. — Ти ж кураторка музею — поглянь на цю картинку по-іншому.

Вона придивилась, але нічого не побачила. Машина поїхала, й Амбра розвернулася до Ленґдона:

— Ну скажи!

Він засміявся:

— Ні, ти колись сама побачиш. А тоді… спробуй розбачити!

Амбра хотіла щось заперечити, але тут підійшли гвардійці.

— Сеньйорито Відаль, літак чекає.

Вона кивнула й поглянула на Ленґдона.

— А чому ти не летиш? — прошепотіла вона. — Принц, напевне, був би радий поговорити з тобою осо…

— Це дуже мило, — перебив він. — Але, мабуть, ви обоє розумієте, що я буду третім зайвим, і я вже замовив собі номер тут. — Ленґдон показав на вежу ґранд-готелю «Принцеса Софія», де колись обідав з Едмондом. — Банківська картка в мене є, а телефон я взяв з лабораторії Едмонда. Я все влаштував.

Амбра раптово і болісно зрозуміла, що доведеться прощатись і що Ленґдон, попри стоїчний вираз обличчя, відчуває те саме. Уже не зважаючи на те, що подумає охорона, вона сміливо підійшла і пригорнула Роберта Ленґдона.

Професор відповів, обійнявши її сильними руками. Через кілька секунд — мабуть, довший час, ніж годилося б, — він відпустив її.

У ту мить Амбра Відаль відчула якесь хвилювання. Вона раптом зрозуміла, що Едмонд вів мову про енергію любові й світла… яка нескінченно розгортається, заповнюючи всесвіт.

Любов — це не просто скінченна емоція.

Її немає необхідності ділити.

Наші серця створюють любов тією мірою, якою нам потрібно.

Так само як батьки можуть любити новонароджену дитину не на шкоду любові одне до одного, так і Амбра відчувала теплу прив’язаність до двох різних людей.

«Любов — це справді не щось скінченне, — зрозуміла вона. — Вона може з’являтися спонтанно з нічого».

І ось, коли машина везла її назад до принца, Амбра дивилася на Ленґдона, який залишався сам у парку. Він не зводив з неї очей. Він лагідно всміхнувся їй, помахав рукою — і різко подивився в інший бік… наче йому була потрібна якась мить, щоб накинути знову піджак на плечі й піти до готелю.