Джерело

Розділ 27

Ідучи до кафедри, Ленґдон краєм ока стежив за Фонсекою: той і далі був весь у розмові з «Убером». Стежив він і за Амброю, яка пройшлася в бік центру зали, теж розмовляючи по телефону — чи принаймні вдаючи розмову, — як Ленґдон і пропонував.

«Скажіть Фонсеці, що ви хочете поговорити з принцом Хуліаном».

Дійшовши до місця, Ленґдон змусив себе подивитися на накрите тіло. Едмонд. Ленґдон обережно відсунув край покривала, яке накинула Амбра. Колись ясні очі Едмонда перетворилися на дві тьмяні щілини під червоною дірою на лобі. Ленґдон здригнувся від такого жахливого видовища — серце його калатало від горя і гніву.

На мить Ленґдон ще зміг побачити в ньому юного розкуйовдженого студента, який зайшов до аудиторії, сповнений надій і таланту, — і так швидко зміг настільки багатьох речей досягти. Але цього вечора сталося жахливе: хтось знищив цю надзвичайно обдаровану людину, майже напевне маючи намір назавжди знищити і її відкриття.

«І якщо я не втручуся й не діятиму рішуче, — розумів Ленґдон, — найбільше досягнення мого учня ніколи не побачить світу!»

Сховавшись від очей Фонсеки за кафедрою, Ленґдон опустився на коліна біля бездиханного тіла, заплющив очі й молитовно склав руки.

Молитися над атеїстом — від чорного гумору цієї ситуації Ленґдон насилу стримав посмішку. «Едмонде, я знаю: ти б аж ніяк не хотів, аби хтось за тебе молився. Не турбуйся, друже. Я прийшов сюди не молитися. — Схиляючись над Едмондом, Ленґдон відчував, як у його серці наростає страх. — А я запевняв тебе, що єпископ не становить для тебе загрози… Якщо виявиться, що тут замішаний Вальдеспіно…»

Ленґдон відганяв від себе цю думку. Як тільки він відчув: Фонсека вже вважає, що він молиться, — професор обережно нахилився й сунув руку в кишеню шкіряної куртки Едмонда. Вийняв звідти великий бірюзовий телефон.

Ленґдон швидко глянув на Фонсеку, який і далі розмовляв і значно менш цікавився Ленґдоном, ніж Амброю, яка, здається, заговорилася й відходила далі й далі від Фонсеки.

Тоді знову подивився на телефон Едмонда й полегшено зітхнув.

«Залишилося ще одне».

Він обережно підняв праву руку Едмонда. Рука вже охолола. Професор підніс телефон до її пучок і обережно притулив вказівний палець Едмонда до панелі розпізнавання відбитків.

Ґаджет клацнув і розблокувався.

Ленґдон швидко прогорнув на меню налаштувань і вимкнув захист: «Постійно розблоковано». Після того сховав телефон у кишеню й знову накрив тіло.

——

Удалині завили сирени. Амбра стояла серед порожньої зали й притуляла до вуха телефон, вдаючи зануреність у розмову, добре свідома уважного погляду Фонсеки.

«Швидше, Роберте».

Хвилину тому американський професор опинився у вирі подій: Амбра переповіла йому нещодавню розмову з Едмондом Кіршем. Вона розказала Ленґдонові: два дні тому в цій самій залі вони з Едмондом допізна готували завершальні штрихи до презентації, коли Едмонд зробив перерву на ось уже третій за той вечір шпинатний смузі. Амбра помітила, наскільки чоловік виснажений.

— Знаєш, Едмонде, — сказала вона, — маю сумніви, що вегетаріанство тобі корисне. Ти дуже зблід і схуд.

— Схуд? — засміявся він. — Хто б мені це казав!

— А я не занадто худа!

— Але на межі. — Едмонд підморгнув Амбрі, побачивши на її обличчі обурення. — А що блідий, так я благаю — я ж комп’ютерник, який цілий день сидить у світлі рідкокристалічного екрана!

— Ну але ж тобі за два дні звертатися до всього світу, то здоровий колір обличчя не завадить. Або завтра ж виходь гуляти — або винайди такий екран, перед яким можна засмагати!

— Непогано придумано! — справді оцінив її думку Едмонд. — Ти маєш це запатентувати! — Він розсміявся й повернувся до суті справи. — То порядок дій у суботу ввечері тобі зрозумілий?

Амбра кивнула, глянувши на аркуш зі сценарієм.

— Я запрошую людей до цієї зали, потім усі йдемо в оцю, дивимося там твоє вступне відео, а потім ти магічно з’являєшся отам біля кафедри, — вона показала на передню частину зали. — І там, біля кафедри, виголошуєш.

— Саме так, — погодився Едмонд. — Тільки плюс іще одна дрібниця, — він усміхнувся, — це буде така радше інтермедія — можливість для мене привітатися з гостями особисто, дозволити їм розслабитись, а тоді трохи підготувати їх до наступної половини вечора — мультимедійної презентації, яка пояснить моє відкриття.

— То опис відкриття теж буде в записі? Як і вступ?

— Так, я лише кілька днів тому його завершив. Ми — люди візуальної культури, тож мультимедіа більше захоплює нас, ніж лекція якогось ученого.

— Ти не просто «якийсь учений», — зауважила Амбра, — але погоджуся. Не можу дочекатися, коли ж побачу!

Амбра знала: з метою безпеки презентація Едмонда записана на його особистих, надійних віддалених серверах. Усе буде транслюватися на музейну систему проекторів із мережі.

— Коли будемо готові до другої половини, хто активує презентацію: ти чи я? — спитала вона.

— Я зроблю це сам, — сказав він, виймаючи телефон. — За допомогою цього. — Він показав свій великий смартфон у бірюзовому чохлі з мозаїкою Ґауді. — Це все — частина шоу. Просто наберу свій віддалений сервер із зашифрованим зв’язком…

Едмонд натиснув кілька кнопок, почувся один гудок — і телефон з’єднався.

Пролунав комп’ютеризований жіночий голос: «ДОБРИЙ ВЕЧІР, ЕдмонДЕ. ОЧІКУЮ НА ВАШ ПАРОЛЬ».

Едмонд усміхнувся.

— І тоді на очах у всього світу я просто наберу свій пароль у телефоні, і моє відкриття буде показано в нашому театрі тут — і водночас в усьому світі!

— Як ефектно! — щиро відгукнулася Амбра. — Тільки головне пароль не забути.

— Так, це було б незручно, правда.

— Сподіваюся, він у тебе записаний? — дещо іронічно спитала вона.

— Який наклеп! — засміявся Едмонд. — Комп’ютерники ніколи не записують паролів! Але не турбуйся. Мій має сорок сім знаків. Я певен, що не забуду його.

Очі Амбри стали великими:

— Сорок сім! Едмонде, ти ж не можеш запам’ятати навіть чотири цифри ПІНу своєї картки для входу в музей! Як же ти запам’ятав сорок сім знаків?

Він знову розсміявся, бачачи її збентеженість.

— А мені немає такої необхідності: вони не випадкові.

І пошепки додав:

— Мій пароль — це, власне, мій улюблений поетичний рядок.

Амбра відчула сум’яття:

— Твій пароль — рядок із вірша?

— А чому ж ні? У моєму улюбленому рядку рівно сорок сім знаків.

— Ну, це не здається надійним…

— Правда? Вважаєш, що можеш відгадати мій улюблений рядок?

— Я навіть не знала, що ти взагалі любиш вірші!

— Отож. Навіть якщо хтось дізнається, що мій пароль — поетичний рядок, навіть якщо хтось серед мільйонів варіантів угадає правильний, йому ще треба буде вгадати дуже довгий телефонний номер, який я набираю, викликаючи свій сервер.

— Номер, який ти щойно використав зі швидкого набору?

— Так, на телефоні, який має особливий ПІН і ніколи не перебуває поза моєю кишенею.

Амбра сплеснула руками, грайливо всміхнулася.

— Ну гаразд, тобі й карти в руки, — сказала вона. — А до речі, хто твій улюблений поет?

— Гарна спроба. — Едмонд покивав на неї пальцем. — Але треба почекати до суботи. Рядок, який я обрав, ідеальний! — Він усміхнувся. — Це про майбутнє, і я радію, що він уже почав збуватися.

І ось, повертаючись думками в теперішнє, Амбра кинула погляд на тіло Едмонда і відчула паніку: Ленґдона ніде видно не було.

«Де ж він?!»

До того ж тепер в око їй впав другий офіцер Гвардії — Діас: він пролазив назад у приміщення крізь діру в тканині стіни. Діас окинув поглядом залу й пішов просто до Амбри.

«Він мене звідси не випустить!»

Раптом біля неї з’явився Ленґдон. Він обережно поклав їй руку на талію ззаду і почав тихенько, але доволі швидко відводити вбік, просуваючись до дальшого краю зали — того місця, де всі заходили.

— Сеньйорито Відаль! — крикнув Діас. — Куди ви обоє?!

— Зараз повернемося! — відгукнувся Ленґдон, підштовхуючи Амбру; вони рухалися просто через порожню залу до виходу.

— Містере Ленґдон! — лунав позаду голос агента Фонсеки. — Вам заборонено виходити з цієї зали!

Амбра відчула: Ленґдон сильніше натис їй на спину.

— Вінстоне! — прошепотів Ленґдон у свій пристрій. — Давайте!

Мить — і все світло під куполом згасло.