Сарек

Розділ 34

Я знову лежу в наметі, а поруч лежить Мілена. Вона думає, що я заснула, і намагається приховати той факт, що плаче. Судячи зі звуку, вона сховала обличчя в подушку чи спальний мішок, але я чую її приглушені ридання.　

Генрік мертвий.　

Я знаю це, і тому Мілена плаче, але усвідомлення цього ще не вразило мене. Генрік мертвий — це просто факт. Мене звуть Анна — це теж факт. Я ще жива — ще один факт.　

Усі мої ресурси зосереджені на тому, щоб залишитися живою і вибратися із Сарека. Якщо мені це вдасться, то потім я зможу оплакати Генріка.　

Мені справді потрібно виспатися, щоб відновити сили, але моє тіло насторожі. При найменшому шумі ззовні я трохи піднімаю голову, затамовую подих і уважно прислухаюся. Чи прийде Якоб, чи не збирається він прокласти собі шлях через край намету й убити нас обох?　

Я розумію, що це малоймовірно. Отож Якоб не божевільний — він не божевільний. Він тримає нас у своїй владі, і я впевнена, що він хоче максимально використати це. Крім того, він, напевно, втомився після сьогоднішнього дня. Без сумніву, він міцно спить у своєму наметі.　

Поки я лежала й думала, Мілена замовкла. Вона зараз спить тихо, як мишка. Мілена — одна з тих рідкісних людей, які не видають жодного звуку, коли сплять. її спальний мішок піднімається й опускається в спокійному рівномірному ритмі　

Я досі не зовсім знаю, які в нас тепер із нею стосунки, але принаймні ми в одному наметі, що, мабуть, добре. Я висловила їй свою думку й сподіваюся, що мої слова почали вже діяти, як червона пігулка в Матриці.　

Протягом решти вечора ми ніколи не віддалялися більше ніж на кілька метрів одна від одної. Зараз це моя тактика — ускладнити життя Якобу. Ось ми пліч-о-пліч, і це добре.　

Однак є проблема: мені потрібно в туалет.　

Я була так зосереджена на тому, щоби бути поруч із Міленою, що коли вона почистила зуби й лягла спати, я зробила те саме. Мені тоді не потрібно було в туалет, але це було кілька годин тому. Я почала думати про це, і тепер не можу зупинитися.　

Чи можу я змусити себе перетерпіти? Ні. Я зможу потерпіти кілька хвилин, але точно не засну.　

Альтернатива не приваблива — самотужки вислизнути з намету в холод і темряву. А якщо Якоб прокинувся? Можливо, він лежить і чекає, поки я вийду.　

Може розбудити Мілену, попросити її піти зі мною? Це, безперечно, варіант. Я спираюся на один лікоть і дивлюся на неї, точніше в її бік — темно, і я нічого не бачу. Я думаю про те, як вона плаче, і розумію, що їй потрібен хороший нічний відпочинок принаймні так само, як і мені. Вона виснажена морально і фізично. Чим сильніше вона зможе опанувати себе, тим більше шансів, що вона визнає реальність ситуації.　

Нам потрібно триматися разом, якщо ми хочемо вижити в Сареку.　

Хіба я не подумала нещодавно, що Якоб, певно, втомився і, мабуть, міцно спить у своєму наметі? Я так подумала. І я його не чула, відколи він ліг спати одразу після нас, хоча я лежала тут у повній бойовій готовності. Єдиний звук, який порушує тишу — це шум річки неподалік.　

Коли я почала визнавати, що маю реальну можливість вийти на вулицю та попісяти, моє тіло прийняло цю ідею, і тепер мені хочеться в туалет ще більше. Зрештою, я не маю вибору. Мій організм прийняв рішення.　

Виповзти з намету, щоб ніхто не почув — це перш за все питання того, щоб робити це повільно. Я кажу собі, що це може забрати тридцять хвилин, сорок п’ять, якщо потрібно. Мені потрібно бути терплячою.　

Повільно, повільно я опускаю змійку свого спальника. Витягую свої ноги. Як лінивець, я перекочуюсь на надувному ліжку й підсуваюся ближче до дверцят намету. Я не хочу лежати з розпростертими руками, розстібаючи їх, це буде тривалим процесом, а я не хочу дістати судоми.　

Я починаю повільно рухати бігунок, набагато повільніше, ніж Якоб кілька годин тому. Мені потрібно бути впевненою, що Мілена не прокинеться і що Якоб нічого не почує зі свого намету. Мені доводиться постійно змінювати позицію.　

Це непросто — робити все так повільно. Я задихаюся, а я ще тільки наполовину відкрила намет. Я приймаю ту саму позу, що й раніше, підповзаю до наступних дверцят й починаю відкривати змійку з такою ж болісною повільністю. Зараз ще важливіше зберігати тишу, бо Якобу буде легше почути цю змійку.　

Здається, Мілена ще міцно спить. Вона не ворухнулася і не видала жодного звуку.　

Я думаю, чи варто мені застібнути намет, коли я вийду. Я швидко вирішила залишити внутрішні дверцята відкритими, але закрити зовнішні. Якщо я цього не зроблю, є ризик, що вітер підхопить краї і буде шумно.　

Чи варто мені дістати туалетний папір? Я знаю, де мій заплічник, але не знаю, де саме туалетний папір. Мені довелося б шукати в багатьох кишенях, відстібаючи кнопки та розв’язуючі шнурівки. А потреба дотримуватися тиші означає, що це займе вічність.　

Ні. Сьогодні ввечері я обійдуся без паперу.　

Я бачу нічне небо через зростаючу щілину, коли блискавка відкривається, зуб за зубом. Воно сповнено зірками — я ніколи не бачила нічого подібного. Насправді важко знайти клаптик неба, який був би повністю чорним. Скрізь зірки, близькі і далекі, зорі, що сяють, як стоватна лампочка, зорі,　що соромливо мерехтять. Чумацький Шлях здається опалесцентною смугою, як риб’яча ікра в космосі. Мільярди зірок у мільярдах галактик.　

Це так красиво, так незвичайно, що я на деякий час забуваю, що мені загрожує смертельна небезпека. Я відпускаю бігунок, дивлюся на зірки й почуваюся смиренною перед лицем нескінченності.　

Саме таким мав бути Сарек. Ми прийшли сюди, щоб пережити такі моменти. Але вийшло не так.　

Я повертаюся до намету, і незабаром отвір стає достатньо великим, щоб я могла виповзти. З тим самим нескінченним терпінням я знову застібаю його, проте не до кінця, але достатньо, щоб переконатися, що краї не почнуть теліпатися на вітрі.　

Нарешті я надворі.　

Стаю на ноги, витягую спину. Клацання кількох хребців, мабуть, найгучніший звук, який я видала відтоді, як покинула свій спальний мішок, але я відчуваю полегшення. Найскладніше позаду.　

Навшпиньки відходжу від намету. Мої очі звикли до темряви, та й від зір іде туманне нічне світло. Я бачу чорні контури праворуч, кутасті фігури, що приховують небо. Скаркі та інші вершини. Льодовики слабко світяться, наче люмінесцентні.　

Заходжу за скелю, розстібаю штани й присідаю, тримаючи ноги нарізно. Нарешті.　

Потім щось чую з боку наметів. Відкривається змійка. Моє тіло реагує миттєво, серце калатає, волосся на потилиці стає сторч.　

Я обережно випрямляюся, натягую трусики, термобілизну та штани. Затримую подих і прислухаюся. У моїх вухах тоненько скиглить тиша. Я не чую іншого звуку.　

А потім чую.　

Я знов почула звуки змійки, а тепер чую кроки, що наближаються. Я лізу в кишеню й дістаю ніж.　

Кроки зупиняються, я чую клацання, потім бачу на невеликій відстані промінь налобного ліхтарика. Світліше, темніше, знову світліше. Якоб — бо це, мабуть, він — повертає голову туди-сюди, оглядаючись, оглядаючи місцевість.　

— Анно? — Це шепіт, але гучний шепіт, компроміс між двома непримиренними цілями — бути почутим мною, але не розбудити Мілену.　

Так, це Якоб.　

Як він міг почути, що я виходжу з намету? Я не видала жодного звуку. Це неможливо. Мабуть, він лежав і чекав, поки я встану.　

Якоб хоче, щоб я була сама, без Мілени, щоб відволікати мене. І я розумію, що дала йому золоту можливість, але що я мала робити?　

Можливо, мені слід було обмочитися, але залишитися з Міленою.　

Кроки наближаються, і промінь світла проходить по скелі, за якою я ховаюся. Я піднімаю ніж, готуюся вдарити, мої ноги тремтять від напруги та страху, і мені вдається стримати схлипування, коли воно доходить до горла.　

«Дорогий Боже, будь ласка, не дозволь йому знайти мене», — благаю я.　

Я така налякана. Я в жаху.　

Кроки зупиняються.　

— Анно? — Ще один інтенсивний, гучний шепіт, набагато ближче. Він звучить так, ніби Якоб по той бік скелі. Мені важко контролювати дихання, я впевнена, що він мене чує.　

Я більше не можу стояти й чекати.　

Я біжу.　

У режимі повної паніки — знову — я мчуся наосліп просто вперед, не думаючи про те, щоб не шуміти. Гравій летить на всі боки, я шпортаюся, і мій раптовий сплеск швидкості застає Якоба зненацька.　

— Якого біса… — Я чую, як він сердито шипить позаду мене.　

Я намагаюся збільшити швидкість, ризик зашпортатися і впасти значний, але я маю ризикувати. Я чую його важке дихання — біг вплинув і на нього. Він лише за секунди від мене. Він знаходить додатковий викид енергії, щоб подолати останні кілька метрів.　

Річка тепер гучніша, вона схожа на потужний потік, мені здається, що я відчуваю відтінок вогкості на своєму обличчі. І саме тоді, коли я починаю спускатися, пальці Якоба хапають мене за кофту.　

Ні-ні-ні.　

Я вивільняюся, але він спотикається й падає мені на ноги, через що я теж втрачаю рівновагу, і ми падаємо вниз зі схилу. Я використовую руки, щоби пригальмувати, я торкаюся долонями, але майже того не помічаю, тому що Якоб зумів обійняти мої ноги однією рукою, я відчайдушно намагаюся відірватися, але моя нога застрягла, ми більше не падаємо, а боремося, боротьба на життя чи смерть, я розумію, що впустила ножа, коли впала.　

Лайно-лайно-лайно.　

Друга рука Якоба зараз обіймає мене за талію, я ніби в лещатах восьминога чи десяти удавів, але я відчуваю його голову праворуч і відводжу свою руку якнайдалі вліво, а потім штовхаю його ліктем. Б’ю його по кумполу з усіх сил, які можу зібрати.　

Ооооооооо…　

Я чую, як стогну, відчуваючи, ніби моя рука тріснула посередині, зірки танцюють перед моїми очима, я відчуваю слабкість і нудоту, але хватка Якоба на секунду послаблюється, цього достатньо, щоб я звелася на ноги й хитаючись побігла до річки.　

Оскільки це насправді бурхлива річка шириною сім-вісім метрів, потік зараз оглушливий, він із жорстокою силою хлине по скелях. У темряві я не можу судити про глибину, але розумію, що намагатися її перетнути було б самогубством.　

Я вагаюся. Як би я вважала за краще померти? Втопитися в річці чи бути забитою до смерті Якобом?　

Він підвівся і біжить позаду мене.　

Потонути, однозначно. Я заходжу у воду, спочатку захищену біля берега кількома великими каменями, тому тут немає течії, але потім я заходжу в основну частину річки, і мені важко переставляти ноги по дні, тому що течія дуже сильна.　

Якоб, хитаючись, рухається за мною.　

Я продовжую, вода вже перехлюпується через верх моїх чобіт. Навколо кожної щиколотки ніби крижані лещата. Річка стає дедалі глибшою, і течія тягне, смикає, і мої ноги, і кожен інстинкт підказують мені «повертайся назад, ти помреш», але мій страх перед Якобом ще більший. Я змушую себе йти далі, крок за кроком, не зберігаючи рівноваги між кроками, хитаюся вперед, і, звісно, моя спроба закінчується невдачею.　

Я падаю.　

Мене несе так легко, як осінній шторм відриває від землі сухий лист. Холод шокує моє тіло, атакуючи мене одночасно з усіх боків. Я перестаю дихати. Я борсаюсь під водою, геть дезорієнтована, я не знаю, куди рухаюсь — вгору чи вниз. Маса води мчить мене, моє тіло прискорюється.　

Буууух!　

Звук глухого, важкого стуку, який відбивається крізь моє тіло та барабанні перетинки. Моя спина вдарилася об величезний камінь під водою, і я більше не пливу, я завмираю. Від хребта підіймається свіжий, жорстокий біль.　

Я тепер складаюся тільки з болю. Мій лікоть, моя спина, холод. Це підриває мої сили.　

Річка притискає мене до скелі, але водночас намагається відтягнути від неї. Мене притискає до скелі, крутить, і раптом моя голова опиняється над поверхнею, а ноги на дні.　

Я відкриваю рота, але різниці не бачу. Мої легені все ще кричать, щоб їм дали повітря. Я здивована. Чи я не так　дихаю? Треба просто відкривати рота, чи не так? Або є щось інше, те, що я забула? Потім шок минає, і я нарешті можу наповнити свої легені киснем.　

Вдих-видих-вдих-видих-вдих…　

Я ковтаю повітря, набираюся кисню, не контролюючи його, але поступово починаю дихати спокійніше.　

В дих-видих-вдих-видих…　

Краєм ока я бачу, що щось наближається, і відсахуюся, але вже занадто пізно — то Якоб хапає мене обома руками, відтягує від скелі й штовхає під воду.　

Я здаюся.　

Ніхто не може сказати, що я не спробувала. Я гідно опиралася, але шанси були проти мене.　

Я заслужила право на відпочинок. Я розслабляюся, перестаю боротися з холодом і болем, і… вгадайте що?　

Це приємно, так приємно.　

Якоб тримає мене, і я відчуваю себе невагомою, наче пливу вільно. Його хватка раптом стала майже ніжною, як у батька, який тримає свою донечку на руках і крутить її навколо, дозволяючи їй відчути політ.　

Ні страху, ні ненависті, ні боротьби. Чому мені знадобилося так багато часу, щоб зрозуміти, що життя може бути таким? Плисти за течією. Чому я не прожила своє життя таким чином? Чому постійно прагнула до кращого, постійно відчувала потребу досягати, максимізувати.　

Хто знає. Я могла б навіть бути щасливою.　

Я думаю про Генріка, про Еріка, про тата.　

Тато штовхає мене під воду. Він намагається втримати мене, як робив усе моє життя, і старий гнів заповнює моє тіло. Я знаю, що він має намір мене втопити.　

Пішов ти, виродок.　

Я мацаю рукою, знаходжу його коліно. Просуваю одну руку між ніг тата, обхоплюю нею його литку. Ставлю одну ногу на камінь. Готуюся.