Сарек

Розділ 35

Мені вдається збити тата з ніг, він реве, як розлючений ведмідь, зникає під водою, і це не татів голос, це чийсь інший, як же його звали? Хто б він не був, він втрачає наді мною контроль, і мене несе течією.　

Але я не опираюся. Я зрозуміла, що річка бажає мені добра. Це трохи незграбний друг, який помилково може завдати мені болю, але все ж друг. Як чудовисько Франкенштейна.　

Якоб. Так його звали.　

Я дозволяю річці нести мене, я навіть намагаюся зробити кілька гребків, щоб збільшити швидкість. Коли голова Якоба підніметься над поверхнею, я хочу бути якомога далі. Виступаючі камені сповільнюють мене, б’ють мене, намагаються заступити дорогу. У якийсь момент я повністю зупиняюся, встаю і мушу зробити кілька кроків до глибокого центрального каналу, щоб мене понесло далі. Я поранила обличчя, можливо, воно кровоточить, але мені однаково. Кілька кроків, а потім я розслабляюся, дозволяю течії робити свою справу.　

Це гра зі Смертю, яка може врятувати мені життя. І я вже не відчуваю ніякого страху — ніякого. Зовсім навпаки — я у дивному захваті. Я змирилася з тим, що помру, тому кожна додаткова хвилина життя є бонусом. Можна ж трохи повеселитися, поки все не закінчиться.　

Я рухаюся доліріч, не знаю, як довго, але мені це подобається, можливо, це вже не рух, а спосіб життя, а потім раптом земля і вода зникають з-під мене, я лише встигаю подумати, що це нове відчуття, я відчуваю, ніби я в повітрі, а потім розумію, що дійсно лечу в повітрі.　

Це водоспад, заввишки лише близько метра.　

Цього досить, щоб розбити мене　

на частини　

Я приземляюся на плече, б’юся головою, дряпаю один бік, а потім нерухомо лежу на величезному камені, наполовину висунувшись із води.　

На деякий час мені перехоплює дух — або на п’ятнадцять хвилин, або на годину. Я втратила уявлення про час і простір. Я вдивляюся в темряву, намагаюся зрозуміти, чи не чую щось незвичайне серед гуркоту потоку. Я майже готова побачити Якоба, що летить над вершиною водоспаду, як я щойно, — чорний контур на тлі зоряного неба.　

Але Якоба нема й знаку.　

Я розумію, що мені пощастило. Я, приземляючись, легко могла зламати руку чи ногу. Втратити свідомість, опинитися з головою під водою. Я змерзла, синьо-чорна, тут і там стікаю кров’ю, але я жива.　

Моя єдина справжня проблема — плече. Не те щоб воно боліло — насправді в мене нічого не болить. Але я не можу поворухнути ні ним, ні рукою. Здається, я його вивихнула.　

З мене поки що досить плавання в річці, тому я виповзаю на берег і підводжуся на ноги. Коли оглядаю себе, бачу порваний одяг, садна та синці, відчуваю кровоточиву рану на голові, теплу кров на онімілих кінчиках пальців, але я дивуюся відсутності болю. Відчуття піднесення досі панує наді мною. Я відчуваю себе абсолютно непереможною. Це найкраще відчуття.　

Я рушила вгору за течією. Одна рука нерухомо звисає біля мого тулуба, але я цього майже не помічаю. Я планую йти річкою, доки не знайду місце, де ми з Якобом билися на землі, а звідти повернутися по моїх слідах до намету. А потім? Важко сказати. Я не можу думати так далеко наперед.　

Якоб ще живий? Йдучи, я дивлюсь у воду, сподіваючись побачити руку чи ногу, що стирчить біля берега. Сподіваюся, що тіло Якоба впало на камінь, він вдарився головою. Але я також дивлюся в темряву на березі річки, на гору та на навколишню місцевість. Може, він виліз із води, може, сидить десь тихенько й чекає на мене.　

На нічному повітрі мій мокрий одяг починає твердіти. Ходити стає дедалі важче, але, як не дивно, мені зовсім не холодно. Навпаки, мені тепло, я майже пітнію.　

Не знаю, як довго я йшла, але незабаром я маю дістатися до місця, де ми билися. Чи не так? Мене веде лише світло зірок, і я розумію, що знайти точне місце може бути важко. Я б хотіла, щоб зараз світало.　

Дивлюся на схід — і бачу на горизонті світлішу смужку, ще таку слабку, що на решті неба не видно жодного знаку світла, але все ж це смужка.　

Я просила світанок і отримала світанок.　

Я творець всесвіту, володарка сонця, землі і місяця.　

Хай не буде в тебе інших богів, окрім мене.　

Небо на сході поступово забарвлюється в чорно-синій, темно-синій, глибокий синій, кобальтово-синій кольори. Зоря з’їдає зірки, вони згасають одна за одною. Я продовжую йти, рухаючись повільніше, мої очі сфокусовані на землі. Це було тут? Це було там?　

На зміну темряві та зірковому світлу приходить синє напівсвітло. Перед очима постає пейзаж.　

Раптом я зупиняюся. Я знаю, де я. Тут річка трохи глибше врізається в схил гори, ґрунт різкіше опускається до води. Чи могло це бути тут? Я прямую вгору схилом, подалі від бурхливої річки, зупиняюся й оглядаюся.　

Так. Може бути. Не можу сказати точно, цей схил вздовж урізу води сягає приблизно сотні метрів угору. Земля повністю вкрита осипами, тому моя боротьба з Якобом не залишила сліду. Ні тут, ні деінде.　

Я знову рушаю, аж тут бачу щось червоне, що виділяється на тлі чорно-сірого моря каміння. Синього світла світанку достатньо, щоб я могла побачити різницю в кольорі. Якби було трохи темніше, червоний теж скидався би на чорний.　

Це ніж. Швейцарський армійський ніж.　

Усе стає на свої місця. Це майже неймовірно. Згасаючі зірки ідеально стають саме так, як треба цим ясним холодним ранком, який міг стати моїм останнім у житті. Принаймні Сарек, здається, хоче переконатися, що я маю пристойні шанси проти Якоба. Допомагає зрівняти шанси. Сарек допоміг мені вибратися з річки, а тепер Сарек указав мені на ніж.　

Можливо, Сарек просто хоче побачити чесний бій.　

Я підходжу й беру ніж. Коли випрямляюся, відчуваю запаморочення і слабкість у колінах. Рівномірна ходьба вгору за течією, здається, взяла своє. Я на деякий час опускаюся на землю. Одна рука зовсім заніміла, ніби я спала на ній цілу ніч. Коли я другою рукою кладу передпліччя на коліна, то відчуваю його шматком м’яса, який не має зі мною нічого спільного. Я туманно розумію, що навряд чи це гарний знак, але рука не болить, тому я вирішую не хвилюватися про це.　

Ніхто не скаже мені, що я не живу цим моментом.　

Я досі пітнію, сидячи там на холодних каменях. Мені б дуже хотілося зняти свої подерті, закривавлені штани, вони теліпаються навколо моїх ніг і від них жодної користі. Але тоді спочатку треба зняти черевики, а я просто не маю сил.　

Я хотіла б лягти на спину й відпочити. Можливо, навіть трохи поспати, але, звісно, це зробить мене мішенню для Якоба, тому я борюся з бажанням і залишаюся сидіти.　

Через деякий час я думаю, що встану й попрямую до намету. Але моє тіло відмовляється слухатися, воно ніби влаштовує якийсь заколот, мій мозок став просто звичайним органом, як і інші. Зараз у мене абсолютно примітивний організм. М’язи стегна так само важливі, як і мозок.　

«Підводься й іди, — кажу я собі, — Або помри тут».