Джерело

Розділ 91

Сидячи поряд з Амброю на дивані, Ленґдон дивився на жовтувате обличчя Едмонда на екрані стіни — і йому стало боляче від думки, що Едмонд у той час мовчки страждав від смертельної хвороби. Однак у ту хвилину очі футуролога сяяли радістю й захватом.

— Зараз я розповім вам про цю маленьку пробірку, — промовив Едмонд, показуючи її глядачам, — але спочатку поплаваймо… у первісному бульйоні.

Едмонд зник, ударила блискавка — й освітила кипучий океан, у якому вулканічні острови викидали лаву та попіл у буряне небо.

— Чи звідси почалося життя? — промовив голос Едмонда. — Спонтанна реакція в бурхливому морі хімічних сполук? Чи, може, мікроб на метеориті прилетів із космосу? Чи, може… від Бога? На жаль, ми не можемо повернутися в часі й побачити цю мить. Ми точно знаємо тільки те, що сталося після того моменту, коли життя зародилося. Відбулась еволюція. І ми звикли зображувати її приблизно так.

Тепер на екрані показали знайому картинку розвитку людини: примітивна мавпа, незграбно похилившись, починала вервечку приматів, які чимдалі випростувались і скидали шерсть.

— Так, люди еволюціонували, — сказав Едмонд. — Це неспростовний науковий факт, і ми побудували чітку послідовність відповідно до викопних знахідок. А що, якби ми могли подивитися на еволюцію навпаки?

Раптом обличчя Едмонда почало обростати волоссям, він перетворювався на первісну людину. Стала змінюватися форма кісток, і лице перетворилося на мавпячу морду, а тоді процес шалено пошвидшився, і на екрані з’являлися дедалі давніші види: лемур, лінивець, сумчасте, яйцекладне, дводишне — і риба пірнула в море, витяглась у вугра і стала мінитися, перетворюватися на різних істот, які врешті виродилися до драглистих згустків, планктону, амеб, аж доки від Едмонда Кірша лишилася мікроскопічна бактерія — одна клітинка, яка пульсувала у великому океані.

— Перша іскра життя, — промовив Едмонд. — Ось куди нас приводить цей фільм, якщо прокрутити його назад. Ми не маємо уявлення, звідки в безживному хімічному морі з’явилися якісь форми життя. Ми просто не можемо побачити перших кадрів цієї історії.

«T = 0», — подумав Ленґдон, уявивши подібну «зворотну прокрутку» розширення всесвіту, коли космос стискається в одну світлу цятку — і космологи опиняються в «глухому куті».

— Першопричина! — проголосив Едмонд. — Так Дарвін називав отой загадковий момент Творіння. Він довів, що життя постійно еволюціонувало, але не міг визначити, як розпочався цей процес. Інакше кажучи, теорія Дарвіна пояснює, чому вижили найбільш пристосовані, але не звідки вони взялися.

Ленґдон розсміявся: такого формулювання він іще не чув.

— Тож як з’явилося життя на Землі? Іншими словами, звідки ми? — усміхнувся Едмонд. — Протягом наступних кількох хвилин ви дізнаєтеся відповідь на це питання. Однак повірте мені: хоч яка дивовижна буде ця відповідь — це лише половина того, що я розповім вам сьогодні. — Він подивився в камеру усміхненим «пророчим» поглядом. — Виходить так, що те, звідки ми — це щось дивовижне… але те, куди ми прямуємо — це просто приголомшливо.

Амбра і Ленґдон стурбовано перезирнулись, і хоча Ленґдон відчував, що ця заява зроблена здебільшого від властивої Едмондові гігантоманії, професорові ставало дедалі менш затишно.

— Першопочаток життя… — продовжив Едмонд. — Він лишався таємницею за сімома замками ще від часів міфів про створення світу. Протягом тисячоліть філософи й науковці шукали якихось знаків і свідчень про джерело життя.

Едмонд тепер тримав у руках ту саму пробірку з каламутною речовиною.

— У 1950-х роках двоє таких шукачів — хіміки Міллер і Юрі — провели сміливий експеримент, який, вони сподівалися, мав точно показати, як почалося життя.

Ленґдон нахилився до Амбри і прошепотів:

— Ця пробірка отам, — і показав на вітрину в кутку.

Вона здивувалася.

— А навіщо вона Едмондові?

Ленґдон знизав плечима. Судячи з химерної колекції предметів у квартирі Едмонда, ця пробірка була просто частиною історії науки, якою той хотів володіти.

Едмонд швидко виклав суть спроби Міллера та Юрі відтворити первісний бульйон, аби життя виникло в посудині з неживою матерією.

На екрані з’явилася шпальта The New York Times від 8 березня 1953 року зі статтею «Зазирнути в минуле на два мільярди років».

— Очевидно, — зауважив Едмонд, — цей експеримент декого вразив. Його наслідки могли бути вибуховими, особливо у світі релігії. Якби життя чарівним чином виникло в пробірці, то ми б знали: законів природи самих по собі достатньо, аби створити життя. Потреба в надприродній істоті, яка з небес дала нам іскру Творіння, відпала б. Ми б зрозуміли, що життя просто є… неуникним побічним продуктом законів природи. Навіть важливіше: ми б мали зробити висновок, що оскільки життя спонтанно виникло тут, на Землі, то майже напевне те саме сталося і ще десь у космосі, що б означало: людина — не унікальна, людина не є центром Божого всесвіту, і людина — не самотня у всесвіті.

Едмонд зітхнув.

— Однак, як, мабуть, знає багато хто з вас, експеримент Міллера — Юрі не вдався. У результаті виникло кілька амінокислот, але не з’явилося нічого й віддалено подібного до форми життя. Хіміки робили нові й нові спроби, по-різному поєднували інгредієнти, по-різному нагрівали суміш, але ніщо не допомагало. Як видавалося, життя — так вважають релігійні люди — вимагає божественного втручання. Міллер і Юрі з часом припинили досліди. Релігійна громадськість зітхнула з полегшенням, а науковці повернулися до своїх проектів. — Едмонд на мить замовк, і в його очах зблиснули веселі бісики. — Власне, до 2007 року… коли сталося дещо несподіване.

Едмонд розповів, як забуті пробірки Міллера і Юрі були знайдені в шафі Університету Сан-Дієго в Каліфорнії після смерті Міллера. Його учні заново провели аналіз зразків за значно більш чутливими сучасними технологіями — вдалися, зокрема, до рідкої хроматографії та мас- спектрометрії — й отримали приголомшливі результати. Як виявилося, той перший дослід Міллера — Юрі дав більше амінокислот і складних сполук, ніж учені могли виміряти за тих часів. Новий аналіз умісту посудин показав кілька важливих азотистих основ — «кубиків», з яких будується РНК і, можливо, за сприятливих умов навіть… ДНК.

— То була надзвичайна новина у світі науки, — завершив розповідь Едмонд, — нове свідчення на користь того, що життя, можливо, справді просто зароджується… без божественного втручання. Складалося враження, що дослід Міллера — Юрі дійсно досяг мети, але для того, аби щось визріло, потрібно більше часу. Не забуваймо важливий момент: життя еволюціонувало мільйони років, а ці пробірки не пролежали в шафі й шістдесяти. Якщо ми будемо вимірювати перебіг експерименту в кілометрах, то це все одно, що пройти лише якийсь сантиметр…

Він дав цій думці зависнути в повітрі.

— Навіть зайве говорити, — продовжив Едмонд, — що вчених охопила нова хвиля інтересу до створення життя в лабораторних умовах.

«Пам’ятаю!» — подумав Ленґдон. Гарвардський біологічний факультет тоді влаштував бенкет під кодовою назвою БНОБ — «Будуймо нашу особливу бактерію!».

— Звичайно, «сучасні», — мовив Едмонд, намалювавши в повітрі лапки, — релігійні лідери різко зреагували на цю подію.

На стіні показали головну сторінку сайту creation.com — Ленґдон упізнав постійну мішень обурення і кпинів Едмонда. Ця організація справді неухильно проповідувала креаціонізм, однак прикладом «сучасного релігійного світу» її навряд чи можна була назвати.

Гаслом організації було «Проголошувати істину й авторитет Біблії, підтверджувати його міцність — особливо в історії, викладеній у Книзі Буття».

— Цей сайт, — мовив Едмонд, — є популярним, впливовим і містить, не жартую, десятки блоґів про небезпеку перегляду результатів Міллера і Юрі. На щастя для прихильників сайту creation.com, боятися їм особливо немає чого. Навіть якщо в результаті цього експерименту утвориться якась форма життя, то до того часу ще мільярди зо два років.

Едмонд знову показав глядачам пробірку.

— Як ви можете уявити, я б найдужче хотів забігти на два мільярди років уперед, а тоді зазирнути в цю пробірку й довести, що креаціоністи помиляються. На жаль, для цього потрібна тільки машина часу… — Едмонд витримав паузу, хитро дивлячись у камеру. — Тож… я її створив.

Ленґдон поглянув на Амбру, яка від початку презентації навіть не поворухнулася. Вона не зводила темних очей з екрана.

— Машину часу, — промовив Едмонд, — зробити нескладно. Дозвольте мені показати, що я маю на увазі.

На екрані з’явився безлюдний бар, і Едмонд зайшов у нього, наблизився до більярдного столу. Кулі були викладені, як завжди, трикутником і чекали на початок гри. Едмонд узяв кий, схилився над столом і вдарив по битку. Він покотився до трикутника.

За мить до того, як биток розігнав кулі, Едмонд крикнув:

— Стоп!

Биток застиг на місці — магічно зупинився за мить до удару.

— Просто зараз, — промовив Едмонд, дивлячись на завмерлий рух на столі, — якби я попросив вас передбачити, яка куля влучить у яку лузу, чи змогли б ви це зробити? Звичайно, ні. Події можуть розвиватися буквально тисячами способів. А якби у вас була машина часу і ви могли б перенестися на п’ятнадцять секунд у майбутнє, подивитися, що буде з кулями, а тоді повернутися? Вірте чи ні, друзі, але техніка нам уже може в цьому допомогти.

Едмонд показав на численні камери, розставлені понад краями столу.

— Використовуючи оптичні сенсори, які визначають швидкість, напрямок руху і кут обертання битка, я можу за допомогою підрахунків зробити «знімок» кулі в будь-який заданий момент. Завдяки таким знімкам я можу робити надзвичайно точні прогнози подальшого руху.

Ленґдон згадав, як використовував симулятор гольфу, де подібна технологія з гнітючою точністю передбачала йому типову ситуацію: м’яч завертає просто в ліс.

Едмонд тим часом вийняв великий смартфон. На його екрані було зображення більярдного столу з завмерлою віртуальною кулею. Над битком маячило кілька рівнянь.

— Знаючи точну вагу битка, його розташування і швидкість, — промовив Едмонд, — я можу розрахувати його взаємодію з іншими кулями й перебачити результат.

Він торкнувся екрана — і віртуальний биток ожив, розштовхав фігуру з куль, і чотири з них упали в різні лузи.

— Чотири кулі, — прокоментував Едмонд. — Непоганий удар. — Він поглянув у камеру. — Не вірите?

Він клацнув пальцями над справжнім більярдним столом, биток зірвався з місця, покотився, з гуркотом врізався у фігуру з куль і розігнав їх. Ті самі чотири кулі влучили в ті самі чотири лузи.

— Не зовсім машина часу, — посміхнувся Едмонд, — але майбутнє завдяки їй побачити можна. До того ж за її допомогою я можу змінювати вплив законів фізики, коли це потрібно. Ось, наприклад, можу прибрати тертя — і тоді наші кулі ніколи не сповільняться… так і будуть качатися, доки всі потраплять у лузи.

Він натиснув кілька клавіш і знову запустив віртуальний більярд. Цього разу, коли фігуру було розбито, кулі, відбиваючись від стінок, не сповільнювались і шалено ганяли столом, падаючи в лузи, доки залишилися кружляти на столі тільки дві кулі.

— І якщо мені набридло чекати, доки попадають оці дві, — мовив Едмонд, — я просто можу прокрутити процес уперед. — Він торкнувся екрана, і ті дві кулі прискорилися настільки, що їх стало ледь видно, і врешті теж упали в лузи. — Ось так я можу зазирнути в майбутнє задовго до того, як подія станеться. Комп’ютерні моделі — це дійсно віртуальні машини часу. — Він трохи помовчав. — Звичайно, в малій замкненій системі, на кшталт цього більярда, це доволі проста математика. А якщо взяти складнішу систему?

Едмонд показав пробірку Міллера — Юрі і всміхнувся.

— Гадаю, ви розумієте, що я з нею зробив. Комп’ютерне моделювання — це така собі машина часу, і загляньмо в майбутнє… можливо, навіть на мільярди років уперед.

Амбра посунулася на дивані, не зводячи очей з Едмонда.

— Як ви розумієте, — мовив Едмонд, — я не перший науковець, який досліджує первісний бульйон. У принципі, експеримент очевидний, але реалізувати його на практиці жахливо складно.

Знову з’явилося бурхливе первісне море з блискавками, вулканами й високими хвилями.

— Відтворення хімії океану треба симулювати на молекулярному рівні. Це десь так, як передбачати погоду, враховуючи точне розташування кожної молекули повітря в певний момент. Отже, пристойно змоделювати первісний океан можна тільки на комп’ютері, який розуміє не лише закони фізики стосовно руху, термодинаміки, тяжіння, збереження енергії і так далі, а ще й закони хімії, щоб можна було точно відтворити зв’язки, які утворює кожен атом у тому кипучому супі.

Тепер глядачам уже показували океан не згори, а з глибини за велетенського збільшення: у краплині води шумували віртуальні атоми й молекули, то з’єднуючись, то розпадаючись.

— На жаль, — промовив Едмонд, знову з’явившись на екрані, — така великомасштабна симуляція вимагає гігантської потужності процесора, якої не має жоден комп’ютер на землі. — Його очі знову радісно загорілися. — Жоден — крім одного!

Почулися звуки органа: залунав славнозвісний початок «Токати й фуги ре мінор» Баха — і на екрані з’явилося зображення величезного двоповерхового комп’ютера Едмонда.

— E-Wave, — прошепотіла Амбра, яка до того не могла спромогтися на слово.

Ленґдон дивився на екран. «Звичайно… це прекрасно».

Під драматичну органну музику Едмонд показав глядачам свій суперкомп’ютер: шалену екскурсію завершило відкриття «квантового куба». Орган вибухнув громоподібним акордом: Едмонд не шкодував ефектів.

— Головне, — відзначив він, — що E-Wave може відтворити експеримент Міллера — Юрі у віртуальній реальності надзвичайно точно. Я не міг змоделювати весь первісний океан, звичайно, так що створив таку собі замкнену п’ятилітрову систему, до якої вдавалися Міллер і Юрі.

На екрані з’явилася віртуальна посудина з хімічними речовинами. Вона більшала й більшала, доки її вміст стало можна розгледіти на атомному рівні: атоми носилися нагрітою сумішшю, з’єднувались і роз’єднувались під дією температури, електрики й руху.

— У цій моделі є все, що ми знаємо про первісний бульйон від часів експерименту Міллера — Юрі, зокрема й імовірна наявність гідроксильних радикалів від наелектризованої пари та сульфідів карбонілу від вулканічної активності, а також вияви теорій «зменшення атмосфери».

Віртуальна рідина на екрані й далі шумувала, у ній утворювалися групи атомів.

— А тепер прискормо процес… — радісно промовив Едмонд, і відео замелькотіло перед очима: утворювалися дедалі складніші сполуки. — За тиждень ми побачимо ті самі амінокислоти, які бачили Міллер з Юрі… — Тепер зображення рухалося ще швидше. — І ось… приблизно через п’ятдесят років ми починаємо бачити натяк на елементи РНК.

Усе кипіло, шумувало дедалі швидше.

— А тепер — іще швидше! — збуджено вигукнув Едмонд. Молекули на екрані з’єднувалися, структури ускладнювались, а програма накручувала сотні, тисячі, мільйони років. Усе мінилося з карколомною швидкістю, й Едмонд весело вигукнув: — І вгадайте-но, що в нас буде у пробірці?

Ленґдон з Амброю аж нахилилися до екрана.

Раптом радість Едмонда різко зникла.

— Абсолютно нічого… — промовив він. — Нема життя. Ніяких спонтанних хімічних реакцій. Ніякого моменту Творіння. Просто мішанина неживих речовин… — Він важко зітхнув. — Я б міг зробити тільки один логічний висновок…

Він печально поглянув у камеру.

— Щоб вийшло життя… необхідний Бог.

Ленґдон був глибоко вражений: «Що це він каже?!»

Але за мить обличчя Едмонда осяяла легка усмішка:

— Або ж, — промовив він, — може, я просто не врахував якогось важливого компонента?