Сарек

Розділ 11　

Гірський автобус, що під’їхав, був сучасним, двоповерховим із злегка тонованими вікнами та великими дзеркалами заднього виду, що стирчали з обох боків, немов вусики гігантської бджоли. Двері багажного відділення були відчинені, і ми поклали туди заплічники. Окрім нас, було ще п’ятеро туристів: пара шведів і троє молодих чоловіків, напевно, італійців. Серед пасажирів також було кілька пенсіонерів із ключками та маленькими рюкзачками, скоріше за все, вони вирушали в одноденну поїздку до парків Стура-Шефаллет або Рітсем. Загалом було близько п’ятнадцяти пасажирів і в автобусі ще залишалося достатньо місця.　

Я навмисно не квапилася з посадкою. Якби ми з Генріком зійшли першими, Мілена та Якоб могли б відразу зайти за нами та сісти поруч, а мені потрібно було поговорити з Генріком так, щоб вони мене не почули. Квитки можна було придбати просто у водія, і за ними вишикувалася невелика черга. Якоб і Мілена стояли перед нами, а ми були останніми.　

— Два до Рітсема, — сказав Якоб, дістаючи з гамана кредитну картку. Я кинула погляд на його водійські права й відчула поколювання в животі. Якби я могла піддивитися його ідентифікаційний номер, то легко могла б дізнатися в юридичній базі Lexbase, чи була в нього судимість, але він швидко закрив свій гаман, і я не встигла нічого розгледіти.　

Водій, сухорлявий чоловік уже пенсійного віку, постукав по клавішах термінала.　

— Це буде коштувати 860 крон, — сказав він із норрландським акцентом, розтягуючи слова.　

Гм. 430 крон з особи. Поїздка на гірському автобусі виходила геть не дешевою. Якоб вставив картку в зчитувач і ввів свій пін-код. Через пару секунд машина виплюнула картку назад. Якоб мав розгублений вигляд.　

— Та ну, — сказав він.　

— Спробуйте ще раз, — запропонував водій. — Можливо, перервався зв’язок із банком.　

— Таж на моєму рахунку є гроші, — сказав Якоб таким тоном, що здавалося, він переконує сам себе. Він вийняв картку, вставив її знову, знову ввів свій пін-код і зачекав. В іншій руці він тримав гаман.　

Термінал знов виплюнув картку.　

— Якого біса? — буркнув Якоб. Той факт, що ми з Генріком стояли просто за ним, безсумнівно, посилював його нервовість. Генрік ввічливо дивився вбік, а я не зводила очей із його гамана. Мілена дістала свою картку.　

— Я куплю квитки, — сказала вона. Водій скасував транзакцію і почав вводити дані знову, приговорюючи: «Два до Рітсема». Факт, що Мілена намагалася допомогти, не покращив настрою Якоба.　

— Чому ти думаєш, що твоя картка спрацює, а моя ні? — огризнувся він. — На моєму рахунку є гроші, я напевно знаю, що є.　

— Може, у нас різні банки, — примирливо сказала Мілена. Водій скоса зиркав на них, поки термінал був у режимі очікування. Але Якоб не мав наміру спускати ситуацію на гальмах.　

— Я не думаю, що різні. Моя картка SEB, а твоя?　

— SEB, — тихо відповіла Мілена. їй теж було неприємно усвідомлювати, що ми з Генріком стежимо за цією виставою буквально з першого ряду. Вона просто хотіла допомогти Якобу розв’язати цю проблему якомога швидше, але він, здавалося, був налаштований звести її зусилля нанівець. Ми з Генріком обмінялися короткими поглядами.　

— У такому випадку й вона не спрацює, чи не так? — Якоб тепер агресивно дивився на Мілену, вихлюпуючи на неї увесь свій розпач. Моя подруга не зводила очей із терміналу. Якоб якийсь час ще стискав свою картку, а я чекала, коли він знов покладе її у гаман, а я дістану ще один шанс поглянути на його водійські права.　

Водій, Мілена та Якоб тепер утрьох уважно дивилися на термінал, наче глядачі в залі американського суду чекали на те, поки голова журі винесе свій вердикт. Потім на дисплеї з’явився новий текст. Я не могла розібрати, що саме там написано, але плечі Мілени трохи опустилися, і вона перенесла свою вагу на іншу ногу. Машина почала друкувати довший аркуш паперу — нарешті це був чек. Платіж пройшов. Вона подивилася на Якоба й знизала плечима, ніби кажучи, що теж цього не розуміє.　

— Це до біса дивно, — пробурмотів Якоб.　

Водій добродушно подивився на них:　

— Таке буває — платежі буксують, а потім банк знов починає їх приймати. — Він відірвав квитанцію і віддав її Мілені. Якоб похитав головою й потупав сходами, заховавши картку назад у гаман. Він тримав його перед собою, тому я не дістала нагоди побачити його водійські права.　

«От лайно», — подумала я.　

Я купила квиток і піднялася за ними сходами. Вони сиділи попереду, там, звідки відкривався панорамний вигляд на краєвид. Якоб помахав мені рукою та вказав на сидіння поруч. Я променисто посміхнулася.　

— Ні, я краще сяду тут, — сказала я, обравши ряд приблизно посередині автобуса. — Я спробую трохи поспати.　

Я почула, як двері багажного відділення зачинилися і мотор запрацював. Генрік піднявся сходами й сів біля мене.　

— Я знаю, де я бачила його раніше, — швидко випалила я.　

Він спантеличився:　

— Ти про що?　

— Таж про Якоба. Генріку, я знаю, де я його бачила раніше. Пам’ятаєш, я казала тобі вчора, що впізнала його?

Я пояснила, що була впевнена, що то саме він був фігурантом у справі про домашнє насильство, коли я працювала судовим нотаріусом. Я також розповіла йому про свої нічні пошуки інформації про БКВ і Стефана Якоба Йоганссона. Генрік иав дедалі більш спантеличений вигляд. Потік інформації, що я вихлюпнула на нього, був більшим, ніж міг витримати його невідпочилий ранковий мозок.　

— Але чому ти нічого не сказала? — зрештою запитав він.　

— Спочатку я не думала, що це того варте. Ну, припустимо, він мало заробляє, змінив прізвище — і що тут такого? Але коли я впізнала в ньому насильника — це ж геть інше.　

Генрік зітхнув:　

— То що ти збираєшся робити? Повернутися?　

— Спочатку мені потрібно переконатися, що це дійсно він. Мені потрібен його ідентифікаційний номер, щоб я могла пробити його по базі.　

— Гаразд.　

— Мережі тут працюють, ми ще маємо покриття, тож маємо час перевірити деякі речі поки будемо їхати автобусом. До Рітсема ще чотири години.　

Генрік потер обличчя, тепер він здавався ще більше втомленим.　

— А якщо виявиться, що це він?　

— Тоді я поговорю з Міленою. Якщо він засуджений насильник, вона має право про це знати.　

— Але ми з тобою все одно скасуємо подорож?　

Автобус рушив, дедалі віддаляючись від зупинки. Стара станція залишалася позаду. Генрік витріщився на мене, вимагаючи відповіді:　

— Анно?　

— Не знаю! Якщо ми зможемо переконати Мілену поїхати з нами, то так, безумовно. Але якщо ні… Я не впевнена. Мені потрібно подумати.　

Ми проїжджали повз потворні двоповерхові будинки. Цього ранку Єлліваре здавався холодним і негостинним поселенням. Ми побачили кілька тимчасових будиночків, що сиротливо скупчилися в степу. Здавалося, що сірий ковпак неба просто придавив їхні дахи. Коли ми виїхали з комуни, автобус повернув на дев’яносто градусів і набрав швидкість. Ми проїжджали повз гірськолижний курорт Дандрет.　

Чи могла я якось дізнатися, чи була в Якоба судимість, не маючи доступу до його ідентифікаційного номера? Я мала під рукою смартфон і сподівалася, що матиму покриття протягом тих кількох годин, доки ми їхатимемо до Рітсема. Знала, що мені доведеться спробувати.