Джерело

Розділ 35

Амбра Відаль стояла самотою в кабіні річкового таксі, кутаючись у фрак Роберта Ленґдона. Кілька хвилин тому, коли Ленґдон спитав її, чому вона погодилася вийти за малознайому людину, Амбра відповіла чесно.

«У мене не було вибору».

Її заручини з Хуліаном були нещастям, пережити яке заново жінка не була готова — особливо після того, що відбулося.

«Я потрапила в пастку.

Я і зараз у пастці».

Тепер, коли Амбра дивилася на своє відображення у брудному вікні, її охопило велетенське відчуття самотності. Амбра Відаль була не з тих, хто схильний піддаватися жалощам до себе, але тієї миті жінка почувалася соломинкою в бурхливому морі. «Я заручена з чоловіком, причетним до брутального вбивства».

Принц вирішив долю Едмонда одним-єдиним телефонним дзвінком лише за годину до події. У метушні останніх приготувань до Амбри підбігла юна співробітниця, розмахуючи якимсь папірцем.

— ¡Señora Vidal! ¡Mensaje para usted![43]

Дівчина була задихана, у неї ледь не паморочилася голова — і вона квапливо розповіла: адміністратор щойно отримав важливий дзвінок.

— На визначнику, — вигукнула вона, — був номер королівського палацу в Мадриді, то я відповіла! Це хтось дзвонив із кабінету принца Хуліана!

— На адміністрацію? — здивувалася Амбра. — У них же є мій мобільний.

— Асистент принца сказав, що намагався телефонувати вам на мобільний, — пояснила працівниця, — але не додзвонився.

Амбра перевірила телефон: дивно, пропущених дзвінків не було. Потім згадала: техспівробітники музею перевіряли систему блокування мобільних дзвінків, і, ймовірно, коли телефонував асистент, її мобільний справді міг не працювати.

— Схоже, зараз принцові телефонував його дуже поважний друг із Більбао, який хоче відвідати сьогоднішній вечір. — Дівчина дала Амбрі папірець. — Він сподівався, що можна було б його додати до списку гостей.

Амбра прочитала записку.

Almirante Luis Ávila (ret.)

Armada Española

«Військовий адмірал на пенсії?»

— Вони залишили номер, щоб ви могли безпосередньо передзвонити, якщо треба, та Хуліан мав саме йти на зустріч, то, ймовірно, його на місці не буде. Але асистент від імені принца дуже просив сприймати це як прохання, а не як наказ.

«Не наказ? — обурилася в думці Амбра. — При всьому тому, що ви вже мені влаштували?»

— Я цим займуся, — сказала Амбра. — Дякую.

Співробітниця, мало не пританцьовуючи, пішла, неначе щойно донесла звістку від самого Господа Бога. Амбру прохання принца дуже розсердило: її дратувало, що він вважає за нормальне отаким чином демонструвати свій вплив — особливо після відчайдушних спроб узагалі відмовити її від проведення тієї презентації.

«Ну що ж, знову вибору немає», — подумала вона.

Якщо вона проігнорує це прохання, то в результаті матиме біля дверей неприємну суперечку з впливовим військово-морським офіцером. Сьогоднішній вечір тонко планувався до дрібниць, його безпрецедентно докладно висвітлюватимуть засоби масової інформації. «Чого тут точно не потрібно — це сварки з поважними друзями Хуліана».

Адмірала Авілу не перевіряли на надійність, не вносили до «чистового» списку, але Амбра вирішила, що перевіряти його з точки зору безпеки немає сенсу, а до того ж, це стане ще й потенційною образою. Адже йдеться про видатного адмірала, який цілком може взяти телефон, задзвонити в палац і попросити принца про таку ласку.

Тож, з огляду на безліч справ, які ще слід було виконати, Амбра прийняла єдино можливе рішення. Вона вписала адмірала Авілу в список гостей на вході і внесла його в базу екскурсантів, щоб для нового відвідувача було приготовано аудіопристрій.

Після того повернулася до роботи.

«А тепер Едмонд загинув», — міркувала Амбра, повертаючись у темряві каюти до теперішнього моменту. Поки вона намагалася позбутися болісних спогадів, у жінки виникла одна думка:

«А я ж і не говорила з Хуліаном безпосередньо… усе йшло через третіх осіб».

Від цього в неї зажевріла надія.

«То, можливо, Роберт має рацію? Можливо, Хуліан не винний?»

Вона ще трохи подумала і швидко вийшла з каюти.

Американський професор стояв самотою на носі човна, тримався за поруччя й дивився в ніч. Амбра підійшла до нього і здивувалася: виявляється, човен уже звернув із головного русла Нервйону і рухався на північ маленькою притокою — не так річкою, як вузьким каналом з високими грязькими берегами. Вигляд цієї мілкої водної артерії Амбру нервував, але капітан абсолютно незворушно вів судно вузьким руслом на повній швидкості, освітлюючи дорогу фарою.

Вона швидко розповіла Ленґдонові про дзвінок з кабінету принца Хуліана.

— Я знаю лише те, що до адміністратора зателефонували з королівського палацу. По суті, це міг бути хто завгодно, хто видавав себе за помічника Хуліана.

Ленґдон кивнув.

— Саме тому ця людина вирішила зробити так, щоб тобі інформацію переказали, а не покликали до апарата. Чи маєш якісь здогади, хто б це міг бути?

З огляду на історію Едмонда з Вальдеспіно, Ленґдон був схильний тут думати про самого єпископа.

— Це міг бути хто завгодно, — повторила Амбра. — У палаці зараз дуже делікатна ситуація. Хуліан опиняється в центрі уваги, і багато старших радників борються за його прихильність і за те, щоб Хуліан до них дослухався. Країна змінюється, і, гадаю, у старій гвардії багато таких, хто відчайдушно хоче повернути собі владу.

— Ну хай там хто до цього причетний, — промовив Ленґдон, — сподіваймося, вони не здогадаються, що ми намагаємося знайти пароль Едмонда та оприлюднити його відкриття.

Промовивши ці слова, Ленґдон відчув, наскільки, по суті, проста річ відбулася.

А також відчув серйозну небезпеку.

«Едмонда вбили, аби приховати цю інформацію».

На мить Ленґдон замислився, чи не буде значно безпечніше полетіти просто додому з аеропорту — і хай із цим розбирається хтось інший.

«Так, — подумав він, — це безпечно… але це не варіант!»

Ленґдон відчув, наскільки серйозним є його обов’язок перед колишнім учнем — і наскільки його морально обурює така брутальна цензура наукового відкриття. Також його розум палав цікавістю дізнатися, що ж таке Едмонд відкрив.

«І нарешті, — думав Ленґдон, — Амбра Відаль…»

Жінка, без сумніву, перебувала у важкому становищі й дивилася йому в очі з благанням про допомогу. Ленґдон відчував: Амбра — людина дуже незалежна, із надзвичайно глибокими особистими переконаннями… але скільки ж хмар печалі й страху клубочиться в її душі. «Тут є таємниця, і не одна, — міркував професор. — Темна, невільна. Жінці необхідна допомога».

Амбра раптом підвела погляд, немов прочитавши думки Ленґдона.

— По-моєму, тобі холодно, — сказала вона. — Треба знову піджак одягнути.

Професор лагідно всміхнувся:

— Мені добре.

— Думаєш про те, щоб, опинившись в аеропорту, залишити Іспанію?

Ленґдон розсміявся:

— А справді, спадало таке на думку.

— Будь ласка, не треба! — Вона поклала долоню професорові на руку. — Я не можу точно сказати, що зараз відбувається з нами. Ти був близьким другом Едмонда, і він мені не раз розповідав, як цінує вашу дружбу і твою думку. Мені лячно, Роберте, і я зовсім не певна, що готова мати справу з усім цим одна.

Раптова щирість Амбри Ленґдона і стривожила, і зачарувала.

— Гаразд, — кивнув він, — наш із тобою обов’язок перед Едмондом, та й, правду кажучи, всіма науковцями — знайти пароль і оприлюднити його працю.

Амбра злегка всміхнулася.

— Дякую!

Ленґдон озирнувся.

— Певне, агенти Гвардії вже зрозуміли, що ми залишили музей.

— Звичайно! Але Вінстон був просто неперевершений, правда?

— Це було просто приголомшливо! — погодився Ленґдон.

Він лише зараз почав по-справжньому розуміти, який велетенський крок уперед зробив Едмонд у розробці штучного інтелекту. Хай які були його «особливі передові технології», але Кірш, схоже, стояв уже на порозі нового прекрасного світу взаємодії людина-комп’ютер.

Того вечора Вінстон показав себе вірним слугою свого творця й неоціненним спільником Ленґдона з Амброю. За кілька хвилин Вінстон розпізнав загрозу в списку гостей, спробував зупинити вбивцю Едмонда, ідентифікував машину, якою поїхав злочинець, і допоміг Ленґдонові з Амброю втекти з музею.

— Сподіваймося, Вінстон зателефонував пілотам Едмонда й попередив їх, — сказав Ленґдон.

— Не сумніваюсь, — відповіла Амбра. — Але маєш рацію, краще перетелефонувати Вінстонові й перевірити.

— Чекай! — здивувався Ленґдон. — Ти можеш зателефонувати Вінстону? Коли ми вийшли з музею і втратили з ним зв’язок, я подумав…

Амбра засміялася й похитала головою.

— Роберте, Вінстон і не перебуває в музеї Ґуґґенхайма; він «живе» в якомусь таємному комп’ютерному центрі й виходить на зв’язок звідти. Ти справді вважав, що Едмонд би розробив такий ресурс, як Вінстон, і не влаштував так, щоб бути з ним увесь час на зв’язку з будь-якої точки світу? Едмонд постійно розмовляв із Вінстоном — і вдома, і в подорожі, і гуляючи де-небудь, — вони могли зв’язатися через простий телефонний дзвінок. Я бачила, як Едмонд по кілька годин вів із Вінстоном розмови. Він служив Едмондові за особистого помічника: замовляв столик у ресторані, домовлявся з пілотами — все-все, що треба, робив. Власне, коли ми готувалися до презентації і все встановлювали, я й сама часто розмовляла з Вінстоном по телефону.

Амбра вийняла з кишені Ленґдонового фрака бірюзовий телефон Едмонда і ввімкнула його. Ленґдон його вимкнув ще в музеї, щоб зберегти заряд.

— Ввімкни, будь ласка, і свій теж, — сказала вона, — щоб у нас обох був зв’язок із Вінстоном.

— А не боїшся, що нас за ним можуть вистежити?

Амбра похитала головою.

— Їм треба буде спочатку отримати необхідне розпорядження суду; гадаю, гра варта свічок — особливо якщо Вінстон нам розкаже, що робить Гвардія і яка ситуація в аеропорту.

Нервуючись, Ленґдон увімкнув свій телефон і дивився, як той оживає. Коли завантажився екран, професор примружив очі й здригнувся, відчувши себе незахищеним — неначе його просто зараз стало видно з усіх супутників.

«Шпигунських фільмів передивився», — сказав він собі.

Раптово телефон Ленґдона почав бринькати й вібрувати — стали завантажуватись усі повідомлення, пропущені за вечір. Ленґдон страшенно здивувався: відколи він вимкнув телефон, йому прийшло понад сто SMS і мейлів.

Перевіряючи скриньку, він побачив, що всі ці повідомлення — від друзів і колег. Перші починалися привітаннями: «Чудова лекція! Просто не віриться, що ви там!» — а потім раптово повідомлення ставали схвильованими й переляканими, наприклад, редактор його книжки Джонас Фокмен писав: «БОЖЕ МІЙ, РОБЕРТЕ, З ТОБОЮ ВСЕ ДОБРЕ??!!» Ленґдон ще ніколи не бачив, щоб його стриманий науковець-редактор писав великими літерами і з такою кількістю знаків питання й оклику.

До цієї миті Ленґдон почувався захищено невидимим у темряві водних шляхів Більбао, а музей здавався проминулим сном.

«Увесь світ знає, — зрозумів професор. — Новину про загадкове відкриття й брутальне вбивство Кірша… а так само й моє ім’я та обличчя».

— Вінстон намагався тобі зателефонувати, — сказала Амбра, дивлячись у світло телефона Кірша. — В Едмонда за останні півгодини було п’ятдесят три пропущені дзвінки з того самого номера — з інтервалом рівно в тридцять секунд… — Вона тихо розсміялася. — Невтомність і наполегливість — дві з багатьох чеснот Вінстона!

І тут телефон Едмонда знову задзвонив.

Ленґдон усміхнувся Амбрі:

— Цікаво, хто це.

Вона дала телефон йому:

— Відповідай.

Ленґдон узяв телефон і натиснув кнопку приймання дзвінка.

— Алло!

— Професоре Ленґдон, — почувся бадьорий голос Вінстона зі знайомим британським акцентом. — Радий, що ви знову на зв’язку. Я намагався вам додзвонитися.

— Так, ми бачимо, — відповів Ленґдон, на якого справив враження спокійний настрій комп’ютера після п’ятдесяти трьох безуспішних спроб з’єднання.

— Є новини, — сказав Вінстон. — Імовірно, охорону аеропорту попередять щодо вас і дадуть їм інформацію про вас до того, як ви там опинитеся. Знов-таки, рекомендую чинити за моїми вказівками.

— Наша доля — у ваших руках, Вінстоне, — сказав Ленґдон. — Кажіть, що нам робити.

— По-перше, професоре, — сказав Вінстон, — якщо ви ще не позбулися свого телефона — вам треба зробити це негайно.

— Правда? — Ленґдон міцніше стиснув свій телефон. — А хіба їм не треба розпорядження суду, щоб…

— Американським поліцейським — мабуть, але ви маєте справу з іспанською Королівською гвардією і палацом. Вони роблять, як вважають за потрібне.

Ленґдон подивився на свій телефон. Його охопило дивне небажання розлучатися з ним. «Тут усе моє життя…»

— А телефон Едмонда? — стривожено спитала Амбра.

— Його відстежити неможливо, — запевнив її Вінстон. — Едмонда завжди бентежили діяльність хакерів і промислове шпигунство. Він сам написав для свого смартфона програму, яка приховує його ідентифікаційні номери IMEI/IMSI і змінює значення C2, щоб ввести в оману перехоплювачів GSM…

«Аякже, — подумав Ленґдон. — Такому генію, який створив Вінстона, перехитрувати місцеву телефонну компанію — це іграшки!»

Ленґдон похмуро глянув на свій телефон, який помітно програвав Кіршевому. І тоді Амбра простягла руку та обережно забрала апарат з рук професора. Без зайвих слів вона занесла його над водою й розтисла пальці. Ленґдон дивився, як його рідний телефон зі сплеском іде на дно річки Нервйон. Коли дорога серцю річ зникла під водою, професор відчув біль утрати й озирнувся, не зводячи погляду з того місця, де затонув телефон. Човен нісся вперед.

— Роберте, — прошепотіла Амбра, — згадай, як співала принцеса Ельза в мультфільмі!

Ленґдон повернувся до неї:

— Що?

Амбра злегка всміхнулася:

— Все одно!