Джерело

Розділ 42

Поки Gulfstream G550 набирав висоту, Роберт Ленґдон відсторонено дивився в овальний ілюмінатор і намагався зібрати думки докупи. Останні дві години він перебував у вирі емоцій — від захоплення презентацією Едмонда до нудотного жаху, коли друга було вбито просто на його очах. І що більше Ленґдон думав, то загадковішою йому ставала незакінчена презентація Едмонда.

«Яку таємницю розкрив Едмонд?

Звідки ми? Куди ми прямуємо?»

Слова, які Едмонд сказав йому посеред металевої спіралі, знову прозвучали в голові Ленґдона: «Роберте, моє відкриття… дає чітку відповідь на обидва питання».

Едмонд стверджував, що розкрив дві найбільші таємниці життя, проте Ленґдон не міг зрозуміти, як могло те, що Едмонд дізнався, бути настільки руйнівним, що хтось убив його, аби змусити замовкнути?

Професор достеменно знав одне: відкриття Едмонда стосувалося походження людства і його долі.

«Що ж за неймовірне джерело відкрив Едмонд?

Яку загадкову долю?»

Едмонд почувався дуже бадьоро й сприймав майбутнє з оптимізмом — тож малоймовірно, що він передбачив якийсь апокаліпсис. «Що ж такого міг відкрити Едмонд, щоб воно викликало справжнє занепокоєння в духовних осіб?»

— Роберте! — раптом поряд виникла Амбра з чашечкою кави. — Ти просив чорну?

— Чудово, дякую. — Ленґдон радо взяв з її рук напій, сподіваючись, що дрібка кофеїну допоможе дати раду заплутаним думкам.

Амбра сіла навпроти й налила собі червоного вина з вишуканої рельєфної пляшки.

— В Едмонда завжди з собою в літаку «шато монроз». Не пропадати ж добру.

Ленґдон куштував «монроз» лише раз у житті, у давньому таємному погребі під Трініті-коледжем у Дубліні, де досліджував ілюстрований рукопис, відомий під назвою «Келльська книга».

Амбра ніжно тримала келих у руках, а піднісши його до губ, кинула кокетливий погляд на Ленґдона. І знову він відчув себе химерно обеззброєним природною витонченістю жінки.

— Я зараз думала… — промовила вона. — Ти казав, що Едмонд літав у Бостон і розпитував тебе про різні версії міфу про створення світу?

— Так, приблизно рік тому. Йому було цікаво, як по-різному основні релігії людства відповідають на питання «Звідки ми?».

— То, може, з цього й варто розпочати? — сказала вона. — Може, ми звідти зможемо поступово з’ясувати, над чим він працював?

— Я обома руками за те, щоб починати з початку, — відказав Ленґдон, — тільки не певен, що саме ми шукаємо. Є тільки дві форми уявлення про те, звідки ми взялися: релігійна — що Бог повністю створив людей як вони є — і модель Дарвіна, за якою ми виповзли з первісного бульйону й еволюціонували в людей.

— А якщо Едмонд відкрив щось третє? — зблиснула карими очима Амбра. — Якщо це і є частиною його відкриття? Якщо він довів, що людський рід походить і не від Адама з Євою, і не з еволюції Дарвіна?

Ленґдон мав відзначити, що таке відкриття — альтернативна історія походження людини — струснуло б світ, але просто не міг уявити, що б це могло бути.

— Теорія еволюції Дарвіна надзвичайно добре обґрунтована, — сказав він, — тому що базується на науково спостережуваному факті, вона чітко показує, як організми змінюються й пристосовуються до середовища з часом. Теорія еволюції є загальноприйнятою серед найбільших розумів у науці.

— Правда? А я бачила книжки, які обстоюють, що Дарвін помилявся.

— Вона має рацію, — відгукнувся Вінстон з телефона, котрий заряджався на столику посередині. — Лише за останні двадцять років на цю тему було опубліковано понад п’ятдесят книжок.

Ленґдон забув, що Вінстон залишається на зв’язку.

— Деякі з них стали бестселерами, — додав Вінстон. — «Що Дарвін зрозумів неправильно», «Спростування дарвінізму», «Чорна скринька Дарвіна», «Суд над Дарвіном», «Темний бік Чарльза Дар…»[52]

— Так, — перебив його Ленґдон, цілком розуміючи, наскільки багато книжок, автори яких справді намагаються спростувати Дарвіна. — Я, власне, нещодавно дві з них читав.

— І що ж? — поцікавилася Амбра.

Ленґдон ввічливо всміхнувся.

— Ну, за всі не скажу, але ті дві написані з фундаментально християнської точки зору. Автор однієї з них зайшов так далеко, що припустив, ніби скам’янілості заховані Богом для перевірки нашої віри.

Амбра насупила брови:

— Бачу, вони твого уявлення про світ не похитнули.

— Ні, але мені стало цікаво, тож я спитав одного гарвардського професора, що він думає про ці книжки. — Ленґдон усміхнувся. — До речі, цей професор виявився покійним Стівеном Дж. Ґулдом.

— Де я могла чути це прізвище? — здивувалася Амбра.

— Стівен Дж. Ґулд, — одразу сказав Вінстон, — це відомий біолог-еволюціоніст і палеонтолог. Його теорія переривчастої рівноваги пояснює деякі «білі плями» в дослідженнях викопних решток і підтримує Дарвінову модель еволюції.

— Ґулд тільки посміявся, — сказав Ленґдон, — і розповів мені, що більшість антидарвінівських книжок публікують установи на кшталт Інституту дослідження створення світу — організації, яка, судячи з її власних інформаційних матеріалів, сприймає Біблію як непогрішне письмове свідчення історичних і наукових фактів.

— А отже, — мовив Вінстон, — вони вважають, що палаючий кущ може говорити, Ной помістив в одне-єдине судно всі види істот, а люди можуть перетворюватися на соляні стовпи. Не надто міцний теоретичний фундамент для досліджень.

— Дійсно, — сказав Ленґдон, — проте існують і нерелігійні книжки, де Дарвіна дискредитують з історичної точки зору: звинувачують у тому, що він украв свою теорію у французького натураліста Жана-Батіста Ламарка, який перший припустив, що організми змінюються, реагуючи на умови середовища.

— Це не стосується справи, професоре, — відгукнувся Вінстон. — Те, чи винний Дарвін у плагіаті, не впливає на правдивість еволюційної теорії.

— Із цим не посперечаєшся, — сказала Амбра. — А якби ти, Роберте, запитав професора Ґулда: «Звідки ми?» — то він, без сумніву, відказав би, що ми походимо від мавп.

Ленґдон кивнув.

— Дещо перефразую його слова — але Ґулд, по суті, запевнив мене, що для справжніх науковців питання про те, чи відбувається еволюція, не стоїть. Емпірично ми можемо спостерігати це. На його думку, краще було б запитати: «Чому відбувається еволюція? Як усе почалося?»

— Чи дав він якусь відповідь? — запитала Амбра.

— Зрозумілої мені не дав, але проілюстрував свою точку зору уявним експериментом. Він називається «нескінченний коридор».

Ленґдон зробив ковток зі своєї чашки.

— Так, це доступний приклад, — втрутився Вінстон. — Експеримент такий: уявіть, що ви йдете довгим коридором — так що не видно ні того місця, звідки ви вийшли, ні того, куди прямуєте.

Ленґдон кивнув, вражений широтою знань Вінстона.

— І ось десь позаду, — продовжив Вінстон, — ви чуєте, як скаче м’яч. Звичайно, озирнувшись, ви побачите той м’яч, який скаче до вас. Він наближається, наближається, потім прострибує повз вас і поволі зникає вдалині.

— Точно, — мовив Ленґдон. — Тож питання не в тому, чи м’яч скаче. Адже це очевидно — скаче. Ми можемо це спостерігати. Питання полягає в тому, чому він це робить. Як він почав стрибати? Чи його хтось кинув? Чи це такий особливий м’яч, якому просто подобається стрибати? Чи то закони фізики передбачають, що в такому коридорі такий м’яч неодмінно починає скакати й не спиняється?

— З точки зору Ґулда, — завершив Вінстон, — з еволюцією ситуація точно така сама: ми не можемо зазирнути в минуле настільки далеко, щоб зрозуміти, як усе почалося.

— Саме так, — сказав Ленґдон. — Ми тільки можемо бачити, що це відбувається.

— Це так само, — мовив Вінстон, — як непросто зрозуміти Великий вибух. Космологи вивели красиві формули для опису розширення всесвіту за даний час T — у минулому і майбутньому. Однак коли намагаються озирнутися на той момент, коли стався Великий вибух — коли T дорівнює нулю, — математика божеволіє, описуючи те, що видається містичного точкою нескінченного жару й нескінченної густини.

Ленґдон з Амброю вражено перезирнулися.

— І це теж правильно, — сказав Ленґдон. — А оскільки людський розум не дуже пристосований для роботи з нескінченністю, то більшість науковців ведуть мову про всесвіт лише з точки зору моментів після Великого вибуху — коли T більше за нуль, — і, відповідно, математичне не перетворюється на містичне.

Один із гарвардських колег Ленґдона — поважний професор-фізик — так втомився від студентів-філософів, які ходили на його семінар про першопочатки всесвіту, що врешті повісив на дверях своєї аудиторії оголошення:

У цій аудиторії T > 0.

З усіма запитаннями, в яких T = 0,

звертайтеся на богословський факультет

— А панспермія? — спитав Вінстон. — Уявлення, що життя на Землю занесено з іншої планети з метеором чи космічним пилом? Панспермія вважається науково можливим варіантом пояснення того, як зародилося життя на Землі.

— Навіть коли й так, — зазначив Ленґдон, — ця гіпотеза не відповідає на питання, як життя у всесвіті почалося. Ми й далі буцаємо ногою бляшанку на дорозі, але ігноруємо стрибки м’яча й відкладаємо на потім суттєве питання: звідки взялося життя?

Вінстон замовк.

Амбра попивала вино і всміхалася: ця бесіда її помітно розважила й заспокоїла.

Коли Gulfstream G550 набрав висоту й вирівнявся, Ленґдон спіймав себе на думці, що б могло статись у світі, якби Едмонд дійсно знайшов відповідь на питання, звідки ми взялися.

Однак, за словами Едмонда, ця відповідь являла собою лише частину таємниці.

Хай яка була та сама загадкова істина, а Едмонд захистив своє відкриття потужним сорокасемизначним паролем — одним рядком з вірша. Якщо все йтиме за планом, то Ленґдон з Амброю незабаром знайдуть його в домівці Едмонда в Барселоні.