Джерело

Розділ 6

Дружній голос Вінстона лунав в аудіопристрої Ленґдона:

— Просто перед вами — найбільша картина нашої колекції, хоча переважно гості не одразу її помічають.

Ленґдон подивився на другий бік атріуму, але побачив лише скляну стіну з краєвидом на лагуну.

— Перепрошую, мабуть, тут я належу до більшості. Не бачу картини.

— Ну, розташована вона в доволі незвичний спосіб, — весело відповів Вінстон. — Полотно не на стіні, а на підлозі.

«Міг би я здогадатися!» — подумав Ленґдон, подивився вниз і, йдучи вперед, побачив широке прямокутне полотно, натягнуте на каміння під ногами.

Велетенський витвір був виконаний одним кольором — являв собою монохромну темно-синю ділянку, — і глядачі стояли по периметру картини, дивлячись у неї, мов у ставок.

— Площа цієї картини — понад п’ятсот квадратних метрів, — прокоментував Вінстон.

Ленґдон зрозумів, що це в десять разів більше за його кембриджську квартиру.

— Витвір Іва Кляйна лагідно прозивають «Басейн».

Ленґдон мимоволі відзначив, що цей відтінок синього приваблює погляд, і його густота викликала відчуття, що можна пірнути просто в картину.

— Кляйн винайшов цей колір, — продовжив Вінстон. — Він зветься «міжнародний синій Кляйна», й автор стверджує, що глибина цього кольору відображує його власне утопічне світобачення — неземне і безмежне.

Ленґдон відчув: зараз Вінстон зачитує текст.

— Кляйн найбільш відомий своїми синіми картинами, а також скандальною фотографією «Стрибок у порожнечу», яка викликала значну паніку, коли її оприлюднили в 1960 році.

Ленґдон бачив «Стрибок у порожнечу» в Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Фотографія справляла тривожне враження: на ній добре вдягнутий чоловік стрибав «ластівкою» з високої будівлі, під якою був лише асфальт. Насправді ж зображення становило майстерний монтаж, блискуче відретушований бритвою задовго до появи Photoshop.

— Крім того, — додав Вінстон, — Кляйн також склав музичну п’єсу «Монотон-Тиша», в якій симфонічний оркестр цілих двадцять хвилин грає один акорд у ре-мажорі.

— І люди це слухають?

— Тисячі. Й один акорд — це тільки перша частина. У другій частині оркестр сидить без руху, виконуючи «чисту тишу» протягом двадцяти хвилин.

— Ви жартуєте, так?

— Ні, говорю цілком серйозно. На захист цього твору: виступ був не настільки нудним, як може здатися; на сцені також були три оголені жінки, намащені синьою фарбою, які качалися по велетенських полотнах.

Хоча Ленґдон приділив кращу частину своєї кар’єри вивченню мистецтва, його турбувало те, що він так і не навчився до кінця цінувати авангардні досягнення культури. Принади сучасного мистецтва лишалися для нього загадкою.

— Не хочу виявляти неповагу, Вінстоне, але маю сказати вам: мені буває важко провести межу між «сучасним мистецтвом» і просто дивацтвом.

Вінстон незворушно відповів:

— Ну, таке питання часто виникає, правда? У вашому світі класичного мистецтва витвори цінуються за рівень авторського виконання — тобто того, як вправно рухається пензель полотном чи різець рубає камінь. Ну а в сучасному мистецтві шедевр часто полягає в самій ідеї, а не в її виконанні. Наприклад, людина дуже просто може скласти сорокахвилинну симфонію, де буде лише одна нота й тиша, але саме Іву Кляйну спала на думку така річ.

— Ну що ж, справедливо.

— Звичайно, «Туманна скульптура» надворі — це чудовий приклад концептуального мистецтва. У митця виникла ідея — провести труби з отворами під мостом і видувати туман над лагуною — але створювали це місцеві слюсарі. — Вінстон трохи помовчав. — Хоча я дуже високо оцінюю мисткиню, яка використала такий засіб як код.

— Туман як код?

— Так. Це зашифрована присвята архітектору музею.

— Френку Ґері?

— Френку Овену Ґері[8], — поправив Вінстон.

— Розумно!

Ленґдон ішов у бік вікон, і Вінстон сказав:

— Звідси чудово видно павучиху. Бачите Маман, ту, яку зустрічали внизу?

Ленґдон подивився за вікно: на другому боці лагуни видніла масивна скульптура «чорної вдови».

— Так. Неможливо не помітити.

— З інтонації чую, що ви не в захваті.

— Щиро намагаюся захоплюватись, — сказав Ленґдон і додав: — Я класицист. Тут я трохи не у своїй стихії.

— Цікаво, — мовив Вінстон. — Мені чомусь здавалося, що саме вам Маман сподобається. Вона — чудовий приклад класичного принципу зіставлення. Власне, ви могли б її наводити як приклад цього явища на заняттях.

Ленґдон придивився до павучихи, але нічого такого не помітив. Коли йшлося про пояснення того, що означає зіставлення, він волів традиційніші приклади.

— Напевне, все ж і далі вестиму мову про Давида.

— Так, Мікеланджело — золотий стандарт, — мовив з усмішкою Вінстон, — він блискуче розташував свого Давида в дещо жіночному контрапосто: у того звішена розслаблена рука, праща теж повисла: в такий спосіб передано жіночну вразливість. А при тому Давид випромінює шалену, смертельно небезпечну рішучість, його сухожилля й судини напинаються: він готовий убити Голіафа. Цей витвір одночасно і ніжний, і потужний.

Така характеристика справила враження на Ленґдона — він був би радий, коли б його студенти могли так глибоко розуміти шедевр Мікеланджело.

— Маман не відрізняється від Давида, — промовив Вінстон. — Так само сміливо зіставляються архетипні принципи. У природі павук «чорна вдова» — це страшна істота, хижак, що ловить жертву в тенета і вбиває. Та попри цю небезпечність, тут павучиха зображена з повною яйцевою камерою: вона готується дати нове життя, є водночас силою і смерті, і народження — потужний тулуб спирається на неймовірно тонкі ноги, чим передано і силу, і крихкість. Маман можна, якщо хочете, назвати Давидом наших днів.

— Щось не хочеться, — усміхнувся у відповідь Ленґдон. — Але не можу не відзначити: ваш аналіз дав мені неабияку поживу для думки.

— Чудово, то дозвольте мені показати вам найновіший із наших експонатів. Так сталося, що це — оригінальний витвір Едмонда Кірша.

— Правда? Ніколи не знав, що Едмонд — митець.

Вінстон засміявся.

— Ну, моя справа — показати…

Ленґдон дав Вінстону провести себе понад вікнами в простору нішу, де велика група гостей зібралася перед великою грудкою засохлої грязюки, що висіла на стіні. На перший погляд глинистий шмат нагадав Ленґдонові якусь скам’янілість у музеї природи. Однак то була просто глина.

Натомість на грудці були грубо нанесені значки, подібні до тих, які могла б дитина намалювати паличкою на мокрому цементі. Юрба була дещо розчарована.

— Це таке зробив Едмонд? — пирхнула жінка в норковому манто з ботоксом у губах. — Не розумію.

У Ленґдоні пробудилася викладацька жилка; він не витримав і втрутився:

— Власне, дуже розумно зроблено. Поки що це мій улюблений експонат у цьому музеї.

Жінка розвернулась і глянула на професора з трохи надмірною зневагою.

— Правда? То, прошу, просвітіть мене.

«З радістю!» Ленґдон підійшов до значків, грубо намальованих по глиняній поверхні.

— Отже, передусім, — промовив він, — Едмонд цим шматком глини віддає шану найдавнішій людській писемності — клинопису.

Жінка невпевнено зморгнула.

— Три глибокі борозни посередині, — продовжив Ленґдон, — це слово «риба» ассирійською мовою. Такий знак зветься піктограмою. Якщо придивитися, можна уявити відкритий рот риби, розвернутої праворуч, а також трикутну луску на її тілі.

Юрба задерла голови й стала знову роздивлятися витвір.

— А якщо поглянути туди, — мовив Ленґдон, показуючи на заглибини ліворуч від риби, — то можете помітити, що Едмонд намалював на глині сліди ніг за рибою, щоб показати еволюційний вихід риб на суходіл.

Гості схвально закивали.

— Ну й нарешті, — додав Ленґдон, — асиметрична зірочка праворуч — символ, який риба, здається, збирається з’їсти, — це одне з перших відомих історії зображень Бога.

Жінка з ботоксом звела брови:

— Риба їсть Бога?

— Виходить, що так. Це жартівлива версія риби Дарвіна — еволюція пожирає релігію. — Ленґдон злегка знизав плечима, озирнувшись на групу. — Як я вже сказав, розумно придумано.

Ленґдон пішов, чуючи, як у нього за спиною шепочуться, а Вінстон розсміявся.

— Чудово, професоре, і дуже влучно! Едмонд би оцінив ваш експромт. Мало хто здатний розшифрувати цей експонат.

— Ну що ж, — відказав Ленґдон, — це, власне, моя робота.

— Так, і тепер я розумію, чому містер Кірш просив мене ставитися до вас як до надзвичайного гостя. По суті, він просив мене показати вам дещо, з чим сьогодні не матиме справи більше ніхто із запрошених.

— Правда? І що ж це?

— Праворуч від головних вікон — чи бачите відгороджений коридор?

Ленґдон поглянув праворуч.

— Так, бачу.

— Добре. Ідіть за моїми вказівками.

Ленґдон невпевнено йшов, слухаючи інструкції Вінстона. Дістався входу в коридор, роззирнувся, чи ніхто його не бачить, обережно протиснувся за огорожу і швидко зник у глибині коридору. Тепер, лишивши юрбу гостей позаду, Ленґдон пройшов десять метрів до металевих дверей із кодовим замком.

— Наберіть на клавіатурі оці шість цифр… — сказав Вінстон.

Ленґдон набрав за ним код, і двері клацнули.

— Чудово, професоре, прошу заходити.

Ленґдон якусь мить постояв, не знаючи, чого чекати. Тоді зібрався з духом і штовхнув двері. За ними була майже повна темрява.

— Зараз увімкну вам світло, — сказав Вінстон. — Будь ласка, заходьте й зачиніть за собою двері.

Ленґдон обережно ступив у приміщення, вдивляючись у темряву. Зачинив за собою двері, замок клацнув. Поступово по кутках стало розгорятися м’яке світло, і простір виявився велетенською печерою — вона могла би правити за ангар для реактивних літаків.

— Понад три тисячі квадратних метрів, — пояснив Вінстон.

Порівняно з цією залою атріум неспівмірно малів. Світло розгорялось, і Ленґдон розгледів на підлозі групу масивних силуетів — сім чи вісім — щось ніби динозаври, які поночі вийшли пастися.

— Що це таке переді мною? — спитав Ленґдон.

— Воно зветься «Питання часу», — почувся бадьорий голос Вінстона в аудіопристрої. — Це найважчий експонат музею. Понад дев’ятсот тонн.

Ленґдон намагався зрозуміти, що до чого.

— А чому я тут сам?

— Як я вже казав, містер Кірш попросив мене показати вам дивовижні об’єкти.

Світло розгорілося на повну силу, заповнило всю велетенську залу, і Ленґдон здивовано глядів на те, що відкрилося його очам.

«Я потрапив у паралельний всесвіт».