Джерело

Розділ 75

«Ленґдон зламав мені ребра».

Адмірал Авіла відчував гострий біль із кожним подихом, здригався від болю, а його груди здіймалися, відчайдушно надолужуючи втрачений кисень. Роберт Ленґдон, присівши на сходах, невпевнено цілився в груди Авіли.

Авіла одразу згадав, чого його вчили свого часу, і почав оцінювати ситуацію. Мінус: у ворога є і зброя, і вигідне розташування. Плюс: судячи з того, як незвично професор тримає зброю, він мало з нею знайомий.

«Наміру вбивати мене він не має, — розважив Авіла. — Він триматиме мене тут і чекатиме на охорону». Судячи з галасу, було зрозуміло: охоронці Сагради Фамілії почули постріли й тепер біжать усередину.

«Діяти треба швидко».

Піднявши руки, Авіла поволі став на коліна, показуючи, що здається.

«Треба створити в Ленґдона враження, що він контролює ситуацію».

Хоча він і падав зі сходів, але відчув у себе за поясом той-таки керамічний пістолет, яким у музеї застрелив Кірша. Перед входом до храму він зарядив останню кулю й не витратив її на гвардійців — з одним узагалі впорався без зброї, а другого застрелив зі значно зручнішого пістолета, який, на жаль, тепер Ленґдон наставив на нього. Авіла пошкодував, що не поставив зброю на запобіжник: адже Ленґдон, мабуть, не вміє ним користуватися.

Авіла замислився, чи варто зараз хапати свій керамічний і стріляти в Ленґдона. Але навіть якщо він влучить, свої шанси вижити адмірал оцінював як п’ятдесят на п’ятдесят. Із недосвідченими стрільцями складність полягає в тому, що вони можуть вистрілити випадково.

«Якщо я зроблю занадто швидкий рух…»

Галас охоронців наближався, й Авіла зрозумів, що в разі, якщо його візьмуть під варту, татуювання «victor» дасть йому квиток на волю — принаймні так його запевняв Регент. Але в ту мить, убивши двох гвардійців королівської охорони, Авіла вже не був так певен, що вплив Регента його порятує.

«Я тут на завданні, — нагадав собі Авіла. — І треба його виконати. Знищити Роберта Ленґдона й Амбру Відаль».

Регент сказав Авілі зайти до храму східним службовим входом, однак Авіла натомість перемахнув огорожу. «Біля східного входу була засідка поліції… тож я зімпровізував».

Ленґдон говорив із притиском, цілячись в Авілу:

— Ти сказав, що Едмонд Кірш убив твою сім’ю. Це неправда. Едмонд — не вбивця!

«Це точно, — подумав Авіла. — Він був гірший».

Чорну правду про Кірша Авіла дізнався лише тиждень тому від Регента, який йому телефонував:

— Наш папа просить вас усунути відомого футуролога Едмонда Кірша. Причин на це у його святості багато, але він хотів би, щоб цим зайнялися саме ви.

— Чому я? — спитав Авіла.

— Адмірале, — прошепотів Регент. — Мені сумно казати вам це, але Едмонд Кірш є відповідальним за вибух у соборі, який знищив вашу сім’ю.

Спочатку Авіла не повірив власним вухам. Він не бачив причини, навіщо всесвітньовідомому вченому-комп’ютернику закладати бомбу в церкві.

— Ну ви ж військовий, адмірале, — пояснював Регент, — тож кому, як не вам, знати: молодий солдат, який у бою тисне на гачок, — це не головний винуватець убивства. Він пішак у руках більш могутніх — урядів, генералів, релігійних очільників — тих, хто або заплатив, або переконав його, що справа варта будь-якого заходу.

Авіла справді був добре знайомий із такою ситуацією.

— Те саме і з тероризмом, — продовжив Регент. — Найстрашніші не ті терористи, які встановлюють бомбу, а впливові лідери — ті, хто поширює ненависть серед людей, які втратили надію, надихає своїх пішаків на насильство. Тільки потужна і чорна душа може посіяти у світі зерна руйнації, схиляючи слабкодухих і довірливих до духовної нетерпимості, націоналізму чи ненависті.

Авіла не міг не погодитися.

— Теракти проти християн, — вів далі Регент, — ширяться по світу. Нові напади — це вже не стратегічно сплановані дії, а просто спонтанні злочини самотніх вовків, які відповідають на заклик до зброї, котрий чують від ворогів Христа. — Регент помовчав. — А до таких переконливих і могутніх ворогів я зараховую й атеїста Едмонда Кірша.

Тепер уже Авіла не дуже повірив Регентові. Попри огидні виступи проти християнства в Іспанії, учений ніколи й нікого не закликав до вбивства християн.

— Перш ніж сперечатися, — стомлено сказав голос по телефону, — дозвольте надати вам деяку інформацію. Про це ніхто не знає, адмірале, але той теракт, у якому загинула ваша сім’я… планувався як частина війни проти пальмаріанської церкви.

Авіла замислився — але все ж це було якось безглуздо: адже Севільський собор пальмаріанам не належить.

— Того ранку, коли було закладено вибухівку, — говорив Регент, — у соборі було четверо відомих діячів нашої церкви, які прийшли туди з метою залучити нових вірян. Саме на них спрямовувався удар. Одного з тих людей ви знаєте — це Марко. Решта троє загинули.

Думки Авіли закрутилися вихором, коли він уявив собі свого фізіотерапевта Марка, котрий втратив ногу.

— Наші вороги мають силу й мету, — продовжував голос. — Коли терористам не вдалося доступитися до нашого храму в Пальмар-де-Троя, вони пішли за нашими місіонерами в Севілью і зробили свою чорну справу там. Мені дуже шкода, адмірале. Зокрема й через цю трагедію пальмаріани вийшли на вас — ми почуваємось відповідальними за те, що у війні проти нас загинула ваша сім’я.

— Хто веде цю війну? — спитав Авіла, намагаючись сприйняти неймовірну заяву.

— Перевірте пошту, — відказав Регент.

У своїх вхідних Авіла виявив шокову добірку приватних документів, у яких ішлося про понад десятилітню брутальну війну проти пальмаріанської церкви… частиною цієї війни, за цими даними, були судові процеси, погрози на межі шантажу й великі пожертви на антипальмаріанські «групи контролю» на зразок «Захистимо Пальмар-де-Троя» і «Діалог Ірландія».

Ще дивнішим видавалося, що ця жорстока війна проти пальмаріанської церкви відбувалася на кошти однієї-єдиної людини — а саме футуролога Едмонда Кірша.

Авілу ці новини приголомшили. Ну чому Едмондові Кіршу так важливо знищити саме пальмаріан?

Регент казав йому, що ніхто в церкві — навіть сам папа — не знає, за що Кірш так незлюбив пальмаріан. Відомо було одне: чоловік із числа найбагатших і найвпливовіших на планеті не матиме спокою, доки не здобуде остаточної перемоги над пальмаріанами.

Регент привернув увагу Авіли до останнього документа — копії друкованого листа до пальмаріан від чоловіка, який назвався тим самим терористом, що влаштував вибух у Севільському соборі. У першому рядку той назвався «учнем Едмонда Кірша». Авілі вже більше нічого не потрібно було знати: його кулаки стиснулися в нападі люті.

Регент пояснив, чому пальмаріани не оприлюднювали того листа: з огляду на ту негативну пропаганду, яку чи то організував, чи то спонсорував останнім часом Кірш, церкві геть не до речі було асоціювати себе з терактом.

«Через Едмонда Кірша загинула моя сім’я!»

І ось тепер на темних сходах Авіла дивився на Роберта Ленґдона й відчував, що цей чоловік геть нічого не знає про таємну війну Кірша з пальмаріанами, про те, що Кірш своєю діяльністю підштовхнув терориста закласти вибухівку, котра знищила сім’ю Авіли.

«Неважливо, чи Ленґдон щось знає, — подумав Авіла. — Він такий самий солдат, як і я. Ми разом у цю яму впали, але вилізе з неї лише один. Я маю свій наказ».

Ленґдон розташувався на кілька сходинок вище й цілився по-аматорському — двома руками. «Невдалий вибір», — відзначив Авіла, обережно відставляючи ногу на сходинку позаду й дивлячись просто в очі Ленґдонові.

— Я розумію, що в це важко повірити, — заявив Авіла, — а проте Едмонд Кірш знищив мою сім’ю. Ось доказ!

Авіла показав Ленґдонові своє татуювання на долоні, і сталося те, чого адмірал і очікував, — Ленґдон подивився.

Навіть однієї миті відверненої уваги професора вистачило Авілі, щоб метнутися вгору й ліворуч понад вигином стіни і відтак опинитися поза прицілом. Як він і передчував, Ленґдон інстинктивно натиснув на гачок, не встигнувши перевести дуло за рухомою ціллю. Постріл прогримів у вузькому гвинтовому просторі, куля чиркнула Авілу по плечу, а тоді відрикошетила вниз у сходовий колодязь.

Ленґдон знову цілився, але Авіла зробив стрибок із переворотом і, падаючи, з розмаху вдарив обома кулаками по зап’ястях Ленґдона — пістолет випав з рук і покотився сходами.

Біль пронизав груди й плече Авіли, коли він приземлився на ноги біля Ленґдона, але приплив адреналіну лише надав йому сил. Сунувши руку за спину, адмірал вихопив керамічну зброю. Порівняно з пістолетом вона була майже невагома.

Авіла наставив дуло на груди Ленґдона і, не вагаючись, натис на гачок.

Зброя загриміла, тільки звук був якийсь дивний, тріскучий, Авілі обпекло руку — і тут він зрозумів, що ствол розірвало. Ця таємна безметалева зброя, невидима для детекторів, була розрахована лише на один-два постріли. Авіла не розумів, куди пішла куля, але, побачивши, що Ленґдон підводиться на ноги, облишив зброю й кинувся до нього, і обоє зчепилися біля небезпечно низького внутрішнього бортика.

У цю мить Авіла розумів, що переміг.

«Озброєні ми однаково, — подумав він. — Але я маю вигідну позицію».

Авіла вже мав доступ до колодязя, падіння в який було певною смертю. Тепер він намагався підштовхнути Ленґдона туди: Авіла впирався ногою, як потужним важелем, у зовнішню стіну. Ривком він штурхнув Ленґдона до колодязя.

Ленґдон відчайдушно опирався, але позиція Авіли давала багато переваг, і відчайдушний погляд професора свідчив: він розуміє, що буде далі.

——

Роберт Ленґдон чув колись, що найважливіші рішення — у питаннях життя і смерті — зазвичай приймаються протягом частки секунди.

Адмірал щосили штовхав професора до краю. Ленґдон вигинав спину над тридцятиметровим проваллям, і його зріст метр вісімдесят і центр ваги просто не залишали шансів. Він розумів, що проти Авіли в такій позиції нічого не вдіє.

Ленґдон відчайдушно глянув через плече в прірву. Колодязь був вузький — із метр завширшки, але його тіло туди може легко провалитись… і полетіти, перерахувавши всі яруси.

«Падіння я не переживу».

Авіла гортанно заревів і поновив хватку. І тут Ленґдон зрозумів, що має лиш один вибір.

З ним треба не боротися, йому треба допомогти.

Коли Авіла смикнув його вгору, Ленґдон згрупувався, міцно впершись ногами в сходи.

На мить він знову став двадцятирічним студентом у Принстонському басейні… перед змаганням із плавання на спині… ноги зігнуті… прес напружений… чекає на сигнальний постріл.

«Час — це все!»

Цього разу Ленґдон уже не чув сигналу на старт. Він відірвався від підлоги, вигнувши в стрибку спину назад. Стрибаючи за край, він відчув, що Авіла, який зібрався протистояти опору дев’яностокілограмового тіла, різко втратив рівновагу.

Авіла притьмом відпустив професора, та Ленґдон відчував: адмірал дуже сильно похитнувся. У стрибку Ленґдон шалено сподівався перетнути колодязь, перенестися на інший бік, на глибину свого зросту… але, схоже, йому не вдавалось. У повітрі професор інстинктивно згрупувався — і вдарився об вертикальну кам’яну стіну.

«Усе, не вийшло.

Я покійник».

Не сумніваючись, що налетів на другий край колодязя, Ленґдон зібрав усю мужність і приготувався летіти до самого дна.

Тільки падіння тривало лише мить.

Ленґдон майже одразу вдарився головою об щось тверде й кутасте. Він ледь не знепритомнів, але зрозумів: так, йому вдалося перескочити колодязь — і тепер, врізавшись у протилежну стіну, він упав на сходи трохи нижче.

«Пістолет!» — подумав Ленґдон, щосили намагаючись не знепритомніти, адже якщо він не знайде зброю, то чим відповість Авілі, який зараз знову на нього кинеться?

Однак уже було запізно.

Мозок вимикався.

В очах у професора темніло, але крізь цю темінь Ленґдон розчув химерний звук… якісь мірні удари внизу, які даленіли, затихали…

Немовби великий мішок падає в сміттєпровід…