Сарек

Розділ 10　

Поїзд сповільнив рух і зупинився. Якоб відчинив двері, і ми зійшли на платформу. Було близько восьмої години ранку, блідо-сіра хмарність була щільною, повітря було вогким і пронизливим. Я здригнулася. Зійшло не дуже багато пасажирів, імовірно, більшість воліли курсувати на північ до Абіско.　

Ми начепили рюкзаки на спини й пройшли невелику відстань до старої дерев’яної будівлі вокзалу або туристичного центру Єлліваре, як його тепер називали. Гірський автобус мав відправлятися за пів години, тож ми мали час зігрітися всередині вокзалу. Ми майже не розмовляли. Якоб, незважаючи на захмарене небо, був у темних окулярах.　

Зал очікування був майже порожній, але тут було тепло й стояли дерев’яні лави, на які можна було сісти. В одному куточку було влаштоване щось на кшталт маленької крамниці, де продавалися сувеніри, якась одежина, мапи та путівники. Попри ранню годину, за касою вже сидів молодий хлопець, і я в нього купила карту Сарека. На столі з табличкою «Самообслуговування» стояли помповий термос, картонний пакет із молоком, пластикові стаканчики та коробка з цукром-рафінадом. Кава коштувала десять крон — можна було оплатити готівкою або через термінал. Я вже пила каву під час сніданку в поїзді, але того було недостатньо, щоб цілком прокинутися цього похмурого ранку. Я поклала двадцять крон і сказала Генріку, що пригощаю і його, а тоді із чашкою гарячої кави в руці підійшла до лавки, де залишила свій рюкзак. Я сіла й розгорнула карту на колінах.　

Генрік — теж із чашкою кави — підсів до мене.　

— Який тут масштаб? — поспитався він.

— 1 до 50 000. — Піднявши на нього очі, я побачила за його спиною Якоба, який стояв біля вітрини з носовиками, і раптом згадала, де я бачила його раніше.　

Серце закалатало, кров застукала в скронях. Я була приголомшена.　

Я була збоку позаду від нього, і саме з цього кута я змогла роздивитися його так, щоб упізнати. Звісно, це могло здатися дивним, адже зазвичай ми запам’ятовуємо обличчя людини, але не в цьому випадку. Це точно був він.　

Після університету я дістала посаду судового нотаріуса в Наці. Я мала готувати справи, укладати проекти вироків тощо. Після пів року праці я б уже мала право виносити рішення в дрібних справах, але той випадок, про який я згадала, був якраз на початку моєї роботи, і це був настільки серйозний злочин, що його ніколи б не довірили розглядати нотаріусу. Він стосувався домашнього насильства і багато в чому був типовим: пара познайомилася в Інтернеті, молоді люди були разом близько року, жінка розповідала, що швидко закохалася, була переконана, що зустріла чоловіка своєї мрії. Кохання зробило її сліпою щодо того, як чоловік поступово підривав її самооцінку, спочатку відпускаючи маленькі невинні коментарі про те чи те, потім нав’язуючи їй дедалі догматичніші думки та вимоги щодо того, як вона повинна одягатися, поводитися на людях, що вона повинна робити вдома. Він мав величезну потребу все контролювати і був неймовірно ревнивим. Чоловік забрав її телефон та наполягав на доступі до її банківських рахунків. Поступово він перейшов усі межі, і дійшло до того, що словесна образа стала повсякденним явищем, а нездорова поведінка здавалася вже нормальною.　

Однак жінка однаково була шокована, коли чоловік вперше її вдарив. Вона пішла від нього й звернулася до поліції. Він вибачався, благав її, запевняв, що вона єдине щастя в його житті, що він боїться втратити її, розуміє, що　має проблеми, але сповнений рішучості впоратися з ними. Жінка все ще була закохана в нього. У них все ще були моменти, можливо, навіть цілі дні, коли все було так, як на початку відносин. І вона дала йому ще один шанс, забрала з поліції свою заяву. Минуло кілька тижнів, а потім вони повернулися до старої моделі стосунків, які, здавалося, розвивалися за спіраллю — руйнівною та дедалі жорстокішою.　

Медичні висновки, які лягли в основу справи, обурювали. Кровоточиві відкриті рани на голові. Перелом щелепи. Сліди удушення навколо шиї. Тріснутий лікоть, зламаний зап’ясток. Величезні забої на руках, спині та стегнах.　

Я допомагала судді готувати матеріали до цієї справи, але не пригадувала, щоби бачила в них якісь світлини цього чоловіка. Навіч я його побачила в судовій залі в перший день суду. Коли його вводили, він був із накинутим на голову каптуром від спортивної куртки, яка приховувала його обличчя. Було видно лише, що він високий і має гарну статуру. Адвокат підвів обвинуваченого до його місця, і перед тим як сісти, той зняв свою куртку й повісив її на спинку крісла. На ньому була білосніжна сорочка та акуратно випрасувані штани-чинос. Він мав каштанове хвилясте волосся, засмаглу шкіру, ідеально доглянуту борідку.　

Чи напевно це був Якоб? Так, я була у цьому впевнена. Його волосся тепер було коротшим, і одягався він зовсім по- іншому, тому я не відразу його впізнала. Але ж щойно я побачила його на Центральному вокзалі, я відразу подумала, що в ньому є щось знайоме, чи не так?　

Чоловіка засудили за насильство на три роки, якщо я правильно пам’ятаю. Звісно, його звали не Якоб Тессін — я б це точно запам’ятала. Чи могли його звати Стефан Йоханссон? Я не знала, але було б не дивно, якби він змінив ім’я під час перебування у в’язниці, особливо якщо він хотів почати все заново, коли вийде.　

Я дивилася на Якоба, занурившись у власні думки. У роті пересохло, і мені довелося докладати серйозних зусиль, щоб дихати нормально. Генрік бачив, що щось не так.　

— Що таке, Анно?　

До нас підійшла Мілена. Зараз я не могла нічого сказати, мені потрібен був час подумати.　

— Пізніше, — пробурмотіла я йому.　

— Ти знайшла Сталолуокту? — спитала Мілена, сідаючи біля Генріка.　

— Ні, краще пошукайте ви з Генріком. — Я поклала карту на коліна Генріку. Він дещо здивовано подивився на мене, а потім звернув увагу на карту. Мапа була надрукована обабіч, і вони з Міленою повертали її сюди і туди, шукаючи місце, з якого ми мали ввійти в парк.　

Якоб тинявся магазином, щось складав до кошика, не звертаючи уваги на те, що я спостерігаю за ним. Мені було цікаво, коли саме він звільнився з в’язниці. Якщо порівняно недавно, то зрозуміло, чому його зарплатня як консультанта була такою низькою. Я швидко підрахувала: судовим нотаріусом я почала працювати навесні 2015 року, суд над ним відбувся десь у квітні того ж року, принаймні, не пізніше травня. Вирок набрав законної сили через три тижні, тож Якоб міг почати відбувати покарання на початку літа. Йому присудили три роки — це означало, що він мав би відсидіти два, якщо б поводився пристойно й не скоював в неволі нових злочинів. Якщо так, він мав вийти влітку 2017 року. Два роки тому. Гаразд, припустимо, що він міг розпочати бійку у в’язниці або спробувати втекти, і йому подовжили термін, але, наскільки я знаю, такі випадки було відносно незвичайними. І чоловік, якого я бачила в суді, не скидався на якогось забісованого злочинця-рецидивіста, а радше виглядав як відносно врівноважена особа, яка разом із тим мала патологічно спотворені погляди на стосунки з жінками та домашнє насильство.　

Раптом Якоб повернув голову в наш бік. Він досі був у сонцезахисних окулярах, тож я не могла бути впевнена, що він дивиться на мене, але в моєму животі все перевернулося. Я відчувала, ніби він мене підловив, і розгублено зиркала на всі боки, не наважуючись подивитися йому у вічі.　

Він підійшов до нас, усміхаючись і піднявши окуляри на лоба. Так, він точно дивився на мене. Я спромоглася у відповідь вичавити із себе криву посмішку.　

Автобус мав вирушати за п’ятнадцять хвилин.