Сарек

Розділ 1 СТОКГОЛЬМ Липень, 2019　

Я люблю Стокгольм у середині липня. Містяни тікають на Готланд, Бостад або Французьку Рив’єру, і столиця наче завмирає. Наче вона належить лише вам.　

Був суботній вечір, кінець дуже спекотного дня. Щойно сонце почало хилитися на захід, покидаючи вулиці середмістя, стало значно прохолодніше. Я із сьомої ранку працювала в офісі, тож вирішила прогулятися додому пішки, щоб ковтнути свіжого повітря. Чимдалі я віддалялася від центру, тим ставало тихіше та траплялося менше туристів. Васастан був практично безлюдним. Я знала, що оскільки сьогодні вихідний, то за кілька годин, заледве поночіє, натовп п’яних галасливих гуляк валом повалить до Оденплану, але доти я вже спокійно лежатиму у своєму ліжку.　

Я зупинилася, доторкнувшись до охристого фасаду багатоквартирного будинку. Стіна під моєю долонею була тепла, мов пічка.　

Мені спало на думку, що непогано було б купити щось поїсти, і я потелефонувала Генріку, щоб дізнатися, чи не взяти заразом щось і йому. Він попросив поке, тож я зайшла до найближчого японського ресторану та замовила йому поке з лосося, а собі сет з одинадцяті суші. Коли я забирала свою їжу, чоловік за прилавком привітно кивнув мені, що й не дивно, адже ми з Генріком заходили сюди принаймні двічі на тиждень.　

Я увійшла в наш під’їзд і піднялася ліфтом на п’ятий поверх. Відчинила вхідні двері й погукала Генріка.　

— Привіт!　

— Зрозуміло.　

— Мені зручніше взяти відпустку на початку вересня.　

— Нам доведеться це узгодити з Міленою.　

— Звісно. Я потелефоную їй.　

Я була надто розлючена й засмучена, щоб вечеряти разом із ним, тож пішла до ванної і довго стояла під душем. Струмені гарячої води трохи вгамували мій розпач, і незабаром я пошкодувала про свої різкі слова. Мабуть, я втомилась і через те відреагувала занадто гостро.　

Пізніше ми помирилися. Генрік спромігся мляво посміхнутися, коли я вибачилася й обняла його. Ми випили по келиху вина і, пригорнувшись одне до одного на дивані, подивились епізод із серіалу на каналі НВО. Проте я заснула на середині й прокинулася, коли вже були титри. Поцілувала Генріка й пішла до спальні. Він залишився на місці, тупо вп’явшись очима в екран.　

«Як ми з ним до цього дійшли? — спитала себе я. — Чи знаю я взагалі, хто такий Генрік?»　

— Привіт, — ледве чутно пролунало з вітальні. Там щосили горлав телевізор.　

У кухні я побачила навал брудного посуду в раковині та повний рейвах на обідньому столі — той був усипаний хлібними крихтами, крізь валялися шматки паперових рушників, а посередині з самісінького ранку стояла Генрікова чашка з-під кави.　

Мені хотілося заплакати.　

Попри те, що була субота, я пропрацювала понад дванадцять годин — і так я працювала все літо, що божої днини. Та все ж я потелефонувала Генріку й запитала, що б він хотів поїсти, замовила йому їжу та принесла, а він навіть не завдав собі клопоту злізти з дивана, щоб навести за собою в кухні лад — я вже мовчу про те, що він міг би дістати нам із шафки склянки та щось випити.　

Таж він був у відпустці, усенький час проводив у квартирі.　

Зокрема, у цій бісовій здоровезній кухні зі столом на десять персон.　

«У чому річ? — подумала я. — Що ми за жалюгідна пара?» Телевізор замовк, і мій хлопець приплентався до кухні.　

— Мені остогидило… — почала я, мій голос тремтів від злості. — Я принесла вечерю, тож чи не міг би ти хоча би прибрати за собою? Чи ти очікуєш, що я ще й прибиратиму?　

Генрік мовчки поставив чашку з-під кави в раковину, викинув кухонний папір, узяв ганчірку й заходився витирати стіл. Увесь його вигляд казав про те, що це вимагало від нього майже нелюдських зусиль.　

Я зітхнула, дістала з холодильника пляшку газованої води й налила собі велику склянку.　

— Я думаю, що нам доведеться відкласти нашу поїздку.　

Генрік підвів очі, але не прохопився ні словом. Він просто продовжував витирати стіл.　

— Я не можу зараз залишити роботу на цілий тиждень, — провадила я.　

— Зрозуміло.　

— Мені зручніше взяти відпустку на початку вересня.　

— Нам доведеться це узгодити з Міленою.　

— Звісно. Я потелефоную їй.　

Я була надто розлючена й засмучена, щоб вечеряти разом із ним, тож пішла до ванної і довго стояла під душем. Струмені гарячої води трохи вгамували мій розпач, і незабаром я пошкодувала про свої різкі слова. Мабуть, я втомилась і через те відреагувала занадто гостро.　

Пізніше ми помирилися. Генрік спромігся мляво посміхнутися, коли я вибачилася й обняла його. Ми випили по келиху вина і, пригорнувшись одне до одного на дивані, подивились епізод із серіалу на каналі НВО. Проте я заснула на середині й прокинулася, коли вже були титри. Поцілувала Генріка й пішла до спальні. Він залишився на місці, тупо вп’явшись очима в екран.　

«Як ми з ним до цього дійшли? — спитала себе я. — Чи знаю я взагалі, хто такий Генрік?»