Сарек

Розділ 19　 Вересень 2019 року　

«Скільки я можу йому про це розповісти? Я йому взагалі можу про це розповісти?»　

Мені знадобилася лише частка секунди, щоб вирішити, як відповісти на запитання Якоба. Ні, звичайно, я не можу всього розповісти.　

— Е… ні, не зовсім так. Я більше не розмовляю з татом.　

Якоб ніжно поклав свою руку мені на плече. Не скидалося на те, щоб він це зробив спеціально, можливо, це був просто спонтанний жест співчуття, і в той момент я з приязністю його прийняла. Однак я зрозуміла, що сказала йому набагато більше, ніж збиралася, хоча й приховала найважливіше. Безсумнівно, Якоб вважав, що мені потрібно «відкритися», щоб хтось мене вислухав. Те, що починалося як проста розмова, насправді зробило атмосферу між нами більш інтимною.　

Жоден із нас деякий час не прохопився ані словом. Кілька годин ми неухильно йшли в гору, зробивши лише коротку паузу, щоб випити води. Місцевість тепер вирівнювалася, коли долина звужувалася між двома високими скелями. Ми наближалися до перевалу. Я озирнулася. Як і вчора, Генрік і Мілена відстали так далеко, що їх не було видно.　

Небавом перед нами відкрився сніжник — довге рівне снігове поле. Якоб сказав мені, що минулого разу, коли він був тут, було достоту так само — здавалося, сніг ніколи не сходив. Я стала на сніговий покрив, розламавши черевиками наст, завмерла й відчувала, як холод повільно досягає моїх перегрітих ніг. Було дуже приємно. Якоб посміхнувся мені.　

— Ходімо, — сказав він. — Щойно ми переберемося через цей пагорб, ми зможемо побачити наступну долину. І наступну, і наступну. Це найдивовижніший краєвид.　

Я ще випила води, і ми знову вирушили. Сонце розм’якшило сніг, і йти було набагато важче, ніж по голій землі. Було забагато блискучої білизни, і я одягнула сонцезахисні окуляри. Ми йшли мовчки, і поволі відкривалася обіцяна панорама: я бачила наступну долину, Сарвесваґґе, також обрамлену високими горами, а далеко за ними були ще вищі гори із зубчастими гострими вершинами. Це більше скидалося на Гімалаї, ніж на північну Швецію. Якоб зупинився й повернувся до мене, сяючи від захвату.　

— Фантастика, хіба не так?　

— Так, це щось фантастичне. — Я пройшла повз нього, не уповільнюючи кроку. Думка про те, щоб стояти поруч із ним і дивитися на краєвид була якоюсь незручною.　

Я думаю, це було тим, що називають попереджувальним дзвіночком. Або інтуїцією.　

Дорога почала спускатися, і кінець снігового поля був уже недалеко. Краєвид справді був вражаючий, але я не мала наміру зупинятися, щоби помилуватися ним. Мені потрібно було поповнити свою пляшку водою, і я відійшла на голу землю, де з-під снігу виривався струмок. Так само, як і по той бік перевалу він врізався в скелю і утворював невеликий каньйон. Я простежила за його руслом, поки не знайшла місце, де було відносно легко дістатися до води. Стала навколішки й дозволила крижаній воді налитися в мою пляшку та намочити мені руки. Підвелася та вилізла з каньйону, відтак подивилася на краєвид і хильнула. Вода була такою холодною, що в мене заболіли зуби та щоки, і саме тоді Якоб обійняв мене.　

Я відчула міцні обійми ззаду.　

Я завмерла.　

Я не мала бути геть шокованою, адже я знала, що він десь позаду, але через шум потоку я не почула, як він наближається.

Я не могла рухатися.　

Коли я згадую це, то моє перше почуття — це сором. Соромно, що я завмерла, соромно, що я відразу не відштовхнула його чи не дала йому ляпаса, соромно, що я не змогла захистити свою фізичну цілісність. Я знаю, що остовпіти — це нормальна реакція як чоловіків, так і жінок, які зазнали нападу, але я ніколи не думала, що це стосуватиметься мене.　

Друге моє почуття — гнів через сором. Це ж Якоб переступив межу, то ж йому мало бути соромно, а не мені.　

Потім він нахилив голову й спробував поцілувати мене в шию, і тоді закляття зникло. Я вирвалася, сильно штовхнула його й крикнула:　

— Якого біса ти робиш, га?