Джерело

Розділ 88

«Менш ніж чотири хвилини», — думав Ленґдон, сідаючи в сітчасте крісло за стіл Едмонда й дивлячись на три величезні екрани, які займали майже всю ширину офісу. На них і далі було видно дані відеокамер: навколо церкви збиралася поліція.

— Ви впевнені, що вони не зможуть увійти? — Амбра нервово переступала з ноги на ногу за спиною Ленґдона.

— Повірте мені, — відказав Вінстон, — Едмонд ставився до безпеки з усією відповідальністю.

— А якщо вони вимкнуть електрику в будівлі? — втрутився Ленґдон.

— Ізольована подача струму, — сухо відказав Вінстон, — прихована додаткова магістраль. Тут ніхто нічого не вдіє, запевняю вас.

Ленґдон заспокоївся. «Сьогодні Вінстон діяв абсолютно безпомилково… І весь час прикривав нас зі спини».

Розмістившись у заглибині підковоподібного столу, Ленґдон звернув увагу на клавіатуру перед собою. Вона мала вдвічі більше клавіш: традиційні з літерами й цифрами — і набір символів, незнайомих навіть професорові. Клавіатура була розділена на дві частини посередині; вони розходилися під ергономічним кутом.

— Допоможете? — спитав Ленґдон, дивлячись на чудернацькі кнопки.

— Це не та клавіатура, — відказав Вінстон. — Це головна точка доступу E-Wave. Як я вже казав, Едмонд приховував свою презентацію від усіх, навіть від мене. Її слід запускати з іншої машини. Розверніться праворуч — у кінці столу буде вона.

Ленґдон подивився праворуч: там стояло в ряд кілька комп’ютерів. Під’їхавши до них, він із подивом побачив, що перші з них доволі старі. І що далі він рухався, то старшими виявлялися комп’ютери.

«Ні, не може бути!» — подумав він, проминаючи громіздкий бежевий IBM із системою DOS, напевне, двадцятирічної давнини.

— Вінстоне, що це за машини?

— Комп’ютери дитинства Едмонда, — сказав Вінстон. — Він зберіг їх усі, щоб пам’ятати, з чого починав. Іноді, коли тут у нього бували важкі дні, він вмикав їх і запускав старі програми — намагався заново пережити те зачудування, коли відкрив для себе здатність програмувати.

— Яка гарна ідея, — мовив Ленґдон.

— Як ваш годинник з Мікі-Маусом, — зазначив Вінстон.

Вражений, Ленґдон відкотив рукав і подивився на старий хронометр, який носив, відколи отримав його в подарунок у дитинстві. Знання Вінстона про цей годинник дивувало професора, хоча Ленґдон і пригадував, що не так давно говорив з Едмондом про нього, про те, що носить цей годинник, аби залишатися молодим у серці.

— Роберте, — сказала Амбра, — давай зараз не будемо обговорювати твій стиль, а натомість введемо пароль? Навіть миша у тебе на годиннику махає рукою — намагається привернути увагу!

Авжеж, Мікі підняв руку в рукавичці високо над головою, так що палець указував майже точно вгору. «За три хвилини третя».

Ленґдон швидко проїхався понад столом, і вони з Амброю опинилися біля останнього з низки комп’ютерів — незграбної сірявої коробки з входом для гнучких дисків, 1200-бодним телефонним модемом, об’ємним опуклим дванадцятидюймовим екраном зверху.

— Tandy TRS-80, — прокоментував Вінстон, — найперша машина Едмонда. Він її купив і навчився на ній мови BASIC приблизно у вісім років.

Ленґдон зрадів, що цей комп’ютерний динозавр був уже ввімкнений і чекав. Його екран — миготливий чорно-білий дисплей — обнадійливо світився написом із зубчастих растрових літер:

ВІТАЮ, ЕдмонДЕ.

БУДЬ ЛАСКА, ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ:

Після слова «пароль» очікувально блимав курсор.

— Оце воно? — спитав Ленґдон; йому здалося, що все це якось занадто просто. — Просто ввести тут — і все?

— Так і є, — відказав Вінстон. — Коли ви введете пароль, цей ПК автоматично надішле сигнал «розблокувати» на закритий логічний диск головного комп’ютера, де лежить презентація Едмонда. Тоді я отримаю доступ до неї і зможу організувати ефір на початку години, передати дані на всі основні канали для глобальної трансляції.

Ленґдон більш-менш зрозумів це пояснення, а проте, подивившись на масивну машинерію з телефонним модемом, дещо засумнівався.

— Усе-таки я не розумію, Вінстоне, після всього, що Едмонд сьогодні спланував, навіщо він узагалі узалежнив свою презентацію від дзвінка на доісторичний модем?

— Я б сказав, що Едмонд просто був у своєму репертуарі, — відказав Вінстон. — Як вам відомо, він був захоплений драматичними ефектами, символікою, історією — і, гадаю, його невимовно тішила думка ввімкнути свій перший комп’ютер і використати його для запуску свого найбільшого досягнення.

«А й справді», — подумав Ленґдон, розуміючи, що саме так Едмонд на це б дивився.

— Понад те, — додав Вінстон, — я підозрюю, що Едмонд міг ураховувати непередбачені обставини, але, хай там як, є певна логіка в тому, щоб саме давній комп’ютер «натискав на кнопку». Простим завданням — прості інструменти. Ну і з точки зору безпеки, якщо процесор повільний, то зламати код грубою силою буде нескінченно довгим процесом.

— Роберте! — Амбра поторсала його за плече.

— Так, вибач, готовий. — Ленґдон присунув клавіатуру Tandy ближче; за нею потягнувся кручений дріт, подібний до телефонного. Професор поклав пальці на пластикові клавіші й пригадав рукописний рядок, який вони з Амброю знайшли в крипті храму Саграда Фамілія.

«Релігії усі похмурі згаснуть & наука добра візьме трон».

Грандіозний фінал епічної поеми Вільяма Блейка «Чотири Зоа» видавався ідеальним ключем до наукового одкровення Едмонда — відкриття, яке, за його словами, має змінити все.

Ленґдон глибоко вдихнув, обережно набрав той рядок без пробілів та розділових знаків і замінив амперсанд лігатурою «ет».

Закінчивши, він подивився на екран.

БУДЬ ЛАСКА, ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ:

………………………………………..

Ленґдон порахував точки: сорок сім.

«Гаразд. Ні пуху».

Ленґдон поглянув на Амбру, вона кивнула. Професор натиснув «ентер».

І тут комп’ютер неприємно загудів.

НЕПРАВИЛЬНИЙ ПАРОЛЬ.

СПРОБУЙТЕ ЩЕ РАЗ.

Серце Ленґдона закалатало.

— Амбро, я все правильно набрав! Я впевнений!

Він крутнувся на стільці й подивився на неї, очікуючи побачити жах на її обличчі.

Натомість Амбра Відаль дивилася на нього з веселою усмішкою. Вона похитала головою і засміялась.

— Професоре, — прошепотіла вона, показуючи на клавіатуру, — у тебе CapsLock увімкнений!

——

А в ту саму мить принц Хуліан стояв усередині гори й, мов зачарований, дивився вглиб підземної базиліки, намагаючись зрозуміти, що означає ця сцена: його батько, іспанський король, нерухомо сидить у своєму кріслі-каталці в найдальшому, найприхованішому кутку храму.

Охоплений жахом, Хуліан кинувся до короля.

— Батьку!

Коли принц підбіг, король поволі розплющив очі: схоже, що він прокинувся. На обличчі недужого монарха з’явилася спокійна усмішка.

— Дякую, що прийшов, сину, — слабким голосом прошепотів він.

Хуліан опустився на коліна біля крісла. Йому полегшало на серці, коли він побачив, що батько живий, але принца тривожило те, наскільки цей чоловік здав за останні кілька днів.

— Батьку! Як ви?

Король знизав плечима:

— Настільки добре, наскільки можна очікувати, — з несподіваним гумором відказав він. — А ти? У тебе сьогодні… було стільки подій.

Хуліан не знав, що відповісти.

— Що ви тут робите?

— Ну, я втомився від лікарні, захотілося на свіже повітря.

— Це зрозуміло, але… тут?..

Хуліан знав, що батько завжди цурався цього храму, пов’язаного з жорстокими репресіями попереднього режиму.

— Ваша величносте! — вигукнув задиханий Вальдеспіно, який поспішав до них, оббігши вівтар. — У чому річ?

Король усміхнувся до давнього друга.

— Вітаю, Антоніо!

Антоніо? Принц Хуліан ніколи ще не чув, щоб батько називав єпископа Вальдеспіно на ім’я. Прилюдно він завжди звертався до нього «ваше преосвященство».

Несподівана неофіційність цього вітання, схоже, схвилювала єпископа.

— Дякую… — затинаючись, мовив він. — З вами все гаразд?

— У мене все пречудово! — відповів король, широко всміхаючись. — Зі мною двоє людей, яким я довіряю найбільше у світі!

Вальдеспіно нервово поглянув на Хуліана і знову звернувся до короля:

— Ваша величносте, я привіз вашого сина, як ви просили. Чи залишити мені вас сам на сам?

— Ні, Антоніо, — сказав король. — Це буде зізнання, як сповідь. І мені потрібен священик.

Вальдеспіно похитав головою.

— Не думаю, що син очікує від вас пояснень вашої сьогоднішньої поведінки. Я певний, що…

— Сьогоднішньої? — Король засміявся. — Ні, Антоніо, я розповім те, що тримав у таємниці від Хуліана все життя.