Сарек

Розділ 39

Я стою перед безоднею, а Якоб уже почав спускатися по майже перпендикулярній скелі. Обабіч вузького проходу, який веде на інший бік — прірва в сотні метрів. Мої коліна підкошуються, і я мушу відступити, мені здається, що я падаю.　

— Якобе… серйозно… — починаю я. Я не бачу його, але чую відповідь знизу.　

— Що не так, серденько? — Його тон теплий, люб’язний. Можливо, я єдина, хто вловлює іронію. Ці слова, безперечно, містять докір.　

«Це саме те, чого ти хотіла, тож тепер тобі доведеться відповідати за наслідки».　

Невже він забув про цей вузький перехід? Можливо, минуло багато років, відколи він ішов цим шляхом. А може, він настільки звик до висоти, що не бачить, наскільки жахливою для нас є перспектива перетнути цю частину хребта?　

Можливо, не для Анни, але точно для нас із Генріком.　

Якоб уже дістався іншого боку. Він робить мені якісь жести та дивиться на мене з таким виразом обличчя, ніби хоче сказати: «Це легко, як пиріг з’їсти — чого ти чекаєш?»　

Анна тихо звертається до мене.　

— Він божевільний. Це абсолютне божевілля. Нам потрібно обв’язатися страховкою, якщо ми збираємося тут переходити.　

— Давай, Мілено! — кричить Якоб, махаючи рукою.　

— Потрібна страховка! — кричить у відповідь Анна.　

— Ми просто змарнуємо час! Правду сказати, це не складно!　

— Він божевільний, — знову бурмоче мені Анна. Ніби вона намагається переконати мене, залучити мене на свій бік.　

Якоб залишає свій рюкзак на тому боці й починає підніматися назад по вузькому переходу.　

— Нам потрібно спуститися в долину до настання темряви, — кричить він. — Інакше це дійсно буде небезпечно.　

У його словах є певна слушність. Ходити по цьому хребту в темряві, навіть там, де він завширшки два-три метри, було б дуже неприємно.　

Він досяг нашої сторони й піднімається одним рухом, потужним і атлетичним.　

— Ми можемо зробити це, Мілено, — тихо каже він, підходячи до мене. — Я допомагатиму тобі на кожному кроці. — Якоб посміхається і ніжно бере мене під руку, передаючи мені часточку свого спокою та впевненості. Майже так, ніби більше це не моє рішення, і це добре. Можливо, мені легше придушити свій страх висоти, ніж протистояти Якобу.　

Він іде до вузького переходу, повертається і починає спускатися.　

— Не дивися вниз. Не відводь очей від скелі та зосередься на тому, що я тобі скажу. Я тобі точно скажу, куди поставити ногу, куди поставити руку.　

Я також повертаюся, стаю на коліна, потім лягаю на живіт. Я притискаюся до землі і намацую ногами шлях, шукаючи опору. Якоб направляє мене, і незабаром моя ліва нога стоїть на виступаючому шматку скелі. Потім моя права нога, ліва рука, права рука. Моє тіло напружене, і кожну опору я затискаю, немов лещатами.　

Однак камінь не такий гладкий, як я думала спочатку. Я можу легко тримати свій центр ваги в рівновазі, я жодного разу не відчуваю, ніби ось-ось впаду назад у прірву. Але мої коліна тремтять, наче желе, а в гомілках поколює, ніби я хочу виштовхнутись якомога сильніше. Я змушую себе

цього не робити. Рівним, ніжним голосом Якоб дає мені інструкції для кожного кроку.　

— Фокусуйся. Поступово й обережно. Не дивися вниз.　

Тепер я рухаюся боком по вузькому переходу, спочатку правою ногою, потім лівою, потім знову правою. Як повзуча личинка. Це не швидко, але безпечно. Неважко знайти безпечні місця, щоби поставити ноги. Я відчуваю, що трохи розслабляюся, моя хватка дещо ослабла.　

Якоб уже дістався іншого боку. Він дарує мені сяючу усмішку, простягає руку. Я беруся за неї, і він підтягує мене — я це зробила! Я відчуваю таке полегшення, і я так пишаюся собою. Ми обіймаємо одне одного.　

— Просто фантастика — молодець, серденько!　

Анна дивиться на мене. Гї обличчя похмуре, а руки схрещені. Я знаю, що безглуздо посміхаюся, коли кричу їй:　

— Насправді це було не так вже й погано! — Мені здається, я навіть показую їй великий палець, який піднімаю вгору. Це її серйозно дратує.　

Генрік встає позаду Анни. Він обережно нахиляється вперед, зберігаючи центр ваги на задній нозі, і дивиться вниз, у прірву. Потім він хитається назад, здається, що він ось- ось втратить рівновагу, але він витягує руки й опускається на коліна, потім на сідниці. Він лягає рівно на траву. Анна присідає біля нього й обмацує його чоло. Генрік щось каже, Анна щось каже, але я не можу розібрати слів.　

Боже, він боїться висоти. Генрік!　

Мій інстинкт закликає мене повернутися через вузький перехід, мій власний страх висоти тепер зник, я хочу сісти поруч із ним на землю, погладити його по лобі й сказати йому, що все буде добре.　

Ми з Якобом стоїмо й дивимося.　

— Що він робить? — питає Якоб.　

Я не відповідаю. Генрік не рухається, здається, наче він спить на землі. Я гукаю до Анни:　

— Що відбувається?　

— Страх висоти. Це може зайняти деякий час.　

Якоб проводить пальцями по волоссі. Він явно розчарований, але нічого не каже.　

— Мабуть, краще за все використати страховку, — кажу я.　

— Я цього не робитиму. Це забере чортові години.　

Тепер я теж роздратована.　

— І скільки часу, на твою думку, це забере?　

— Ти хоч знаєш, що таке страховка? З чого вона складається?　

— Ні, не в деталях, але…　

— Ні, точно.　

— Я припускаю, що це означає, що ти якось закріплений мотузкою так, що навіть якщо впадеш, то не помреш. Маю рацію?　

Я бачу, як ходять жовна на щоках Якоба, але веду далі:　

— Ми можемо застрягти тут на години. Ми повинні якось перевести Генріка.　

— Тобі ж це вдалось — чому, трясця, йому не вдається?　

— Тому що він страждає від страху висоти — ти, звичайно, це бачиш?　

Генрік досі лежить, а Анна поруч.　

— Вибач, Якобе, я розумію, що це не…　

— Заткнися, я зроблю це! — огризається він.　

Він крокує до свого рюкзака, смикає та висмикує ремені, вихоплює речі та кидає їх на землю, щоб знайти мотузки, карабіни та страховки. Як розлючена дитина.　

Я нічого не кажу, я просто дозволяю йому кипіти. Зараз понад усе — безпека Генріка.　

— Мені так набридли твої нікчемні довбані друзі. Уся ця подорож була однією великою помилкою. Вони просто недоріки. Вони не належать до Сарека.　

Якоб бурчить, потім щось бурмоче собі під ніс, потім знову бурчить. Це ж була його ідея йти до Сарека, тож і свій гнів він має спрямовувати на себе самого, але, очевидно, я про це мовчу. Натомість я знову дивлюся на Анну та Генріка　й бачу, що Генрік рухається. Добре. Можливо, він почувається краще.　

Але що робить Анна? Вона відвертається від нього з дивним виразом обличчя. Вона плаче? Ні, не схоже. Здається ніби…　

Звичайно, це неможливо.　

У цей момент вибухає сміх, який Анна намагається придушити, вона регоче так голосно, що ми це чітко чуємо. Якоб перестає спорожняти свій рюкзак і випрямляється.　

— Що вона робить? Вона сміється?　

Я не знаю, що сказати. Анна сміється так, що їй важко дихати, вона вже згорбилася, видає дивні хрипи. Давно я не чула, щоб вона так невтримно сміялася, але ж пам’ятаю, що саме так звучав зазвичай її сміх.　

Генрік повільно сідає. Він каже щось, чого я не чую. Анна прикриває рота рукою, але продовжує сміятися. Не повертаючи голови, я бачу, що Якоб пильно дивиться на мене.　

— Вона геть стерлася з розуму? — Його питання звучить щиро — він справді не може зрозуміти, що там відбувається. Я хитаю головою.　

Анна все ще важко дихає. Я бачу вираз обличчя Генріка, коли він дивиться на неї, і це розриває мені серце. Не часто можна прочитати Генрікові почуття на обличчі, але зараз він має абсолютно беззахисний вигляд. Я бачу збентеження, смуток, упокорення.　

Я дійсно думаю, що в той момент ненавиджу Анну. Вона сильна й жорстока і не має співчуття.　

Анна кладе свою руку на руку Генріка. Я припускаю, що це жест вибачення, але вже надто пізно. Генрік підводиться на ноги, підходить до свого рюкзака й бере його. Анна йде за ним, вони обмінюються словами, але я не чую, що вони говорять. Вона перестала сміятися і знову торкається його. Вона розуміє, що зайшла занадто далеко, і намагається вибачитися. Він не давиться на неї. Рішучими рухами одягає заплічник.　

Що він збирається робити? Він має намір сам повернутися назад?　

— Генріку! — кличу я. — Як ти почуваєшся?　

Але він не повертається тим шляхом, яким ми прийшли, а йде до прірви. І в його рішучій ході є щось таке, що мене жахає. Я знаю його так давно, і бачу, що зараз із ним щось не так. Генрік починає спускатися вниз по схилу до вузького переходу, він рухається занадто швидко, не контролює свої рухи. Він збирається впасти. Боже мій, він збирається впасти.　

— Якобе, будь ласка… — кажу я. — Я думаю, що він збирається… Ти можеш йому допомогти?　

Він чує страх у моєму голосі. Я благаю його.　

— Будь ласка, Якобе?　

Він не відповідає, але швидко йде, починає злазити.　

— Почекай, я допоможу тобі!　

Я відчуваю полегшення, і я вдячна Якобу, але досі налякана.　

Генрік швидко спускається зі скелі з одного боку, а Якоб рухається ще швидше з іншого. Вони прямують один до одного, а ми з Анною стоїмо по обидва боки прірви й спостерігаємо.　

Генрік робить паузу й дивиться на Анну. Вони обмінюються кількома словами, але я знову не чую їх. Анна посміхається йому. Я не бачу, чи посміхається Генрік у відповідь.　

Якоб майже дістався Генріка.　

— Візьми мене за руку!　

Генрік не рухається, він дивиться вниз.　

Чому він дивиться вниз?　

— Генріку! — кричу я, скам’янівши. У мене дуже погане передчуття.　

Якоб усе ще простягає руку. Генрік, здається, розмірковує, чи взяти її, але рука Якоба досі висить у повітрі. Вони стоять якусь мить, ніби застигли в часі.　

Потім Генрік падає навзнак, просто в порожнечу.