Джерело

Розділ 32

Міст Ла-Сальве в Більбао перетинає річку Нервйон так близько до музею Ґуґґенхайма, що часто здається, наче будівля й міст становлять одне ціле. Упізнаваний за своєю незвичайною центральною червоною опорою у формі літери Н, міст отримав назву, що означає «спасіння», з народних переказів про моряків, які поверталися з моря річкою й молилися, дякуючи за безпечне повернення додому.

Виходячи з чорного ходу музею, Ленґдон з Амброю швидко проминули коротку відстань між музеєм і берегом і тепер чекали, як просив Вінстон, на хіднику просто в тіні мосту.

«На що ж ми чекаємо?» — гадав Ленґдон.

Стоячи в темряві, професор помічав, як струнка Амбра тремтить усім тілом під стильною вечірньою сукнею. Він зняв фрак і накинув їй на плечі, вкутав її.

Жінка різко розвернулася й подивилася на нього.

На мить Ленґдонові здалося, що він перейшов якусь межу, але директорка музею дивилася не сердито, а вдячно.

— Спасибі, — прошепотіла вона, дивлячись на Ленґдона. — Дякую, що допоміг.

Дивлячись йому в очі, Амбра Відаль узяла долоні професора в свої, немов намагаючись всотати тепло й заспокоєння, які він міг їй дати.

І — так само швидко відпустила його руки.

— Перепрошую, — прошепотіла вона. — Conducta impropia[40], як сказала б моя мати.

Ленґдон усміхнувся їй:

— Пом’якшувальні обставини, як сказала б моя мати.

Амбра спромоглася на усмішку теж, але нетривалу.

— Я зараз зовсім як хвора, — промовила вона, відводячи погляд. — Те, що сьогодні сталося з Едмондом…

— Це жах… страхіття, — сказав Ленґдон, розуміючи, що досі перебуває в такому шоці, що не може вповні висловити свої почуття.

Амбра дивилася у воду.

— І подумати лишень, мій наречений дон Хуліан замішаний у…

Ленґдон відчував з її голосу обурення зрадою, і не знав, що на це можна сказати.

— Я розумію, на що це схоже, — сказав він, обережно підступаючи до такої делікатної теми, — але ж ми не знаємо напевне. Можливо, принц Хуліан нічого й не відав про це вбивство. Убивця міг діяти сам чи працювати на когось іншого. Це було б безглуздо: майбутній король Іспанії організовує публічне вбивство мирної людини — а надто якщо легко дізнатися, хто замовник.

— Про замовника можна було дізнатися лише тому, що Вінстон виявив: Авілу додали до списку в останній момент. Може, Хуліан думав, що ніхто й не здогадається, хто стріляв.

Ленґдон мав визнати слушність цієї думки.

— Я ніколи не обговорювала з Хуліаном презентацію Едмонда, — сказала Амбра, знову дивлячись на професора. — Він переконував мене не братися за це, а я запевняла його, що моя участь у процесі буде мінімальна, усе відбуватиметься на екрані. Може, навіть казала Хуліанові, що Едмонд запускатиме все зі свого смартфона.

Помовчавши, вона продовжила:

— Тож якщо вони помітять, що ми взяли телефон Едмонда, то зрозуміють: відкриття все ще можна показати. І я навіть не уявляю, на що здатний Хуліан, аби цьому перешкодити…

Ленґдон подивився на красуню довгим поглядом.

— Ти не довіряєш нареченому, правда?

Амбра зітхнула.

— Річ у тому, що я не так добре його знаю, як можна подумати.

— То чому ж погодилася вийти за нього?

— Усе дуже просто: Хуліан поставив мене в таку ситуацію, яка не залишала вибору.

Не встиг Ленґдон щось на це сказати, як цемент під їхніми ногами затремтів; грот під мостом підхопив цю вібрацію. Звук наростав, ішов неначе від річки праворуч.

Ленґдон подивився туди й побачив моторний човен, який із вимкненими вогнями плив до них. Ближче до набережної на судні вимкнули мотор, і воно тихо причалило.

Ленґдон подивився вниз і похитав головою. До цієї миті він не був певен, наскільки можна покластися на комп’ютерного екскурсовода, але тепер, побачивши жовте річкове таксі, зрозумів: кращого союзника, ніж Вінстон, годі придумати. Зарослий кошлатою бородою капітан помахав їм: сідайте.

— Ваш британець, він мені дзвонив, — сказав він, щосили намагаючись говорити англійською. — Сказав, VIP-клієнт платить утричі за… як його… velocidad y discreción? Я вже… бачите? Світла немає!

— Так, дуже дякуємо, — відповів Ленґдон і подумав: «От молодець Вінстон! “Швидкість і непомітність”…»

Капітан допоміг Амбрі зійти на борт, і вона пішла грітися в крихітну каюту, здивовано усміхнувшись Ленґдонові.

— Оце так VIP! Сеньйорита Амбра Відаль?! — у свою чергу здивувався річковий таксист.

— Velocidad y discreción, — нагадав йому Ленґдон.

— ¡Sí, sí! Окей! — Капітан побіг до стерна й увімкнув двигун. За кілька секунд човен уже плив у темряву річкою Нервйон.

По лівому борту видніла велетенська павучиха біля музею Ґуґґенхайма, ще моторошніша у світлі мигалок поліцейських машин. Над головою до будівлі летів вертоліт від служби новин.

«Перший, але, мабуть, не останній», — подумав Ленґдон.

Ленґдон витяг загадкову записку Едмонда з кишені штанів. BIO-EC346. Едмонд сказав дати її таксистові, хоча, певне, навіть не здогадувався, що таксі буде річкове.

— Наш британський друг… — звернувся Ленґдон до капітана, перекрикуючи ревіння двигунів. — Мабуть, він сказав вам, куди ми їдемо?

— Так, так! Я попереджав, що човном вас довезу майже туди, він сказав, не проблема, триста метрів пройдете, ні?

— Так, добре. А чи далеко ще?

Капітан показав на шосе понад річкою праворуч.

— Написано: дорогою сім кілометрів, але по воді трохи більше.

Ленґдон поглянув на підсвічений дорожній знак:

AEROPUERTO BILBAO (BIO) → 7 KM

Він печально всміхнувся: у його голові прозвучали слова Едмонда: «Це до болю просто, мій друже»… Едмонд мав рацію, і коли Ленґдон здогадався, що означає цей шифр, йому навіть стало незручно, що він так довго над ним думав. BIO — це справді код, тільки не складніший за багато подібних, які друкують на авіаквитках по всьому світу: BOS, LAX, JFK… «BIO — це скорочена назва місцевого аеропорту!» Решта елементів — EC346 — одразу стали на своє місце. Ленґдон ще ніколи не бачив особистого літака Едмонда, але знав про його існування й практично не сумнівався, що на номері іспанського літака має бути літера E — від слова España.

«EC346 — це приватний літак».

Звичайно, якби таксист віз його до аеропорту Більбао, то Ленґдон міг показати охоронцям картку Едмонда, і ті б провели його на літак.

«Сподіваюся, Вінстон зв’язався з пілотами, аби попередити про нас», — подумав Ленґдон, озираючись у бік музею, який даленів позаду.

Ленґдон подумав, чи не піти теж у каюту до Амбри, але свіже повітря було приємне, і професор вирішив дати жінці кілька хвилин побути на самоті й зібратися з силами.

«Та й мені побути самому не завадить», — подумав він і пішов у бік носа човна.

Ставши попереду, відчуваючи у волоссі вітер, Ленґдон розв’язав краватку й поклав у кишеню. Потім розстібнув верхній ґудзик коміра-метелика й вдихнув якомога глибше, так щоб нічне повітря наповнило легені.

«Едмонде, — подумав він. — Що ти наробив?»