Сарек

Розділ 31

Ми ЙДЕМО ПО СПИНІ ДРАКОНА.　

У своїй уяві я бачу, як він прокидається і піднімається. Струсить нас, як крихітних комашок, підведеться на задні лапи й зареве до небес. Яке це було б видовище.　

Місцевість обабіч від нас стає крутішою, але це нікого з нас не бентежить — включно з Генріком, очевидно. Перехід на плато допоміг йому знайти спосіб пересування — і перш за все вселив упевненість у собі.　

Атмосфера напружена після неприємної розмови на плато. Ідемо мовчки.　

Наразі ми рухаємося менш крутим спуском, але однаково це не рівний схил. Спочатку ми досить сильно спускаємося, потім хребет знову починає підніматися. На півдорозі після нової вершини, нижчої за плато, земля знову нахиляється в бік долини, але за вершиною є частина хребта, яку ми ще не бачимо.　

До другої вершини нам потрібно йти трохи більше години. День добігає кінця, і сонце вже не дає достатньо тепла. За кілька годин почне темніти, і ми вже маємо бути в долині. Хребет може й порівняно широкий, але було б неприємно йти в сутінках по стежці з прірвами обабіч.　

Зупиняємося, щоб швидко перекусити фруктовим супом, хрусткими хлібцями та сирною пастою з беконом. Якоб займається піччю. Він досі мовчазний і дає лише односкладові відповіді, коли Мілена заговорює з ним.　

Я потайки вивчаю його вирази обличчя, стежу за кожною дрібною зміною. Мені не здається, що зараз він має такий само похмурий вигляд, він якось більш віддалений, ніби його думки деінде.　

Можливо, це лише моя уява, але погане відчуття, що було на плато, посилилося.　

Про що ти думаєш, Якобе?　

Даю сто крон за твої думки. Або десять тисяч.　

Мілена просить мене сфотографувати її та Якоба разом. Він неохоче позує, слухняно обіймаючи її рукою. Зубчасті вершини та льодовики утворюють приголомшливий фон. Тоді Мілена хоче сфотографувати мене та Генріка.　

— Поцілунок, — кажу я, повертаючись до нього обличчям. Він притискає свої губи до моїх, але емоцій немає. Генрік також здається далеким. Мілена натискає кнопку.　

Добрі друзі на відпочинку в горах. Застиглі моменти, про які можна поговорити за затишною вечерею вдома в Стокгольмі.　

«О так, це був рік, коли ви взяли з собою того дивного хлопця, як його звали… Якоб? Пам’ятаєш, Мілено? Боже мій».　

Чи згадаю я той неспокій, який відчувала, ту тривогу, яка кинула тінь на цю прогулянку хребтом? Я вважаю це малоймовірним, тому що на інтелектуальному рівні я усвідомлюю, що, ймовірно, на мене впливають лише мої демони, немає об’єктивної основи для того, як я почуваюся. Хитрої усмішки Якоба достатньо, щоб мій розум збурився.　

Я не вірю в інтуїцію — це просто упередження та уява. Підсвідомо ми постійно намагаємося підтвердити свій погляд на світ.　

Я докладаю зусиль, щоб повернутися на землю, а не витати в хмарах, міркуючи про те, що відбувається в голові Якоба. На деякий час мені це майже вдається. Поки він пакує плиту, а я мию свій кухоль, я думаю, що завтра до цього часу ми вже вийдемо із Сарека.　

Ми знову рушаємо вниз, і я не бачу хребта, тому що переді мною Генрік, Мілена та Якоб. Я зупиняюся і відходжу вбік, до краю.　

Ні, неможливо побачити весь хребет — довга його частина досі прихована.　

Що може лише означати, що там набагато-набагато крутіше.　

Генрік ще цього не помітив або не зміг зробити правильних висновків. Він не знає, що буде далі. Схил, на якому ми перебуваємо, весь час різко опускається.　

Якоб зупиняється, повертається до нас обличчям.　

— Добре, народ, отож… наступна частина трохи складна.　

Трохи складна?　

Ми всі зупиняємося. Далі хребет продовжується крутим схилом приблизно на десять метрів. І зникає.　

Що за грець?　

Якоб робить кілька кроків, потім повертається набік і починає спускатися вниз, крок за кроком він зникає з виднокола. Мілена йде вперед, підходить до краю і кричить.　

— Ні! Якобе, серйозно.　

Вона відступає, її обличчя попелясте.　

— Що не так, серденько?　

Голос Якоба теплий і веселий, коли він гукає з безодні. Мілена не відповідає, а Генрік стурбовано дивиться на неї. Вираз її обличчя дає йому уявлення про обрив, який ховається за краєм.　

Я скидаю з плеча заплічник. Я хочу побачити на власні очі.　

Навіть у мене наморочиться голова, коли я дивлюся вниз.　

Коли гребінь різко спускається, він також звужується і стає гострим, як лезо бритви, краєм. По ньому неможливо пройти. Якоб зараз лізе по краю боком. Під його ногами прірва на сотні метрів. П’ятнадцять-двадцять метрів далі попереду край піднімається і розширюється, і звідти продовжується гребінь.　

Трохи нижче від того місця, де перебуває Якоб, може бути, за п’ять-шість метрів, є невеликий майданчик, виступ, на якому можна було 6 стояти. У мене раптово виникає нав’язливе бажання спробувати стрибнути з місця,　де стоїть Якоб, на той майданчик. Я думаю, що це було б майже неможливо. Що ризик майже вірної смерті був би величезним.　

Я відчуваю фізичний потяг до прірви внизу, ніби я збираюся впасти вперед у порожнечу. Інстинктивно я роблю кілька кроків назад.　

Якоб усміхається мені посмішкою переможця. Саме через це він хотів нас змусити сюди йти, у цьому й полягала суть зміни маршруту.　

«Ви думали, що найгірше позаду, — ніби казав він. — Дозвольте вам сказати, що мені було дуже важко стримувати сміх».　

Він щасливий, як дитина і жорстокий, як дитина. Така дитина, яка із задоволенням відриває у павука ноги — одну за одною, а потім спостерігає, як безноге тіло смикається й звивається, не в змозі зрушити з місця.　

— Нам потрібно за щось триматися, — кажу я йому.　

— Ні, ні, — зневажливо відповідає він, продовжуючи рухатися вбік.　

— Але ж ти маєш із собою мотузки та страхувальні пристрої?　

Не відповідає.　

— Хіба ми не скористаємося ними? Це божевілля!　

— Це не складно, — запевняє мене Якоб. Він уже дійшов до іншого боку, де край стає хребтом. Він підіймається і махає нам рукою.　

— Пішов ти, придурок! — пронизливо кричу я на нього.　

— Якщо ми будемо возитися з мотузками та страховкою, це займе години, — кричить він у відповідь. — Поночіє, і тоді це дійсно буде небезпечно.　

— Тоді ми повертаємося, — різко кажу я.　

Я розлючена. Підходжу до Генріка, який зняв рюкзак і впав на землю.　

— Припини бути таким слабаком, — гукає йому Якоб через прірву.　

— Він божевільний, — кажу я Генріку досить голосно, щоб Мілена почула.　

Якоб знову гукає:　

— Мілено! Іди! — Його тон авторитетний, не припускає суперечок, але Мілена нічого не каже. Вона стоїть непорушно, вагаючись.　

Саме в цей момент вона пристає на мій бік? Саме в цей момент вона розуміє, що в Якоба не все гаразд із головою?　

— Правду сказати, Мілено, ми не можемо потрапити туди без мотузки, — тихо кажу їй, — я не хочу, щоб Якоб почув. — Це було би божевіллям.　

«Будь ласка, Мілено, — подумки благаю я, — розірви закляття просто зараз. Будь ласка, будь ласочка».　

Якоб тепер піднімається назад вздовж краю на певній швидкості. Він усвідомив, що йому не вдасться переконати Мілену приєднатися до нього, і це його хвилює.　

— Я візьму твій заплічник, — кличе він її. — Я тобі точно казатиму, куди поставити руки й ноги. Це не складно, я обіцяю.　

Вона однаково вагається.　

Він підіймається і з грізною енергією крокує до неї. Він кипить, його влада знову піддана виклику, народне повстання має бути придушене.　

— Дай мені свій заплічник, — шипить він, ледве ворушачи губами, і Мілена машинально підкоряється. Як тільки Якоб нависає над нею, вона стає ніби радіокерований робот. Він одягає її рюкзак і повертається до краю.　

Але Мілена не рухається.　

— Ти не мусиш цього робити, Мілено, — тихо кажу я.　

Якоб обертається, дивиться на неї шаленими очима.　

— Мілено! Зараз же!　

Нарешті вона слухається, і моє серце завмирає. Вона слідує за Якобом, який уже зліз.　

— Повернись і рухайся вбік. Тримайся руками, а праву ногу пристав сюди. Не дивись униз.　

Якоб дає інструкції для кожного кроку. Я бачу, що Мілена налякана, але вона робить саме те, що їй сказано. Вона не наважується робити нічого іншого. її голова повільно зникає під краєм.　

Я надто схвильована й розлючена, щоб стояти на місці, ходжу навколо Генріка колами.　

— Це взагалі хрін зна що… Це божевілля.　

Минає пара хвилин. Якоба та Мілени нема й знаку.　

Вони впали?　

Звичайно, ні. Хтось із них закричав би. Я нічого не чула.　

Генрік стурбовано дивиться на край.　

— Наскільки це довго? Хіба ми не повинні побачити їх зараз?　

— Так.　

Я підходжу до краю і бачу, як Якоб піднімається на гребінь. Він простягає руку Мілені й допомагає їй підвестися.　

Вони зробили це.　

Вони обоє встають, Якоб п’є воду. У вигляді Мілени полегшення, вона навіть посміхається мені й кричить:　

— Насправді це було не так вже й погано!　

Я не відповідаю на її посмішку.　

Лайно собаче, Мілено. Ти була налякана, але Якоб змусив тебе це зробити. Не стій і не кажи мені, що все було не так вже й погано.　

Я чую кроки позаду, потім Генрік стає поруч зі мною. Він вперше бачить безодню і видає глибокий стогін, наче відчуває страшенний біль. Він простягає руки й повільно опускається на коліна, як старий, який боїться щось зламати, якщо різко рухатиметься. З колін він перекочується набік, потім лягає на землю. Одна нога стирчить під дивним кутом.　

У нього гіпервентиляція, обличчя біле, як крейда. На лобі виступають краплинки поту. Він заплющує очі, потім розплющує їх. Він цілком охоплений панікою, нездатний ні на чому зосередитися. Він знову заплющує очі.　

— Я не бачу, — задихається він.　

— Що?　

— Я не бачу! Нічого. Я нічого не бачу!　

— Ляж і дихай, Генріку. Тримай очі закритими. — Поправляю йому ногу, випрямляю.　

Мілена та Якоб спостерігають за нами.　

— Що відбувається? — тривожно кричить Мілена.　

— Страх висоти, — кричу я у відповідь.　

У мені вирують емоцій, і всі вони погані. Гнів, розчарування, страх, втома. Я зла на Якоба, який заманив нас у пастку. Я зла на Мілену, яка не в змозі протистояти Якобу. Я зла на Генріка, який поставив нас у цю безвихідну ситуацію.　

Це правильно — гнів, який я відчувала до Генріка раніше, повертається. Його страх висоти вже колись зіпсував ситуацію, і тепер це повторюється знову. Я знаю, що я цілком здатна перейти за Якобом і Міленою, але я сумніваюся, що й Генрік зможе це зробити. У такому разі яка альтернатива?　

Можливо, нам вдасться переконати Якоба допомогти йому з мотузками та страховками. Можливо. Але це забере час, і Генрік має опанувати себе, перш ніж ми зможемо навіть почати.　

Я дивлюся на нього зверху. Він видає щось на зразок хропіння. Його голова впала набік, рот відкритий. Він має такий вигляд, наче спить. Його обличчя все ще біле, як крейда, вкрите бісеринками поту.　

Я розумію, що він знепритомнів. Його страх висоти став таким гострим, що його мозок вимкнувся. Можливо, це на добре. Сподіваюся, він швидше опанує себе.　

Якби ми зробили так, як я хотіла сьогодні вранці, у нас міг би залишитися день, щоб дістатися до Актсе. Було б жахливо знову обійтися без гарячої їжі та пиття, відчувати нічний холод, що лізе в кістки. Але ми б не втратили час і не залежали б від доброї волі Якоба.　

— Генріку? Як ти почуваєшся? — гукає Мілена.　

— Він знепритомнів.　

У цю мить Генрік розплющує очі й вдивляється в сонце. Він здається розгубленим. Спирається головою на землю і знову заплющує очі.　

— Що сталося? — питає він рівним голосом.　

— Ти знепритомнів.　

— Чи довго я був у відключці?　

— Ні. Ти зараз бачиш?　

— Так. Я бачу.　

Він потирає обличчя долонею, розмірковуючи, що то за дивна вогкість, яку він відчуває. Він усе ще блідий, але колір повертається до його щік.　

Генрік знепритомнів. Через страх.　

Мені спадає на думку образ із роману дев’ятнадцятого століття чи, можливо, це був серіал. Знатна леді бачить коня в загоні, кінь справляє нужду, а ніжна маленька леді непритомніє від чистого страху.　

Або зомліває, як, мабуть, казали тоді.　

Я починаю подумки реготати над цією картиною, і я знаю, що це абсолютно недоречно в цей момент, але я не можу зупинитися, я надто втомилася, я занадто довго була надто зла та надто розчарована, скидається на те, що ніби мій мозок відчайдушно прагне змін і чіпляється за першу ліпшу можливість.　

Це Сарек. Тут усі емоції на поверхні. Усенький час.　

Це так смішно, що Генрік знепритомнів від страху. Я міцно стискаю губи, вирішуючи не дозволити вирватися хихотінню, кривлюся й відвертаюся. Але від придушеного хихотіння моє тіло тремтить.　

— Що не так? — каже Генрік, кладучи руку мені на плече. Він, мабуть, думає, що я плачу.　

Мені вдати, що я плачу? Чи зможу я?　

— Анно? Що не так?　

Я уявляю його в одязі дев’ятнадцятого століття, довгій — до підлоги — сукні в стилі ампір, капелюсі на голові　з бантом, акуратно зав’язаним під підборіддям. Він знепритомнів у канаві, одна рука драматично лежить на лобі долонею вгору.　

І ось гребля проривається, я більше не можу триматися, хихотіння пробивається повз мої губи з хрипінням, а потім перетворюється на тихий сміх.　

— Вибач… — випалюю я, — я просто… — хапаюся за живіт, наче мені боляче.　

Генрік сідає, спираючись руками на землю за спиною. Він має вигляд збентежений і нещасний, але нічого не каже. Він дістає пляшку з водою і п’є.　

Я хапаю повітря з дивним хрипом — ось що буває, коли я не можу перестати сміятися.　

— Вибач, — знову кажу я, потім перекидаюся набік на траву й продовжую сміятися.　

Генрік смутно усвідомлює, що я сміюся з нього, з того факту, що він знепритомнів, але я вирішую позбавити його деталей. Принаймні це я можу зробити. для нього.　

— Що відбувається? Це тому, що я знепритомнів?　

Я не відповідаю, я просто лежу, дивлячись у блакитне небо, майже схлипуючи від сміху. Я більше не намагаюся боротися із цим, це було б безглуздо, я просто дозволила цьому відбуватися, таке відчуття, ніби це ніколи не закінчиться, це може тривати годинами. Тепер сміх живиться сам собою. Я вже забула його причину.　

Тіло бере гору в Сареку. Генріку потрібно було знепритомніти. Мені потрібно сміятися. Жодному з нас нема чого соромитися.　

Зрештою Генрік встає на ноги, і мій дуже особистий маленький ураган сміху починає вщухати. Останні один або два пориви, і все закінчилося. Сльози текли по моїх щоках, болять м’язи живота, які я довго не залучала, але я почуваюся звільненою. Від напруги.　

Тож я теж встаю і підходжу до Генріка, який одягає свій рюкзак. Я торкаюся його руки й ніжно запитую:　

— Що ти хочеш робити?　

— Переходити.　

— Ми не мусимо.　

— Саме мусимо.　

— Ні. Ми можемо повернутися вниз.　

Він дивиться на мене, поправляючи рюкзак, застібаючи лямки та ремінь на талії.　

— Ну тоді попросимо в Якоба страховку, — пропоную я.　

— Не заради мене.　

Я рідко чула, щоб він використовував такий тон — глухий, але рішучий. Він сповнений рішучості перейти на інший бік. Це не підлягає обговоренню.　

Можливо, мій сміх так його розлютив, що він зміг перебороти свій страх висоти. Або, можливо, епізод непритомності якимось чином перезавантажив всю його систему. Він думав, що страждає від страху висоти, але, можливо, тепер це не так.　

Я здивована. І схвильована. І вражена.　

Він підходить до краю, а з іншого боку гукає Мілена:　

— Що відбувається? Ти йдеш?　

Він не відповідає. Він повертається і стає на коліна, щоб почати спуск до прірви. Я йду за ним.　

— Спокійно, Генріку! — кричить Мілена. Зараз її голос звучить стурбовано. — Якоб може дати страховку!　

Генрік, здається, не чує її. Він притискається тілом до скелі, його права нога телепається над прірвою. Він знаходить точку опори, зміщує центр ваги, дозволяє собі рухатися вниз. Ліва рука, права рука, ліва нога. Вниз, трохи далі.　

— Генріку! Не поспішай! — наголошую на кожному складі.　

Він іде занадто швидко. І мені здається, що він не дотримується того правила, що завжди треба мати три точки опори, він рухає руками й ногами майже одночасно. Гаразд, це насправді не складний спуск, але він не звик до такого роду речей, і наслідок, якщо ти втратиш рівновагу, — один. Падіння з висоти сотні метрів.　

Мілена, здається, бачить те саме.　

— Почекай, Генріку! Залишайся на місці! Якоб іде тобі на допомогу! — У її голосі відчувається паніка.　

Якоб уже спускається, рухаючись швидко й спритно.　

Генрік не звертає уваги ні на мене, ні на Мілену. Він іде далі, і вже дійшов до краю. Мене вражає, наскільки розслаблений вигляд він має, немає напруги чи страху, він демонструє таку ж легку впевненість, як якщо б спускався по драбині з яблуні. Виважені дії, міцний баланс.　

З іншого боку до нього підходить Якоб. Генрік зупиняється, переводить подих. Я гукаю до нього:　

— У тебе все чудово! Це було фантастично!　

Він дивиться на мене, наші погляди зустрічаються, ми посміхаємося одне одному.　

— Але, будь ласка, повільніше — у мене тут серцевий напад!　

Він здається майже щасливим. Якоб зараз лише за кілька метрів від нього.　

— Почекай, дозволь мені тобі допомогти, — каже він.　

Ми з Генріком все ще дивимося одне на одного, він там, унизу над прірвою, я тут, угорі.　

— Ти лазиш як чемпіон, любий, — кажу я йому. Ми знову посміхаємося одне одному, цього разу трохи меланхолійно, завмираємо так ще на кілька секунд, і нам приємно знати, що ми знову друзі.　

Генрік глибоко вдихає, готується продовжити. Він дивиться вниз, у безодню під ногами. Сотні метрів порожнечі.　

«Не роби цього, Генріку. Не будь надто самовпевненим, — подумки благаю я його. — Тобі не потрібно кидати собі виклик».　

Він нахиляється до скелі, заплющує очі. Час минає.　

У нього знову напад паніки? Він непритомніє?　

Якоб робить крок ближче, простягає руку.　

— Ось. Візьми мою руку.　

Генрік дивиться на Якоба. Я не бачу жодних ознак паніки в мові його тіла, жодної скутості, яка була раніше. Він рухає правою ногою в напрямку Якоба, потім правою рукою, лівою ногою, лівою рукою.　

Якоб все ще тримає руку. Він усміхається — теплою, запрошувальною посмішкою.　

Генріку не потрібна допомога Якоба, але він однаково простягає руку, мабуть, тому, що не хоче залишити дружній жест без відповіді.　

Якоб бере його руку.　

І є щось у поставі Якоба, що раптом набуває зовсім неправильного вигляду, він напружує своє тіло і, здається, міцно стискає скелю другою рукою, наче він замислюється.　

Я відкриваю рота, але не встигаю закричати.　

Якоб сильним ривком тягне Генріка до себе.　

Генрік втрачає рівновагу, а другою рукою махає в повітрі.　

Якоб відпускає його руку.　

Генрік падає.