Джерело

Розділ 95

«Бог не необхідний, — подумав Ленґдон, повторюючи слова Едмонда. — Життя виникло спонтанно за законами фізики».

Думка про спонтанне зародження життя вже давно обговорювалась — у теорії — серед найбільших науковців, але зараз Едмонд Кірш показав усім надзвичайно переконливий аргумент, що саме це і відбулося.

«Ніхто ще не наблизився настільки до того, щоб це продемонструвати… навіть пояснити, як це могло статися».

На екрані в Едмонда первісний бульйон уже кишів маленькими віртуальними формами життя.

— Дивлячись на цю багатообіцяльну модель, — вів свою розповідь Едмонд, — я гадав, що буде, якщо це й далі триватиме? Чи воно розірве свою пробірку й дасть життя цілому тваринному царству, а там і людям? А якщо ще далі? Якщо почекати ще, чи дасть вона наступний щабель людської еволюції й скаже, куди ми прямуємо?

Едмонд знову опинився біля свого E-Wave.

— На жаль, цей комп’ютер не може створити модель такого масштабу, тож треба було якось спростити її. І я позичив техніку з несподіваного джерела… а саме у Волта Диснея.

Тепер на екрані з’явилося просте двовимірне чорно-біле зображення. Ленґдон упізнав мультфільм 1928 року «Пароплавчик Віллі» — диснеївську класику.

— Мультиплікація за останні дев’яносто років дуже активно розвивалася — від простих рухомих картинок із Мікі-Маусом до сьогоднішніх щедро анімованих фільмів.

Поряд зі старим мультфільмом з’явився зразок гіперреалістичної сцени з нової анімаційної стрічки.

— Цей стрибок за якістю подібний до трьохтисячолітньої еволюції від печерних малюнків до шедеврів Мікеланджело. Як футуролог, я зачарований будь-якою майстерністю, яка швидко розвивається, — продовжив Едмонд. — Техніка, яка уможливила такий поступ, як я дізнався, називається твінінг. Це прийом комп’ютерної анімації, коли художник просить комп’ютер згенерувати кадри між двома ключовими, так що перший поступово переходить у другий, і відповідні прогалини заповнюються. Замість того щоб малювати вручну кожну картинку, що уподібнювалося б до моделювання кожного малого кроку в еволюційному процесі, сьогоднішні митці можуть малювати кілька головних кадрів… а тоді просять комп’ютер заповнити проміжні кроки еволюції.

— Оце і є твінінг, — проголосив Едмонд. — Оце і є очевидне застосування сили техніки, і коли я почув про нього, то зрозумів, що він є ключем, здатним відкрити нам майбутнє.

Амбра питально поглянула на Ленґдона:

— Що то буде?

Не встиг Ленґдон замислитися над цим, як на екрані з’явилося нове зображення.

— Еволюція людей, — мовив Едмонд, — це такий собі «блокнотний» мультик. Завдяки науці ми відтворили кілька ключових кадрів: шимпанзе, австралопітеки, людина вміла, людина випростана, неандерталець… але перехід одного виду в інший залишається дещо туманним.

Як Ленґдон і передчував, Едмонд окреслив ідею «твінінгу» між основними кроками антропогенезу. Він описав, як різноманітні геномні проекти — людини, палеоескімоса, неандертальця, шимпанзе — використали фрагменти кісток, щоб окреслити генетичну структуру майже десятка проміжних видів між шимпанзе і людиною розумною.

— Я розумів: якби я використав ці описані примітивні геноми як ключові кадри, — промовив Едмонд, — то міг би запрограмувати E-Wave на створення еволюційної моделі, яка з’єднала б їх усі: така собі наукова головоломка «з’єднай крапки». Тож я почав із простої риси — розмірів мозку — дуже точного генетичного індикатора інтелектуальної еволюції.

На екрані з’явилося зображення.

— Крім створення графіка таких структурних параметрів, як розмір мозку, E-Wave прорахував тисячі тонших генетичних маркерів, які впливають на пізнавальні здібності: просторове орієнтування, розмір словника, довготривала пам’ять і швидкість обробки інформації.

Тепер на екрані з’являлись одна за одною подібні схеми, і на всіх було те саме експоненціальне зростання.

— Тоді E-Wave безпрецедентно відтворив інтелектуальну еволюцію… — На екрані знову з’явилось обличчя Едмонда. — «І що? — спитаєте ви. — Навіщо нам визначати процес, завдяки якому люди стали інтелектуально домінувати?» Нам це потрібно, бо якщо ми визначимо закономірність, то комп’ютер скаже нам, куди ця закономірність приведе в майбутньому. — Він усміхнувся. — Якщо я скажу «два, чотири, шість, вісім», ви продовжите: «десять». От я і попросив E-Wave описати, яке вийде «десять». Коли E-Wave відтворить інтелектуальну еволюцію, то я, очевидно, зможу поставити питання: а що далі? Яким буде людський інтелект через п’ятсот років? Інакше кажучи, куди ми прямуємо?

Ленґдона ця перспектива зачарувала, і хоча професор не досить добре розумівся на генетиці чи комп’ютерному моделюванні, аби оцінити точність прогнозів Едмонда, винахідливість дослідника захопила його.

— Розвиток виду, — промовив Едмонд, — завжди тісно пов’язаний із середовищем, у якому живе організм, тож я попросив E-Wave накласти на цю модель ще одну — симуляцію середовища сучасного світу. Це нескладно, коли всі новини про культуру, політику, науку, погоду й техніку транслюються онлайн. Я попросив комп’ютер звернути особливу увагу на ті чинники, які найбільше впливатимуть на розвиток людського мозку: нові ліки, нові технології оздоровлення, забруднення, культурні фактори тощо, — Едмонд зробив паузу. — І тоді, — проголосив він, — я запустив програму.

Тепер обличчя футуролога заповнювало весь екран. Він дивився просто в камеру.

— Коли я запустив свою модель… сталося дещо вельми несподіване… — Він швидко відвів погляд і знову подивився в камеру. — Дещо дуже тривожне…

Ленґдон почув, як Амбра нервово вдихнула.

— Тоді я запустив її знову, — насупив брови Едмонд. — На жаль, сталося те саме.

Ленґдон побачив в очах Едмонда справжній страх.

— Тож я переробляв параметри, — мовив він, — переобладнував програму, міняв усі змінні й запускав знову. І щоразу результат був той самий.

Ленґдон гадав: може, Едмонд виявив, що людський інтелект після тисячоліть поступу почне занепадати. Адже справді є чимало тривожних ознак цього.

— Дані мене засмутили, — сказав Едмонд. — Я їх просто не міг зрозуміти. Попросив комп’ютер проаналізувати. E-Wave якнайчіткіше оцінив їх. Намалював картинку.

На екрані з’явилася рухома хронологія еволюції живих істот приблизно від ста мільйонів років тому. То була складна кольорова картина з горизонтальних бульок, які з часом збільшувалися і зменшувалися, показуючи, як види виникали і занепадали. Зліва панували динозаври, які тоді саме переживали розквіт, — то були найтовщі бульки, які з часом більшали й більшали, після чого різко здувалися приблизно шістдесят п’ять мільйонів років тому, коли відбулося масове вимирання динозаврів.

— Це хронологія панівних форм життя на Землі, — сказав Едмонд, — подана з точки зору кількості особин, позиції в харчовому ланцюжку, міжвидового домінування, загального впливу на планету. Власне, візуальна репрезентація того, хто в певний час командує парадом.

Око Ленґдона пройшлося понад діаграмою, де збільшувались і зменшувались бульки, вказуючи на розміри популяцій тих чи інших видів, час їхнього розквіту і зникнення.

— Світанок виду Homo sapiens, — сказав Едмонд, — припадає на 200 000 років тому, але тоді люди не мали такого впливу, як шістдесят п’ять тисяч років тому, коли ми винайшли лук і стріли й стали більш успішними на полюванні хижаками.

Ленґдон поглянув у ту частину схеми, яка відповідала 65 000 року до нашої ери, де виникла маленька блакитна булька, позначена «Homo sapiens». Булька росла повільно, майже непомітно до приблизно 1000 р. до н. е., коли вона швидко роздулась — і далі вже зростала за експонентою.

А коли професор дійшов до правого краю, то побачив, що блакитна булька роздулася майже на всю ширину екрана.

«Сучасні люди, — подумав Ленґдон. — Безумовно, найбільш впливовий, панівний вид на Землі».

— Не дивно, — зауважив Едмонд, — що у 2000 році, коли ця схема закінчується, люди показані як панівний вид на планеті. Ніхто з нами й близько зрівнятися не може… — Він трохи помовчав. — Однак ознаки нової бульбашки з’являються… ось тут.

Зображення збільшилось, і стало видно маленьку чорну цятку над велетенським блакитним дирижаблем людства.

— Новий вид уже з’явився на арені, — сказав Едмонд.

Ленґдон побачив чорну цятку, незначну порівняно з блакитною, — крихітну прилипалу на спині синього кита.

— Я розумію, — промовив Едмонд, — що цей новачок видається дрібним, але якщо рушити вперед від 2000 року до сьогодні, то ви побачите: так, він уже тут і спокійно росте.

Діаграма прогорнулася до сьогоднішнього дня — і Ленґдон несамохіть напружився. Чорна булька за останні два десятиліття дуже виросла. Тепер вона займала майже чверть екрана, змагаючись із людиною за вплив і панування.

— Що це таке?! — вражено прошепотіла Амбра.

Ленґдон відповів:

— Не знаю… може, якийсь латентний вірус?

Він спробував пригадати, які агресивні віруси шаленіють у різних частинах світу, але не міг уявити, який же вид на Землі так швидко й непомітно набирає сили. «Якась бактерія з космосу?»

— Цей новий вид дуже хитрий, — мовив Едмонд. — Зростає в геометричній прогресії. Постійно розширює територію. А головне — еволюціонує… значно швидше за людей. — Едмонд знову серйозно подивився в камеру. — На жаль, якщо я прогорну цю модель далі в майбутнє, навіть на кілька десятиліть уперед, то вона покаже отаке.

Схема знову прогорнулася вперед і показала динаміку до 2050 року.

Ленґдон підскочив на ноги, не вірячи власним очам.

— Боже мій… — прошепотіла нажахана Амбра, затуляючи рот рукою.

Діаграма чітко показувала: загрозлива чорна куля росла з неймовірною швидкістю — і на 2050-й повністю ковтнула блакитну бульбашку людства.

— Мені й самому сумно це вам показувати, — промовив Едмонд, — але за кожним запуском моделі відбувалося те саме. Людський рід розвивався до нашої історичної доби, і потім раптово виникав новий вид і стирав нас із лиця землі.

Ленґдон стояв перед цією жахливою схемою й щосили нагадував собі, що це лише комп’ютерна модель. Подібні зображення, розумів він, мають силу дуже глибокого впливу на людину, не такого, як необроблені дані, а діаграма Едмонда створювала відчуття якоїсь приреченості: так, наче вимирання людей — це вже остаточний факт.

— Друзі! — промовив Едмонд таким тоном, яким людина може повідомити про неуникне зіткнення Землі з астероїдом. — Наш вид на межі вимирання. Я все життя займався прогнозуванням, і в цьому випадку я на всіх рівнях проаналізував дані. Можу з високим рівнем певності сказати: людей у тому вигляді, якими ми їх знаємо, не стане вже через п’ятдесят років.

Шок у свідомості Ленґдона поступився місцем недовірі — а також обуренню — діями товариша. «Едмонде, що ти робиш?! Це ж безвідповідально! Ти зробив комп’ютерну модель — і з нею могло щось тисячу разів бути не так. Люди тебе поважають, вірять тобі… а ти зібрався здійняти паніку на весь світ!»

— І ще одне, — іще похмуріше промовив Едмонд. — Якщо ви уважно поглянете на схему, то побачите: цей новий вид не цілковито нас знищить. Якщо бути точним… він поглине нас.