Сарек

Розділ 2

Я точно знаю, де й коли вперше почула його ім’я.　

Була п’ятниця, 30 серпня, і ми з Міленою обідали в «Міс Кларі» на Свіваґен. День був теплим і сонячним, але в повітрі стала відчуватися свіжість, а сонячне світло здавалося не таким яскравим — було помітно, що осінь край порога. Ми зустрілися в «Натуркомпанієт» о дванадцятій, щоб оновити туристське обладнання — поповнили запаси ліофілізованої їжі та скрапленого газу для плитки, купили тонкі вовняні шкарпетки, лосьйон і спрей від комарів.　

Я забронювала столик на дванадцять сорок п’ять, і о першій тридцять ми закінчили їсти й із задоволенням пили еспресо. Рахунок був оплачений, і мені прийшов час повертатися до офісу, попри те, що була п’ятниця — чим довше я затримаюся по обіді, тим пізніше доведеться ввечері йти додому. Однак ми з Міленою певний час не бачилися, до того ж мені вдалося швидко вмовити її відкласти нашу поїздку до вересня. Я не хотіла виглядати надто невдячною.　

Вона відпила кави, глибоко вдихнула.　

— Тож… я хотіла в тебе дещо запитати.　

— Прошу?　

Я бачила, що те, що вона збиралася сказати, змушувало її нервувати. Мілена завжди легко червоніла, і зараз на її блідих щоках з’явився рум’янець. Вона змінила зачіску: темно-русяве волосся, як і раніше, було до плечей, але вона перестала стригти чубок, тож тепер її обличчя було обрамлене м’якими пасмами. Це зробило її більш жіночною, і взагалі вона виглядала такою самою милою та доброю, як завжди. Як часто це бувало протягом багатьох років, мені захотілося її обійняти.

— Річ у тім, — вона посміхнулася, майже неохоче. — Я зустріла одного чоловіка.　

— Це ж фантастична новина!　

— Так, фантастична! — вона знову посміхнулася, знову глибоко вдихнула.　

— Так хто він?　

— Його звати Якоб. Ми познайомилися в Інтернеті.　

— Це грандіозно, Мілено! — я простягнула руку й швидко стиснула її долоню. — Як довго ви разом?　

— Трохи більше як місць, доволі недовго.　

— Розкажи мені все про нього! Чим він займається?　

— Ну, принаймні, він не юрист, і це тішить.　

— Звучить дещо підступно.　

— Він трохи старший за мене.　

— Наскільки старший?　

— Йому тридцять вісім.　

— Таж ви практично однолітки, — сказала я. Що, звісно, було не зовсім правдою. Мілені було тридцять два, мені — тридцять один. Але я маю подруг ненабагато старших за мене, які вже почали панікувати через свою самотність або зрозуміли, що почнуть панікувати за кілька років. Тож вони поспіхом посходилися із чоловіками за п’ятдесят, щойно розлученими і з дітьми. Як на мене, це гарантований рецепт складного життя. Якоб же був однолітком Генріка.　

— Він захоплюється скелелазінням, кайтсерфінгом і всіма екстремальними видами спорту, — вела далі Мілена. — Так само, як і ти.　

Я замислилася, чи не зустрічала його раніше.　

— Як його прізвище?　

— Тессін.　

— Якоб Тессін…　

— Сам він провів багато часу в горах: і ходив у походи туристськими стежками, і займався скелелазінням. Тож коли він почув, що ми збираємося піднятися на гору до Абіско, то запитав, чи не може він до нас приєднатися.

Питання застало мене зненацька. Я не знала, що сказати.　

— Он як, — зрештою промовила я.　

— Я знаю, що пропоную це в останню хвилину, тому зрозумію, якщо ти не погодишся.　

— Таж ні, просто… така подорож може бути досить складною, а ми з ним геть незнайомі.　

— Ні, все гаразд, я розумію.　

— А сама ти хочеш, щоб він поїхав?　

— Звісно, адже він мій хлопець. — Мілена посміхнулася, і я посміхнулась у відповідь.　

— Мені доведеться запитати Генріка.　

— Звичайно.　

— Але до нашого від’їзду залишилося трохи більше як тиждень — чи зможе він домовитися за відпустку за такий короткий термін?　

— Він каже, що це не проблема.　

— А чим він займається?　

— Він консультант компанії під назвою БКГ — Бостон Консалтінг Груп.　

— О, я чула про неї. Вибач мою цікавість — ти маєш його світлину?　

— Ні, — відповіла Мілена, нерішуче витягаючи телефон. — Це дивно, але я ніколи його не фотографувала.　

Вона порпалася в телефоні, ніби там раптом могло з’явитися якесь забуте зображення Якоба.　

— Усе гаразд, просто я подумала, що якщо він альпініст, я могла б його звідкись знати.　

— Вибач, але ні, я не маю жодної світлини.　

Вона замовкла. Я знову посміхнувся.　

— Я поговорю з Генріком і перетелефоную тобі. Мені так приємно, що ти когось зустріла, Мілена, я справді дуже рада.　

— Дякую тобі.　

— І я не можу дочекатися зустрічі з ним. Просто нам потрібно трохи звикнути до цієї думки.　

Таж звісно, і якщо вам із Генріком ця ідея не подобається, то скажіть мені. Я зрозумію.　Добре.　

Ми вийшли з ресторану й попрощалися на тротуарі надворі, обнявшись і пообіцявши зв’язатися на вихідних.　

Коли я повернулася до офісу, моя цікавість взяла гору. Я відкрила домашню сторінку БКГ і вбила в пошук «Якоб Тессін». Бостон Консалтинг Груп є однією з найбільших і найпрестижніших консалтингових компаній у світі. Щоправда, її репутація у Швеції дещо підмочена через її участь у проекті будівництва Нової Каролінської лікарні, але все одно вона дуже відома. Багато хто шукав посади в цій компанії, але потрапити туди було дуже складно. Хоча їхні зарплати та години роботи були такими самими, як у нас — простих корпоративних юристів. Вісімдесятигодинний тиждень не був чимось незвичайним, та й річна зарплата також не скидалася на зарплату директора компанії.　

Однак я не могла знайти Якоба Тессіна. Подумавши, я ввела «Якк Тессін», але його також не було, я стала вбивати інші варіанти написання, але марно. Щоправда, це не здалося мені особливо дивним — на багатьох сайтах пошук працює абияк, хоча я припускала, що така фірма, як БКГ, могла б мати більш функційний сайт. Можливо, Якоб не працював у стокгольмському офісі. Я знала, що консультантів такого рівня часто запрошували для проектів в інші країни.　

Натомість я спробувала пошукати у фейсбуці — і ось він.　

Якоб Тессін. Високий і стрункий, спортивний, мускулистої статури, якою відрізняються альпіністи та марафонці. Такі м’язи нарощують у спорті, а не створюють перед дзеркалом у спортзалі. Його темно-каштанове волосся було коротко підстрижене, а шкіра засмагла до теплого відтінку. Він мав вигляд одного з тих щасливчиків, які ніколи не згорають на сонці.　

Майже на кожній світлині він був у різних спортивних контекстах: то в горах, то на каяку, який спускався по порогах, то з кайт-бордом на пляжі. Був він і в компанії — три чоловіки в спорядженні для гірських велосипедів стояли в обнімку в лісі, і Якоб стояв посередині. Усі троє брудні й щасливі, як маленькі хлопчики.　

Єдиного, чого я не могла роздивитися, це його очей. Він завжди носив спортивні сонцезахисні окуляри, які щільно облягали його голову, відбиваючи світло всіма кольорами веселки.　

Але потім я знайшла групу світлин, які відрізнялися від решти: Якоб і двоє друзів-чоловіків у відпустці в якійсь середземноморській країні, можливо, в Іспанії чи Португалії. Звичайно, серфінг і сонячні ванни, а також кілька візитів у старовинний центр міста зі старими будинками, вузькими вуличками та магазинами, які, очевидно, обслуговували туристів. Було також кілька світлин із вечері в таверні. Якоб і його друзі сиділи за столиком надворі, позаду них було чітко видно вулицю, кольорові ліхтарі та тепле світло інших ресторанів та барів. Навколо них було багато людей. Я майже відчувала теплий вітерець на своїй шкірі, відчувала приємне сп’яніння після келиха вина, радість життя. Я прагнула бути там.　

А Якоб підняв сонцезахисні окуляри на лоба. Він усміхався на камеру, його карі очі сяяли.