Джерело

Розділ 53

Амбра Відаль стояла в м’якому світлі бібліотеки під дахом Каси Міла й роздивлялася корінці книжок на стінах бібліотеки Едмонда.

«Його колекція ще більша, ніж я пам’ятала».

Едмонд перетворив велику секцію заокругленого коридору на дивовижну бібліотеку, вбудувавши полиці між вертикальними підпорами склепінь Ґауді. Бібліотека була несподівано велика й багата, особливо з огляду на те, що Едмонд збирався прожити в цьому місці лише два роки.

«А схоже на те, ніби він переїхав сюди на все життя».

Дивлячись на переповнені полиці, Амбра зрозуміла, що знайти улюблений рядок поезії буде значно довшою і складнішою справою, ніж очікувалось. Ідучи далі вздовж полиць, роздивляючись корінці книжок, вона бачила лише наукові видання, присвячені космології, людській свідомості й штучному інтелекту:

ЗАГАЛЬНА КАРТИНА

СИЛИ ПРИРОДИ

ПОХОДЖЕННЯ СВІДОМОСТІ

БІОЛОГІЯ ВІРИ

РОЗУМНІ АЛГОРИТМИ

НАШ ОСТАННІЙ ВИНАХІД

Амбра дійшла до кінця одного стелажа, обминула ребро й перейшла до наступного. Там стояли книжки з різноманітних наукових тем: термодинаміка, первинна хімія, психологія.

Ніякої поезії.

Звернувши увагу на те, що Вінстон давно не подавав голосу, Амбра дістала телефон Кірша.

— Вінстоне! Ви на зв’язку?

— Я тут! — почулася британська вимова.

— А Едмонд справді прочитав усі ці книжки в бібліотеці?

— Гадаю, що так, — відказав Вінстон. — Він жадібно поглинав тексти й називав бібліотеку «залою трофеїв зі світу знань».

— А там раптом немає секції з поезією?

— Ті книжки, про наявність яких я точно знаю, — це нон-фікшн, який Едмонд просив мене прочитати в електронному вигляді, щоб ми могли обговорити зміст: підозрюю, це була вправа радше для моєї освіти, ніж для його потреб. На жаль, повного каталогу його колекції я не маю, тож ви можете шукати лише суто фізично.

— Розумію.

— Поки шукаєте, усе ж повідомлю вам одну новину, яка вас, напевне, зацікавить. Із Мадрида стосовно вашого нареченого принца Хуліана.

— Що сталося? — спитала Амбра, різко зупинившись. Її все ще бентежив імовірний зв’язок між Хуліаном і вбивством Кірша. «Доказів немає! — нагадувала вона собі. — Ніщо не вказує на те, що це Хуліан вніс Авілу до списку запрошених».

— Щойно повідомили, — сказав Вінстон, — що біля палацу формується спонтанна демонстрація. З’являються нові й нові свідчення, що вбивство Едмонда таємно організував єпископ Вальдеспіно, можливо, зі спільниками в палаці — не виключено, що й із принцом. Тепер біля палацу стоять прихильники Кірша. Подивіться.

Смартфон Едмонда став показувати відео розлючених протестувальників біля брами палацу. На одному з транспарантів було написано англійською: «ПОНТІЙ ПІЛАТ УБИВ ВАШОГО ПРОРОКА — А ВИ ВБИЛИ НАШОГО!».

Інші несли простирадла, на яких фарбою з балончика було написано одне-єдине слово, немов бойовий клич: «¡APOSTASÍA!»[63] — і трафаретний логотип, який дедалі частіше з’являвся на тротуарах Мадрида.

Іспанська ліберальна молодь дедалі частіше підхоплювала цей заклик: «Відкинь владу церкви!»

— Хуліан ще не робив заяви? — спитала Амбра.

— У тому й полягає одна з проблем, — відповів Вінстон. — Ані від Хуліана, ані від єпископа не чути жодного слова, палац мовчить. Це тривале мовчання викликає загальні підозри. Множаться теорії змов, національна преса ставить питання, де зараз ви і чому також не дали публічного коментаря з приводу цієї кризи?

— Я?! — вжахнулася Амбра.

— Ви — свідок убивства. І майбутня королева, і кохання всього життя принца Хуліана. Громадськість хоче почути від вас, що ви переконані в непричетності Хуліана.

Амбра нутром відчувала: Хуліан не міг знати про те, що хтось планував убити Едмонда. Озирнувшись на історію їхніх стосунків, вона могла зробити висновок, що принц — людина лагідна і щира, хоча й наївна та імпульсивно-романтична. Він точно не вбивця.

— Щодо професора Ленґдона — аналогічно, — сказав Вінстон. — У засобах масової інформації постають питання, чому без коментарів зник і професор — той самий, який з’явився в презентації Едмонда. Кілька блоґерів уже пишуть, що його зникнення може бути пов’язане з причетністю до вбивства Кірша.

— Але ж це нісенітниця!

— Тема набирає обертів. Теорія базується на тому, що Ленґдон колись досліджував Святий ґрааль і генеалогію Христа[64]. Імовірно, салічні нащадки Христа мають історичні зв’язки з рухом карлістів, і татуювання на руці вбивці…

— Стривайте! — перебила Амбра. — Це абсурд!

— А ще інші вважають, що Ленґдон зник, бо його теж хочуть знищити. Кожен став диванним детективом. Велика частина людства об’єднує зусилля просто зараз, щоб з’ясувати, які таємниці розкрив Едмонд… і хто хотів змусити його замовкнути.

Амбра почула кроки: звивистим коридором до бібліотеки поспішав професор Ленґдон. Вона озирнулася саме тоді, коли він вийшов з-за рогу.

— Амбро? — напружено перепитав він. — Ти знала, що Едмонд був важко хворий?

— Хворий? — стривожилася вона. — Ні.

Ленґдон розповів їй про те, що побачив у туалеті.

Амбра була приголомшена.

«Рак підшлункової? От чому Едмонд так зблід і схуд!»

Неймовірно, але Едмонд про свою хворобу навіть словом не обмовився.

Тепер Амбра розуміла, чому він так маніякально працював ці кілька місяців. «Едмонд знав, що часу в нього мало».

— Вінстоне! — звернулася вона до комп’ютерного помічника. — А ви знали про хворобу Едмонда?

— Так, — швидко відповів Вінстон. — Він тримав це у великій таємниці. Про хворобу він дізнався двадцять два місяці тому й одразу змінив дієту і почав дедалі інтенсивніше працювати. Також він переїхав сюди, щоб дихати музейним повітрям і бути захищеним від ультрафіолетового проміння; йому довелося жити в темних приміщеннях, тому що ліки посилили його чутливість до світла. Едмонд зміг прожити помітно довше за прогнозований лікарями час. Але останнім часом почав здавати. За емпіричними свідченнями, які я зібрав у світових базах даних стосовно хворих на рак підшлункової залози, я проаналізував погіршення здоров’я Едмонда й вирахував, що йому залишалося дев’ять днів життя.

«Дев’ять днів… — подумала Амбра. Їй стало до болю соромно, що вона піддражнювала Едмонда щодо вегетаріанства чи трудоголізму. — Чоловік був хворий. Він щодуху поспішав створити останній момент слави, поки його час не вичерпався». І від цієї печальної думки Амбра набралася ще більшої рішучості знайти той вірш і завершити те, що розпочав Едмонд.

— Поки що я поезії не знайшла, — сказала вона Ленґдонові. — Поки що тільки наука.

— Гадаю, що той поет, який нам потрібен, може бути Фрідріхом Ніцше, — сказав Ленґдон і розповів про цитату над ліжком Едмонда. — Саме та цитата не налічує сорока семи знаків, але точно вказує на те, що Едмонд любив Ніцше.

— Вінстоне, — сказала Амбра, — чи не могли б ви пошукати в поезіях Ніцше рядки на сорок сім знаків?

— Звичайно, — відповів Вінстон. — У німецьких оригіналах чи в англійських перекладах?

Амбра завагалася.

— Почніть з англійських, — підказав Ленґдон. — Адже Едмонд вводив ці слова з клавіатури телефона, а там занадто складно набирати з умляутами й есцетами.

Амбра кивнула. «Логічно».

— Маю результати, — майже миттєво сказав Вінстон. — Знайшов майже триста перекладених віршів, у результаті маю сто дев’яносто два рядки з рівно сорока семи знаків.

Ленґдон зітхнув.

— Так багато…

— Вінстоне, — не здавалася Амбра. — Едмонд казав, що його улюблений рядок — це пророцтво… прогноз майбутнього… який уже справджується. Нічого нема там такого, що відповідало б цьому описові?

— Перепрошую, — відказав Вінстон. — Я тут нічого не бачу схожого на пророцтво. Лінгвістично, ті рядки всі виділені з довших тверджень і не висловлюють закінчену думку. Показати їх вам?

— Їх забагато, — сказав Ленґдон. — Нам потрібно знайти паперову книжку, і будемо сподіватися, що Едмонд якось позначив цей рядок…

— То закликаю вас поспішити, — мовив Вінстон. — Здається, ваше перебування тут уже не таємниця.

— Чому ви так кажете?!

— Професоре, у місцевих новинах повідомляють, що в барселонському аеропорту Ель-Прат щойно сів військовий літак, і з нього зійшли два агенти Гвардії.

——

На околицях Мадрида єпископ Вальдеспіно радів, що встиг залишити палац, доки брама перед ним зачиниться. Втиснувшись поряд із принцом Хуліаном на задньому сидінні крихітного паламаревого «опеля», Вальдеспіно плекав надію, що ті відчайдушні дії, які відбуваються тепер поза сценою, допоможуть повернути контроль над ситуацією, що цієї ночі шалено вилетіла з колії.

— La Casita del Príncipe[65], — сказав Вальдеспіно паламареві, коли той від’їхав від палацу.

Будиночок принца був розташований у відлюдній місцевості за сорок хвилин їзди від Мадрида. Касіта — не так «будиночок», як повноцінний особняк — слугувала приватною резиденцією спадкоємця іспанського престолу з середини XVIII століття. У такому місці можна було спокійно займатися своїми молодими справами до того, як узятися за серйозне керування країною. Вальдеспіно запевнив Хуліана, що в приватній резиденції цієї ночі буде значно безпечніше, ніж у палаці.

«Тільки от я не повезу Хуліана до резиденції», — розумів єпископ, поглядаючи на принца, який задумливо дивився у вікно.

Вальдеспіно гадав, чи справді принц такий наївний, як здається, чи ж, подібно до батька, Хуліан навчився показувати світу лише ту частину себе, яку бажає показувати.