Джерело

Розділ 103

Коли годинник на палаці пробив дванадцяту, Моніка Мартін зібрала свої нотатки й приготувалася виходити на Пласу де ла Альмудена, щоб звернутися до журналістів.

Раніше того ранку принц Хуліан вийшов у прямий ефір з лікарні Ескоріалу і сказав, що його батько помер. Від щирої душі і з королівською гідністю принц говорив про те, що його батько-король залишив по собі, і про ті надії, які він, принц, покладає на Іспанію. Хуліан закликав до толерантності в неоднаковому світі. Він пообіцяв учитися в історії й відкривати серце до змін. Пишаючись культурою і красою рідного краю, зізнався у глибокій, незнищенній любові до свого народу.

То була одна з найкращих промов, які чула Мартін, — і величнішого початку для правління нового короля вона не могла собі уявити.

Після цієї зворушливої промови Хуліан хвилиною тиші вшанував пам’ять двох королівських гвардійців, які вночі загинули при виконанні службових обов’язків, захищаючи майбутню королеву Іспанії. Потім він повідомив народу ще одну печальну новину. Вірний і давній друг короля, єпископ Антоніо Вальдеспіно, теж покинув наш світ того самого ранку, за кілька годин після короля. Серце літнього єпископа, схоже, не витримало болю втрати короля і тягаря звинувачень, які звалилися на нього протягом ночі.

Звичайно, новини про смерть Вальдеспіно одразу спинили заклики розслідувати справу — дехто навіть вважав, що необхідно просити вибачення; адже всі свідчення проти єпископа були непрямі, і їх могли сфабрикувати вороги Вальдеспіно.

Мартін підійшла до виходу на площу, і поряд із нею виник Суреш Бхалла.

— Вони кажуть, ти героїня! — не стримувався він. — Слава monte@iglesia.org — носієві істини, учневі Едмонда Кірша!

— Сурешу, я ж не Монте, — відбивалася вона, закочуючи очі. — Чесне слово!

— Та я розумію, що ти не Монте, — запевнив її Суреш. — Хай хто він, але він іще хитріший за тебе. Я намагався відстежити, звідки він виходить на зв’язок, — ніяк! Наче його й не було.

— Ну, так тримати, — сказала вона. — Я хочу бути певною, що інформація не просочиться за межі палацу. І, будь ласка, скажи: телефони, які ти викрав уночі…

— Лежать там само, у принца в сейфі, — запевнив він її. — Як я обіцяв.

Мартін полегшено зітхнула, знаючи, що принц саме повернувся до палацу.

— І ще одне, — продовжив Суреш. — Ми щойно отримали від провайдера інформацію про всі телефонні дзвінки з палацу. Так от, того вечора не було жодного дзвінка звідси до музею Ґуґґенхайма. Хтось просто зробив так, щоб їхній визначник показав номер палацу й Авілу внесли до списку. Намагаємося відстежити.

У Моніки гора з плечей упала: злочинний дзвінок походив не з палацу.

— Будь ласка, тримай мене в курсі, — сказала вона, наближаючись до дверей.

Надворі стояв гамір журналістів.

— Ну й натовп, — зауважив Суреш. — Що, цієї ночі сталося щось незвичайне?

— Та ні, так, дрібниці!

— Та отож, — продовжив гру Суреш. — Що, в Амбри Відаль нова дизайнерська сукня?

— Сурешу! — засміялася вона. — Ну ти смішний. Мені зараз уже пора.

— Що в нас до обговорення? — спитав він, показуючи на оберемок паперів у її руці.

— Тисяча дрібниць. По-перше, треба медіапротокол на коронацію, потім дати огляд…

— Божечки, ну ти й зануда, — буркнув Суреш і завернув в інший коридор.

Мартін засміялася: «Дякую, Сурешу. Я тебе теж дуже люблю».

Вона підійшла до дверей, окинула оком випалену сонцем площу, де перед палацом стояла найбільша юрба репортерів з операторами, яку вона бачила в житті. Моніка Мартін перевела подих, поправила окуляри й зібралася з думками. А тоді вийшла під палюче іспанське сонце.

Нагорі, в королівських апартаментах, принц Хуліан роздягався й дивився прес-конференцію Моніки Мартін. Він стомився, але відчував величезне полегшення, що Амбра безпечно повернулась і міцно спить. Останні слова їхньої телефонної розмови сповнювали його радістю.

«Хуліане, для мене надзвичайно важливо те, що ти готовий почати все спочатку — щоб ми були сам на сам, без сторонніх очей. Кохання — справа приватна; світові нема чого знати всі подробиці».

Амбра сповнила його оптимізмом у важкий день смерті батька.

Він зібрався повісити свій піджак, коли відчув у кишені щось об’ємне — то була пляшечка з-під морфіну з батькової палати. Хуліан був вражений, коли побачив пляшечку біля єпископа Вальдеспіно. Порожню.

У темній палаті, зрозумівши болючу правду, Хуліан став на коліна і тихо помолився за двох близьких друзів. А тоді тихцем сховав пляшечку в кишеню.

Виходячи з кімнати, він обережно підняв тіло єпископа, заплакане обличчя якого лежало на грудях короля, і посадовив назад у крісло… молитовно склавши йому руки.

«Кохання — справа приватна, — згадав він науку Амбри, — світові нема чого знати всі подробиці».