Сарек

Розділ 8

— Тож ти стала зустрічатися із зіркою вєчірки, — усміхнувся Якоб.　

— Можна й так сказати. Але нам досить довго довелося тримати наші стосунки в таємниці. — Я подивилася на Генріка, чекаючи на його підтримку, але він мовчав і уникав мого погляду. Натомість він узяв жменю арахісу та почав їсти, утупившись очами в стіл. Мілена взяла чипс і жувала його, здавалося, цілу вічність. Вона також не зводила очей зі столу, хіба що подеколи позиркувала на Генріка. Здавалося, їй було ніЯкобо. Вона цілком усвідомлювала, що між Генріком та мною виникли розбіжності.　

— То як справи на роботі? — запитала я її, щоби перебити ніЯкобе мовчання. — Тобі легко дали відпустку у вересні?　

Ми всі з полегшенням змінили тему. Мілена працювала юристкою в одній зі стокгольмських комунальних компаній, і, за її словами, її начальник дуже зрадів, коли вона попросила перенести відпустку з липня на вересень. Якоб і Генрік поступово ввійшли в розмову та почали обмінюватися враженнями від різних гірських подорожей. Ми їли та пили, і зрештою всі розслабилися.　

Доївши, Якоб згорнув серветку й склав столові прибори в порожній контейнер з-під соте з північного оленя. Він долив собі пива в келих, і я побачила, що він вже допиває другу велику пляшку. Якоб запитливо подивився на Мілену.　

— Ми хочемо у вас дещо запитати, — сказав він. Мілена мовчала, але її обличчя раптом напружилося. — Ти скажеш чи я?　

— Краще ти, — сказала Мілена, відпивши вина.　

— Отже… Нам було б цікаво дізнатися, чи не хочете ви змінити маршрут та поїхати в Сарек?　

Приголомшені, ми з Генріком мовчки дивилися на нього. Про що він каже?　

— У Сарек?　

— Ти маєш на увазі просто зараз?　

— Авжеж. Я був там багато разів, і, як на мене, якщо ви не відвідали Сарек, то ви насправді й не бачили гір.　

— Про це не може бути й мови. Ми забронювали житло… Ми не можемо просто так взяти й змінити маршрут. Ні.　

Ми були знайомі з Якобом близько двох годин, і ось він вже пропонував нам повністю змінити план нашого похода. План, який ми з Міленою детально обговорювали знову і знову. Ким він узагалі себе вважав?　

— Бронювання нескладно скасувати, — сказав він. — Чи можете ви просто мене вислухати? Якщо вам не сподобається те, що я скажу, ми все це забудемо і квит.　

Якоб підвівся, заходившись прибирати зі столу. Він зібрав усю тару й порожні пляшки й поніс все це до сміттєвих баків. Я зітхнула. Генрік ані словом не прохопився, але я бачила, як Мілена дивиться на нього, намагаючись зрозуміти його реакцію. Чоловік і жінка на кілька років старші за нас очікувально дивилися на нас із центрального проходу з тацями в руках.　

— Ви звільняєте столик? — запитав чоловік Мілену саме тоді, коли повернувся Якоб із кількома серветками.　

— Ні, — відповів він, і, не дивлячись чоловікові в очі, почав витирати стіл.　

Жінка виглядала явно роздратованою.　

— О, звісно, куди вам спішити, — уїдливо кинула вона.　

Якоб кинув на неї жорсткий погляд, але вона вже відвернулася, шукаючи місце за іншим столиком. Він пішов і викинув серветки.　

— Якщо ви не захочете, ми, звичайно, поїдемо до Кунгследена, — сказала Мілена. — Без проблем.　

Крім іншого, мене дратував той факт, що вона була готова їхати в Сарек, позаяк того хотів Якоб. Раніше я кілька　разів пропонувала поїхати туди, але і Генрік, і Мілена завжди відмовлялись. І щоразу в мене було відчуття, що саме Мілена наполягала на тому, щоб не їхати. Звісно, я не думала, що вони згуртувалися проти мене, але дуже скидалося на те, що між ними була якась мовчазна угода. Це було видно з того, як Генрік, вислухуючи точку зору Мілени, щоразу підтримував її, а не мене. Але тепер у її житті з’явився Якоб, і, будь ласка — щойно він згадав про Сарек, вона аж тут погодилася.　

Якоб повернувся, дістав із бічної кишені штанів карту й розклав її на столі. На карті було зображено Падьєланту, національний парк, розташований на заході від Сарека. Ми вже колись обговорювали поїздку до цього парку, але дорога туди нам здавалася незручною. Зокрема, ми мали б витратити додатковий день, щоб дістатися туди і назад, у той час як було багато зручніших і не менш цікавих маршрутів.　

— Це моя ідея, — пояснив Якоб. — Завтра рано вранці ми зійдемо з поїзда в Галліварі. Там ми сідаємо в автобус до Рітсема. Вітдак летимо на гелікоптері до Сталолуокти. — Він визначив пальцем маршрут. — Зі Сталолуокти прямуємо в парк. Ми могли б почати похід звідси, від Алаяврре. Зі східного боку. Очевидно, що це найкраща дорога до Сарека. Наприклад, якщо вирушати з Квіккьокка, то перший день походу здасться дуже нудним. А так у нас вийде фантастична прогулянка. Дорога, звісно, не така рівна, як вона є на карті, але й не настільки горбиста, щоб ми не могли нею пересуватися. І весь час, поки Сарек буде перед нами, ми зможемо бачити попереду гори. Я вам покажу справжні гори — як вам таке?　

Він посміхнувся мені, але я не посміхнулася у відповідь і нічого не сказала. Я шкірою відчувала на собі пильний погляд Мілени.　

— Відтак… — повів далі Якоб, перегортаючи карту, щоби було краще видно Сарек, — ми продовжимо шлях до Алаяврре, а післязавтра будемо в Сареку. Він вказав на озеро, один берег якого проходив по кордону між Падьєлантою та Сареком.　

Навіть швидкого погляду на карту вистачало, щоб зрозуміти, що маршрут навколо Сарека був значно складнішим, ніж навколо Падьєланти. Практично вся центральна частина була зафарбована в коричнево-білий колір та вкрита синіми плямами, поєднаними між собою лініями. Коричневі ділянки являли собою місця, де контури рясніли так близько один до одного, що їх неможливо було навіть розрізнити. Білим же було позначено льодовики. Я знала, що багато льодовиків Швеції знаходяться саме в Сареку. А синім кольором були зображені озера й водні шляхи, насамперед Рахпаадно, потужна річка, що протікала долиною Рапа, поки не утворювала дельту на північно-західному кінці Лайтаврре. Назви гір розпалювали уяву: Руохтес, Цахкок, Алкатдж, Ахпар, Скаркі.　

Це була справжня глушина, тисячі квадратних кілометрів без туристичних доріжок і фунікулерів, складна й невблаганна місцевість. Тут можна йти цілесенькими днями, не побачивши жодної людини, особливо в цю пору року. Посеред парку було позначене місце, де є телефонний автомат, з якого можна викликати екстрену допомогу. Але було цілком зрозуміло, що якщо надзвичайна пригода станеться в одному з найвіддаленіших куточків парку, то знадобиться кілька днів, щоб дістатися того автомату.　

— Потім ми підемо північним берегом озера до Алґґаваґґе, — провадив Якоб. — Звідти вид на озеро просто чарівний. Тоді через Сарвесваґґе доберемося сюди. Саме тут ми отаборимося, адже тут відкривається чудовий кравид на всю долину. Потім ми продовжуватимемо йти до Рувд’юрсторґет, де зможемо зупинитися на день або два. Піднімемося на вершину, якщо буде хороша погода. — Він подивився на мене. — Мілена казала, що ти не боїшся висоти.　

Ми не взяли із собою спорядження для скелелазіння.　

Я маю достатньо спорядження — ми можемо лізти у зв’язці. Якщо ми отаборимося трохи на північ від Рувд’юрсторґет, то можемо дістатися до Стортоппен лише за день. Це найвища точка в Сареку, куди можна дістатися.　

Я не хотіла собі в цьому зізнаватися, але можливість зайнятися альпінізмом була… спокусливою.　

— Ми не планували займатися скелелазінням, — холодно сказав Генрік. — Ми зібралися в похід.　

— Якщо дозволите мені сказати… — Якоб втупився в карту. Здавалося, тон Генріка вивів його з рівноваги. — Є й простіші підйоми, які взагалі не вимагають жодного обладнання. Можна піти через Бієрікяврре й піднятися на Вуойнестйакка.　

— Або ми можемо розділитися на один день, — запропонувала Мілена. — Я тільки рада буду відпочити та почекати на вас, якщо ви захочете піднятися вдвох. Ми й раніше так робили.　

Генрік глянув на неї, але нічого не сказав. Слова Мілени надихнули Якоба провадити далі.　

— Рувд’юрсторґет — дивовижна місцина. Там можна побачити і ведмедів, і вовків, і росомах, і рисей. Якщо ви не захочете лізти на скелю, то зможете дуже цікаво провести день, спостерігаючи в бінокль за дикою природою.　

— Пам’ятаєш, ти розповідав, що колись за тобою погнався самець лося? — спитала Мілена свого хлопця, з любов’ю дивлячись на нього.　

— Так, це було дуже страшно.　

— Це було саме біля Рувд’юрсторґет?　

— Ні, далі в долині Рапа, я не пам’ятаю, де саме. А ти знала, що в Сареку живуть найбільші в Європи лосі? — поспитався Якоб, дивлячись на мене.　

— Ні, я цього не знала.　

— Ми зупинилися на обід біля річки, а потім лягли спати. Був червень, чудова погода — дуже тепло. Через деякий час мені знадобилося до вітру, тож я підійшов до берега, зібравшись помочитися в річку, аж тут побачив на іншому березі величезного лося з отакими рогами — Якоб підняв руки, щоби продемонструвати. — І стоїть він, ось так опустивши голову, і дивиться просто на мене. Я тоді ще подумав: «Вау, це який же він здоровенний, але ж я його не боюся, бо між нами ця довбана велика річка». Його очі сяяли, коли він заринався у свій спогад, і я не могла не заражатися його ентузіазмом.　

— Аж раптом він заходить у воду, і я все ще не боюся, тому що течія в середині червня, коли тане сніг, є досить сильною. Але потім цей лось починає плисти — і так швидко! І тоді я розумію, що просто за кілька секунд він уже буде на моєму березі. І щойно його ноги торкнуться дна, він відразу кинеться бігти, і тоді мені настане бісовий капут. Тож я розвертаюся та тікаю. На жаль, я так здивувався та злякався, коли лось поплив, що забув застібнути штани, тож приблизно через три секунди я зі спущеними штанами грохнувся просто на камені. Ось лежу я і чую позаду дикий рев — то мене наздоганяє лось. Я схоплююся на ноги й біжу, намагаючись одночасно застібнути штани, і нарешті мені вдається пробратися в підлісок, а там цілісінький лабіринт із доріжок та стежок, а лось позаду все ще реве, все ще не відстає. Тож я біжу путівцями, а лось женеться за мною. Знаєте, це було трохи схоже на кінець «Сяйва», коли той навіжений женеться за сином… Хіба що в лося не було сокири.　

Мілена усміхнулася, і я теж не втрималася від усмішки.　

— То ти втік? — запитала я.　

— Таж здається що так, — засміявся Якоб. — Пощастило. А можливо, він просто хотів мене налякати. Ну? Як тобі така приключка, Анно? Хочеш, щоби за тобою погнався лось?　

— Навіть і не знаю, — засміялася я. — Але ми вже колись раніше обговорювали похід на Сарек, чи не так?　

Мілена кивнула. Генрік не зводив очей зі столу.　

— Авжеж, Мілена казала мені, — відповів Якоб.　

— Тож за рік я радо поїду. Але зараз ні сіло ні впало міняти маршрут мені не хочеться. Суто з практичної точки зору.　

— Але чому?　

— По-перше, ми не взяли із собою їжі на цілий тиждень. Ми взяли рівно стільки, щоб дотягнути до гірської станції Кебнекайсе. А там збиралися купити ще.　

— У Стало є кіоск «Парфа». Там є все необхідне — ліофілізовані страви, суп, хліб — усе, що захочете.　

— І вони зараз відкриті? У вересні?　

— Так, я перевіряв.　

— Усе одно в нас замало газових балонів.　

— Ви також зможете придбати їх у Стало. Ви самі подивіться в Інтернеті — на їхньому сайті повний асортимент того, що вони продають.　

— Ну а як щодо гелікоптера?　

— Я попередньо забронював його на завтра.　

— Гей, ти був такий впевнений, що ми пристанемо на твою пропозицію?　

— Та кажу ж вам, що це попереднє бронювання, — терпляче пояснив Якоб. — Я просто сплатив невеликий аванс, і це невеликі витрати, які, звичайно, я візьму на себе, якщо ви відмовитеся їхати.　

— А хіба нам у Сареку не може знадобитися супутниковий телефон?　

Він поліз до іншої бічної кишені й видобув телефон, який, здавалося, зберігався в нього з 1990-х років. Він підняв його, щоб ми всі роздивилися.　

— Аварійний передавач. Якщо щось станеться, ми можемо надіслати повідомлення.　

— Я наполягала, щоб він його взяв, — втрутилася Мілена.　

— І ще одне. Я перевірив прогноз погоди, і обіцяють, що наступного тижня в Сареку буде переважно сонячно. Це незвично для цієї пори року, тож нам справді доцільно скористатися такою можливістю.　

Я подивилася на карту. Синій, коричневий, білий… пригоди… Шанс побачити те, чого я ніколи раніше не бачила, поїхати туди, де я так мріяла побувати.　

Я дуже хотіла сказати «так».　

— Генріку, любий, думаю, нам варто повернутися в наше купе й обговорити це, тоді ми зможемо…　

Він перебив мене, перш ніж я встигла закінчити речення:　

— Нема що обговорювати. Я не хочу. — Його тон був твердим, але голос трохи тремтів — явна ознака придушеної люті. Очевидно, він весь цей час ледве стримувався, щоб не ввійти в суперечку, а ми, зайняті розмовою, цього навіть і не помітили. Ніхто йому не відповів.　

— Я сів у цей потяг, щоб доїхати до Абіско та пройти маршрутом Кунгследен. Я не маю наміру зараз змінювати свої плани. Якщо решта хоче поїхати в Сарек, то будь ласка. Але мені це нецікаво.　

— Якщо так, забудемо про це, — швидко сказала Мілена. — Ми будемо дотримуватись нашого початкового плану — Абіско.　

Якоб почухав підборіддя й шию. Він, здавалося, намагався впоратися зі своїм розчаруванням.　

— Чи можу я просто… — знов повів він, але Мілена вскочила.　

— Облиш це, Якобе.　

— Може, ти дозволиш мені закінчити? — Тон його був роздратований. Він різко подивився на Мілену, і та негайно відступила. Якоб глибоко вдихнув, очевидно, що він ще не був готовий здатися. Генрік склав руки й відхилився на спинку стільця.　

— Річ у тому… — знову почав Якоб.　

— Я не хочу знати, у чому річ, — уперто, мов дитина сказав Генрік. Якоб пустив його слова позавіч.　

— Ви вже були на Кебнекайсе. У Сареку не обов’язково йти маршрутом, складнішим за той, якщо тільки ви самі не захочете. Ось що справді може в Сареку бути складним і трудомістким, так це пошук зручного маршруту, оскільки там немає маркованих стежок. Тож відразу годі зрозуміти — чи варто спускатися в долину чи краще спробувати, наприклад, піднятися вище на схил гори. А я це вже знаю, тому що ходив там кілька разів. Тож насправді це вийде не складніше, ніж маршрут на Абіско.　

— Ще раз: я не хочу туди йти. Я не знаю, як ще тобі це сказати, щоб ти мене зрозумів.　

Якоб і Генрік дивилися один на одного в зловісній тиші. Атмосфера навколо столу була напруженою. Мілена почувалася ніЯкобо, але мала безпорадний вигляд, наче вона не наважувалася нічого сказати Якобу. Я зрозуміла, що саме я маю спробувати залагодити ситуацію.　

— Чому? — поспитався Якоб.　

— Ти хочеш знати чому?　

— Так. Назви мені причину.　

Я втрутилася:　

— Якобе, адже Генрік тобі вже сказав, що не хоче туди йти, тож і ти маєш…　

Я не встигла продовжити, як Генрік перебив мене. Я рідко бачила його аж таким злим. Коли він подивився на Якоба, очі його були просто дикими.　

— Ми ходили разом у походи протягом десяти років. А тут за тиждень до нашого від’їзду з’являєшся ти, наче чорт із табакерки й наче хочеш поїхати з нами, а потім, щойно ми виїхали зі Стокгольма, пропонуєш повністю змінити план. Що тобі таке? Хто ти в біса такий?　

Він підвищив голос, і група з іншого боку проходу глянула в наш бік. Якоб підняв руки, немов на знак капітуляції, але не прохопився ані словом. Генрік усе ще дивився на нього.　

— Генріку, — ризикнула я зупинити його, але марно.　

— Я серйозно — хто ти? Анна каже, що ти працюєш у БКГ, але я маю друга, який там працює, так от він мені каже, що в БКГ немає жодного бісового Якоба Тессіна. Так хто ти?　

«Що ти робиш, Генріку?» — обурено подумала я.　

Мілена здивовано дивилася на нього. Якоб спохмурнів.　

— Ходімо, — сказала я. — Годі вже, Генріку. — Я зробила рух, щоби підвестися.　

— БКГ? Про що ти говориш? — Голос Якоба став глибшим, трохи хриплим. Він звернувся до Мілени. — Що він має на увазі?　

Мілена не відповіла, вона мала наляканий вигляд.　

— Можливо, я неправильно почула, — буркнула я. — Мені здалося, що коли ми обідали разом, ти мені сказала, що Якоб працює в БКГ. Але, можливо, я помилилася.　

Шия Мілени пішла червоними плямами. Спокійними, виваженими рухами Якоб дістав свій гаман, вийняв звідти візитівку і поклав її перед нами на карту Сарека.　

На візитівці був логотип і літери БКВ. У нижньому рядку було написано «Якоб Тессін», а нижче — трохи дрібнішим шрифтом «Старший консультант».　

Ми з Генріком дивилися на візитівку.　

— Ну ось, я неправильно почула. Перепрошую. Пробачте мені, будь ласка.　

Тиша. Вона тривала лише кілька секунд, але здавалося, що пройшла ціла вічність.　

Якоб звернувся до Мілени.　

— Навіщо ти кажеш людям, що я працюю в БКГ? — Вона не відповіла, але вираз її обличчя був таким, якого я ніколи раніше не бачила. На ньому була суміш болю, гніву й страху.　

— Почекай, Якобе, це ж була моя помилка. Мілена не винна. Ще раз прошу вибачення.　

Генрік прочистив горло, сів трохи пряміше. Його гнів уже розвіявся. Але голос був хрипким, мовби він його зірвав.　

— Я теж прошу вибачення. Я не знаю, що на мене найшло. — Безсумнівно, він був збентежений як своїми безпідставними звинуваченнями, які він висував проти Якоба, так і тим, що втратив контроль перед очима інших людей. Це було геть несхоже на нього.　

— Я консультант із баз даних, — сказав Якоб, намагаючись стримати гнів. Мілена поклала свою долоню на його, але він висмикнув руку й стиснув кулак.　

Я могла зрозуміти, чому він сердиться на мене та Генріка, але чому на Мілену? Що вона зробила не так?　

Я спробувала ще раз:　

— Мені справді шкода, Якобе. Чесно.　

— Слухайте, я принесу нам щось випити, — сказав Генрік, підводячись. — Я думаю, що нам це потрібно. Так чи інак я принесу. Тобі що принести, Якобе? Я помітив, що в них є мініатюрні пляшки бренді, віскі тощо.　

Якоб навіть не глянув на Генріка.　

— Я б ще випила білого вина, — попросила Мілена.　

— Я теж, — сказала я.　

— Добре, я візьму кілька різних пляшечок, там розберемося. Я перепрошую, Якобе. Я… я зайшов занадто далеко.　

Генрік попрямував до стійки. Наразі черга більш-менш розійшлася. Якоб звернувся до Мілени:　

— Ну ось бачиш, усе-таки дехто не хотів, щоб я їхав з вами. — Він навмисне говорив достатньо голосно, щоб я почула.　

— Річ не в тому. — Я зробила все можливе, щоб голос мій звучав щиро. — Просто Генрік чомусь іноді зациклюється на незначних деталях.　

Мілена погладила Якоба по спині:　

— Він не мав на думці нічого поганого.　

Якоб скривився, але нічого більше не сказав. Незабаром після цього Генрік повернувся з тацею, уставленою пивом, вином та мініатюрними пляшечками з різними напоями. На закуску він узяв кілька пачок чипсів і цукерок. Генрік поставив тацю на стіл і сів біля мене.　

— Добре, підведемо риску під тим, що сталося. І я передумав. Ми їдемо до Сарека.