Сарек

Розділ 41 УППСАЛА　 Червень 2010 року　

Початок червня, листя на деревах ще свіжо-весняне, але вже кілька днів холодний дощ просто поливає місто. З пагорба, відомого як Каролінабакен, стікають маленькі струмки. Усі люки клекочуть. Сьогодні вранці температура була вісім градусів — літо змушує нас почекати.　

Не те щоб це для мене щось важило. За три дні в нас останній головний іспит перед літніми канікулами, тож я з ранку до вечора сиджу в читальному залі Кароліни Редівіва, старанно вчуся. Треба приїхати туди раніше, щоб зайняти місце. До дев’ятої години читацька зала починає заповнюватися, а до дев’ятої тридцяти місць не залишається. На щастя, я жайворонок, і звичайно я влаштовуюся о восьмій тридцять. Зазвичай я приходжу раніше Анни й зберігаю для неї місце поруч, хоча насправді це заборонено. Вона з’являється близько дев’ятої.　

Але сьогодні все інакше. Вже майже чверть на десяту, а її досі немає і знаку. Це мене нервує, тому що місце, яке я зберігла, накинувши светр на стілець, є єдиним незайнятим у всій залі, і вже кілька людей запитали, чи воно вільне. «Вибачте, ні», — шептала я у відповідь. Останній раз, коли я так сказала, дівчина, яка сиділа навскоси переді мною, обернулася й кинула на мене сердитий погляд. Вона нічого не сказала, але я знаю, що вона подумала. «Не можна так робити, особливо під час сесії. Нехай хтось інший сяде!»　

Мені ніЯкобо, я не можу зосередитися. Де ж Анна?　

Я дістаю телефон, щоб написати їй, запитую, чи можна мені більше не тримати для неї місце, але в цей момент я

чую швидкі кроки, що наближаються і відразу розумію, що це вона. Я повертаюся й усміхаюся до неї, відчуваючи велике полегшення.　

— Привіт, усе гаразд? — шепочу я, бо не хочу заважати сусідам. Знімаю зі стільця свій светр.　

— Е-е… так, — відповідає Анна, не дивлячись на мене й не намагаючись стишити голос. її волосся і обличчя наскрізь мокрі, вона явно йшла без парасолі. Її светр здається сухим, імовірно, на ній була ще куртка — забороняється проносити до читальних залів верхній одяг і сумки. Щоправда, її штани теж мокрі. Вона кладе свої книжки та пенал на стіл, з її рук тече вода. Вона не сідає, натомість ходить туди- сюди, крутиться, ніби не може вирішити, що робити.　

Це так не схоже на неї — йти всю дорогу до Кароліни під дощем без парасольки?　

— Щось сталося? — шепочу я.　

— Ні, ні, але дякую, що запитала, — відповідає вона голосніше, ніж це прийнято в цій тихій читальній залі. Дівчина переді мною знову обертається, цього разу ще більш роздратована:　

— Я, звісно, перепрошую, але…　

— Вибачте, — насправді я рада, що вона щось сказала, це дало мені можливість показати, що я теж не вважаю таку поведінку нормальною.　

Анна не відповідає. Вона висуває свій стілець, не зважаючи, що ніжки шкрябають по підлозі. Анна гучно падає на нього, розкладає по всьому столу свої книжки та папери. Усе трохи шалено, трохи шумно. Це неввічливо, майже провокаційно, враховуючи, що їй щойно зробили зауваження — не важко було б зробити всё це тихіше. Але я не думаю, що вона намагається довести, що їй наплювати на думку тієї дівчини — Анна не така.　

Вона просто не зовсім… тут присутня, таке в мене враження.　

Це так несхоже на неї.　

Я намагаюся зосередитися на своєму читанні, але не можу.　

Я кидаю погляд на Анну. Перед нею розгорнута книжка, і вона має вигляд такий, наче читає, але гортає сторінки надто швидко — ніхто не може читати так швидко. Вона сидить дуже прямо, і я чую її дихання, коротке й поверхневе, наче вона задихається.　

Раптом Анна схоплюється на ноги, ніжки стільця знову шкрябають по підлозі. Вона збирає свої речі, і я кидаю на неї запитливий погляд.　

— Ти йдеш?　

— Так, я йду гуляти, — голосно оголошує вона.　

— Анно, що не так? — шепочу я, але вона вже прямує до виходу. На столі вона залишила мокрі плями.　

Щось точно не так. Я вагаюся — чи йти за нею? Я кілька разів запитувала її, чи не сталося чогось, і вона не відповідала, тож немає гарантії, що вона відповість, якщо я запитаю ще раз. І я вже пропустила через неї цінну годину навчання. Я переживаю через цей іспит, тому залишаюся на місці.　

Незабаром інший студент, хлопець, якого я бачила на лекціях, але ніколи з ним не спілкувалася, сідає поруч зі мною. Він дивиться на стіл, потім іде в туалет і повертається зі жменею паперових рушників. Витирає стіл, знову сідає. Нарешті мир і тиша. Нарешті я можу зосередитися.　

Може, на десять хвилин. Потім я знов чую швидкі кроки. Анна повернулася.　

«Будь ласка, ні, — подумки стогну я. — Мені треба вчитися!»　

Вона йде прямо до столу й голосно, чітко звертається до хлопця поруч зі мною:　

— Це моє місце.　

Він дивиться на Анну, яка стоїть із мокрим волоссям і в мокрому одязі. Він, м’яко кажучи, здивований.　

У дівчини перед мною уривається терпець. Вона обертається й пильно дивиться на Анну, цього разу вона не шепоче:

— Що в біса з тобою не так?　

Я встаю, хапаю Анну за руку.　

— Ходімо.　

— Але це моє місце. Я сиділа там щойно.　

— Так, але ти пішла. Ходімо.　

На моє полегшення, вона не пручається. Виходимо у фоє.　

— Я можу сказати, що ти почуваєшся не дуже добре, — кажу я. — Щось сталося? Або ти хвора?　

— Ти могла б сказати те, що ти точно могла б сказати се, — відповідає Анна різким гарячковим тоном. Я кладу руку їй на чоло. Холодне й мокре, ніяких ознак температури.　

— Так скажи мені.　

— Ерік мертвий.　

— Ерік? Твій…　

— Так, мій брат Ерік, він мертвий, так. І я взяла велосипед, але нічого не сказала, і я гірко про це шкодую, і тепер він мертвий, і я нічого не можу з цим зробити. Я повинна вчитися. Я повинна вчитися.　

Я вмовляю її сісти на лавку, потім телефоную Генріку. На щастя, він зараз не на лекції чи семінарі, тож відповідає відразу.　

Генрік і Анна разом близько шести місяців, і мені це досі болить, але зараз я не думаю про це.　

— Ти маєш прийти, — кажу я. — Анна поводиться дуже дивно — вона каже, що її брат Ерік мертвий.　

— Що?　

— Так. У неї не все гаразд.　

— Уже їду.　

Генрік дістається до нас за десять хвилин, вигляд у нього одночасно стурбований і зосереджений, він розуміє, що це серйозно. Його голос лагідний, спокійний і заспокійливий. Він сідає ближче до Анни й обіймає її.　

— Анно? Що сталось?　

— Ерік помер.　

Генрік довго нічого не говорить, просто бере її руку, стискає. Нарешті він запитує:　

— Коли?　

— Минулої ночі. Телефонувала мама.　

Знову тривала тиша. Присутність Генріка вже заспокоїла Анну, її дихання сповільнилося, плечі опустилися, і вона, здається, не бажала кудись улетіти.　

Вона ніколи не була такою схожою на маленьку дівчинку, як зараз, з мокрим волоссям, у мокрих штанах та з трохи розгубленим виразом обличчя. Генрік обіймає її за плечі, її рука в його. їй потрібна його близькість, і він дає їй те, що потрібно.　

Він гладить її по щоці.　

— Поїдемо до мене?　

— Я повинна вчитися. У нас іспит у четвер.　

— Ти можеш вчитися в мене. Буде гарно й спокійно.　

Анна на мить замислюється, потім киває.　

— Можливо, це гарна ідея.　

Генрік кидає на мене погляд, і я киваю на знак взаєморозуміння. Анна ще деякий час нічого не зможе вчити, я в цьому впевнена, але зараз важливо відвезти її до квартири Генріка. Самозрозуміло, що я буду її супроводжувати.　

Генрік має двокімнатну квартиру в Еріксберзі, у триповерховому будинку 1950-х років. Маленька кухня з оригінальними фасадами, підлога вітальні вимощена паркетом сосонкою. Скромний балкон. Приміщення досі небагато мебльоване, хоча він живе там майже рік. Він купив диван, стіл, телевізор і книжкову шафу, якої не вистачає для всіх його книг. Вони звалені на підлозі. На вікні — пеларгонії зі здоровим листям і великою кількістю квітів, здається, ніби він добре піклується про них.　

Коли Анна йде до ванної кімнати, він тихо каже мені:　

— Я зателефоную 1177.　

— Гарна ідея.　

Поки він зв’язується з медичною допомогою, я йду на кухню і починаю варити каву. Коли я чую, як відчиняються двері ванни, я гукаю Анну, кажу їй, що саме я роблю. Вона підходить до мене, нахмурившись.　

— Де Генрік? — Той факт, що він поза полем зору, викликає в неї тривогу.　

— Він мав потелефонувати — повернеться за хвилину.　

Він пішов у спальню і зачинив за собою двері, але його голос чути через стіну.　

Кавоварка клацає, булькає та шипить. Анна сідає за стіл, я дістаю чашки та молоко, потім сідаю сама.　

— Хочеш розповісти мені, як це сталося? — лагідно питаю я.　

— Що?　

— Ерік. Але нам не потрібно говорити про це, якщо ти не хочеш.　

Анна не відповідає, лише тупо дивиться у вікно. Довго. Кавоварка замовкає, потім видає легке шипіння. Або це зітхання? Знову тиша. Чути лише холодний дощ, що стукає по карнизу вікна.　

Потім вона каже глухим голосом:　

— Він в’їхав у скелю. На татовій Феррарі.　

Ми п’ємо каву, і незабаром до нас приєднується Генрік. Він сідає ближче до Анни, запитує, як вона себе почуває.　

— Дивно.　

— Я думаю, тобі потрібно відпочити.　

— Я повинна вчитися.　

— Безумовно, але, можливо, тобі потрібно спочатку трохи відпочити.　

— Гм.　

Генрік встає, жестом манить мене.　

— Куди ти йдеш? — запитує Анна.　

— Я просто хочу поговорити з Міленою — ми будемо у вітальні. Хочеш ще кави? Долити?　

Заходимо у вітальню і стаємо біля балконних дверей, якомога далі від кухні.　

— Я розмовляв із медсестрою. Вона не вважає, що нам потрібна госпіталізація, але Анну не можна залишати без допомоги.　

— Ні.　

— А потім я зателефонував другові, який працює лікарем, і він виписав рецепт на заспокійливі, так що його можна забрати.　

— Хочеш, щоб я це зробила?　

Генрік глибоко дивиться мені в очі, зітхає.　

— Ти маєш час?　

— Звичайно, — кажу я. — Звичайно, маю.　

Він дивиться вдячно, ніжно гладить мене по руці.　

Він тут для Анни, а я тут для нього.　

Беру в Анни її документи й поспішаю в аптеку на Вастерторґ. Досі ллє дощ, і це більше схоже на прохолодний квітень, ніж на червень. Забираю рецепт, купую за ним седативні та заспокійливі засоби й мчу назад до квартири Генріка. Коли я заходжу, чую голос Анни зі спальні, вона ридає, виє, ці звуки мене жахають. Гї знайомий голос, але з абсолютно чужими інтонаціями. Генрік із нею — намагається її розрадити та заспокоїти.　

Я уявляю, як він тримає її, повільно колихає, шепоче щось їй на вухо.　

Я не хочу їх турбувати, і припускаю, що Генрік і сам почув, як відчиняються та зачиняються вхідні двері, він знає, що я повернулася. Тож я йду на кухню і витираю стіл, просто щоб щось робити. Це безглуздо, бо на столі немає жодної крихти чи плями.　

Мені соромно за те, що я відчуваю.　

Хіба нормальна людина не буде сповнена співчуття до своєї близької подруги, яка щойно втратила улюбленого брата?　

Так. І я майже це й відчуваю, моє переважне почуття — це горювання разом з Анною, її біль — це мій біль.　

Але крихітна, крихітна частинка мене думає, що це я маю сидіти на ліжку, і то мене мають обіймати руки Генріка.　

Ревнощі. Навіть у цей момент.　

«Тобі має бути соромно за себе», — кажу я собі.　

Я залишаюся на кухні, і приблизно за годину Генрік виходить зі спальні. Він наповнює склянку водою, бере таблетки, які я привезла, і повертається до Анни. За кілька хвилин він повернувся. Глибоко вдихає, потім повільно видихає.　

— Я думаю, вона трохи поспить.　

Він опускається на стілець, раптом здаючись втомленим. Я запитую, чи не варто мені піти купити якусь піцу на обід, але Генрік знаходить у морозильній камері упаковку рибних котлет. Готуємо їх у духовці, а до них відварюємо трохи картоплі. І ще маємо по баночці слабоалкогольного пива.　

Я кажу йому, що, за словами Анни, Ерік в’їхав у скелю. Він повільно киває.　

— Вона переконана, що він вчинив самогубство. У неділю під час обіду між Еріком і їхнім батьком виникла велика сварка.　

— О, Боже…　

їхній батько думав, що Ерік украв його велосипед.　Вона також згадала це в Кароліні — щось про велосипед.　

— Спочатку я не зрозумів, про що вона говорить, все було так розрізнено, але тепер я зрозумів. Ерік позичив велосипед у п’ятницю та повернув його в гараж, але потім Анна позичила його в суботу, і ніхто цього не помітив. Вона забула його прибрати, і він зник. Ймовірно, хтось його вкрав.　

— Ні…　

— І вона не наважилася визнати той факт, що це її вина. Генрік зітхає, хитає головою.　

— її батько… він геть божевільний. Анна мов не при собі, коли вона з родиною. Ніби вона знову стала маленькою дівчинкою.　

— Боже.　

— Тож їхній батько звинуватив Еріка. А тепер Ерік мертвий.　

Почуття провини Анни.　

Я навіть не можу уявити його масштаби.　

Після того, як ми поїли, ми наливаємо по чашці кави, і Генрік дістає плитку чорного шоколаду. Потім він пропонує мені піти. Я вже зробила більше, ніж хтось міг сподіватися, і він не хоче забирати весь мій час. Анна спить. Він потелефонує на роботу і скаже, що не вийде, бо захворів. Те, що вони з Анною зустрічаються, досі залишається таємницею.　

Біля вхідних дверей він мене міцно обіймає, я відчуваю тепло його тіла, вдихаю його знайомий запах.　

— Ти найкраща подруга, яку можна мати, — каже він. Від його слів мені стає тепло всередині. І сумно.　

На вулиці під холодним дощем я хочу повернутися у квартиру. Я вже сумую за затишком і товариством, народженим трагедією. Приглушені голоси, обмін поглядами, ніжні дотики. І я туманно думаю, що це зблизить нас трьох. Анна і Генрік, Генрік і я, я і Анна. Можливо, вже зблизило.　

Незважаючи ні на що, я знаходжу вільне місце в Кароліні. Я залишаюся там і читаю, поки зала не закривається. По дорозі додому я телефоную Генріку, який каже мені, що Анна спала весь день. Зараз він спробує розбудити її, подивитися, чи не хоче вона чогось поїсти.　

Наступного ранку я повертаюся до Кароліни, щойно вона відкривається. Я цілий день старанно вчуся, хоча мої думки постійно повертаються до квартири Генріка, до того, як справи з Анною — і з ним. Уранці телефоную йому й ми　довго розмовляємо. Ситуація не змінилася, Анна переважно спить, хоча встала й поснідала. Телефонував її брат Ґустаф, але вона не могла з ним поговорити. Питаю, чи потрібна Генріку в чомусь допомога — чи вистачає йому їжі, наприклад? Чи не треба мені піти з ним по магазинах? Ні, у нього вже є все, що йому потрібно, але однаково дякує.　

Увечері він звітує мені текстовим повідомленням. Анна поки переважно приймає таблетки й спить, але в неї була коротка розмова по телефону з психіатром. Генрік відчуває, що найгостріша фаза позаду.　

Наступного ранку він телефонує мені о сьомій тридцять, я вже снідаю. Відразу чую, що він схвильований.　

— Ти не знаєш, де Анна? Вона з тобою?　

— Що? Ні.　

— Вона пішла.