Сарек

Розділ 25　

Я побігла назустріч голосу Генріка, продовжуючи гукати, не відводячи очей від землі, щоб не втрапити ногою в якусь приховану тріщину. Заледве за хвилину я побачила темнішу фігуру крізь закружений сніг, і відтак я була поряд із ним. Ми обійняли одне одного холодними й вологими обіймами, притиснувшись щока до щоки. Генрік був такий холодний, що аж тремтів.　

— О Генріку, слава Богу… — Мої очі наповнилися сльозами полегши. Я вже зневірилася знайти його. Тепер принаймні частина кошмару минула. Які б випробування не чекали на нас, ми зустрінемо їх разом.　

У Генріка цокотіли зуби, і він ледве міг говорити.　

— Ти повернулася, — видихнув він. — Ти повернулася.　

Я продовжувала обіймати його, і більше ніколи не хотіла відпускати. Обома руками твердими швидкими рухами потерла його спину, намагаючись трохи зігріти нас обох. Лише тепер я зрозуміла, що теж тремчу. Я упріла, коли в паніці мчала на гору, але потім понад годину йшла рівномірним темпом. Тепер я почувалася так, наче моє тіло було покрито плівкою крижаної вологи. Крім того, важкий мокрий сніг уже добрався до моєї шиї.　

Принаймні я рухалася, а Генрік залишався на одному місці майже дві години посеред снігової бурі. Тепер його тіло сильно тремтіло, і він знай повторював:　

Ти повернулася. Ти повернулася.　Звичайно, я повернулася. Тепер ми повинні спуститися з цієї гори.　

— Я намагався… поставити намет… але….　

Тільки тепер я озирнулася. Мій заплічник був на тому ж місці, де я його залишила, частково засипаний снігом. Я не думаю, що Генрік його торкався. Водонепроникний чохол був на місці, тому вміст мав бути досить сухим.　

Його заплічник, однак, стояв роззявлений просто неба, наче дитина, що намагається ловити сніжинки відкритим ротом. Одяг і спорядження лежали розкидані по землі, а намет був розібраний. Скрізь валялися кілочки. Він устиг поставити кілька металевих опор, але далі не просунувся.　

Це було недобре. Усі його речі знову були наскрізь промоклі, до того ж вони могли легко загубитися в снігу. Було не так вітряно, як раніше, але хто міг знати, що вже встигло припорошитися. Я відпустила його й сказала:　

Нам потрібно зібрати все це й спуститися в долину якомога швидше.　

Він кивнув:　

Вибач, я думав, що мені потрібен якийсь захист.　Усе гаразд, зберемо все й підемо.　Це була дурість. Мені дуже шкода.　

Ми працювали швидко і якісно, зчищаючи сніг із кожного предмета та запихаючи все в рюкзак Генріка. Я дивувалася, як йому прийшло в голову залишити його з відкритим верхом просто посеред хуртовини, мабуть, він повністю втратив контроль над тим, що відбувається.　

«На себе подивись, — подумала я, — сама щойно впадала в паніку».　

Його водонепроникного чохла не було й знаку, але тепер це не мало значення, оскільки все одно все було мокрим. Ми витягли хребтові стовпи та витратили деякий час на пошуки нейлонового мішка, у якому вони були, але не змогли його знайти. Це не була велика втрата; ми могли б роз’єднати стовпи та загорнути їх у намет, але Генрік не хотів припиняти пошуків.　

— Напевно, я поклав його десь тут…　

— Облиш, ми можемо обійтися без нього.　

— Можливо, його здуло… було дуже вітряно, коли я починав ставити намет.　

— Згортаємо намет.　

Я схопилася за один кінець і кивнула йому, щоб він схопив інший. Ми підняли й обтрусили тент, стараючись позбутися якнайбільшої частини снігу.　

— Знайшла мапу? — запитав Генрік.　

— Ні.　

— Ти мала рацію, це я її загубив.　

— Забудь. Зараз це не має анінайменшої ваги.　

— Тепер я пам’ятаю, ти дала карту мені, а я поклав її, коли пішов розпалювати піч.　

— Струсни ще раз зі свого боку.　

— Або вона могла випасти з моєї кишені дорогою сюди.　

Ми поклали складений намет на землю. Генрік випрямив складки й притиснув їх коліном, щоб ущільнити. Я згорнула складений брезент у рулон, попутно змахуючи сніг.　

— Інакше ти б знайшла її там, де ми зупинилися випити кави. Ти ж дісталася того місця, чи не так?　

— Гм.　

— Якщо її теж не здуло.　

Коли я закінчила, я принесла чохол для намету, який ми знайшли, коли шукали мішок для кілків. Генрік підняв згорнутий намет, а я насунула на нього чохол. Закріпили намет під моїм рюкзаком, і нарешті ми могли вирушити з гори.　

Разом. Змерзлі, втомлені та голодні, але разом.　

Я бігла праворуч, щоб дістатися Генріка, тож тепер трималася трохи ліворуч, сподіваючись знайти лінію слідів. Якби навіть я не змогла це зробити, це б не було катастрофою. Якщо ми рухалися вниз, ми однаково могли потрапити лише в долину.　

Зараз хуртовина вже вщухла, і видимість дедалі покращувалася. Невдовзі ми змогли розрізнити контури гір навколо нас.　

Я зрозуміла, що мій ПЛАН справді спрацював досить добре. Гаразд, я не знайшла дорогу просто до Генріка, але я розминулася з ним лише на сотню метрів або близько того. І він почув мій голос — і я його — приблизно в тому місці, де я очікувала почути.　

Генрік сказав, що буря раптово накинулася на нього, наче підстерігала, і його перша думка була більш-менш такою ж, як і моя: «Як Анна знайде мене, якщо зникнуть сліди?» Він почав йти вниз, але незабаром зрозумів, що нести два заплічники для нього заважко. Кожні двадцять метрів йому доводилося зупинятися й відпочивати. Сніг пішов сильніший, і йому стало холодніше, він мокнув. Спробував поставити намет, але речі зникли в снігу, і було занадто вітряно, щоб він міг закріпити той намет, і він тремтів, так сильно тремтів.　

У його розмові було щось гарячкове — він майже лепетав.　

— І раптом я почув, як ти кричиш, і закричав у відповідь, але минула тисяча років, перш ніж ти відповіла… Я чув тебе, але ти не могла чути мене.　

— Не чула.　

— Коли ти знову закричала, це звучало так, ніби ти була ближче, і я почав думати, що, можливо, все буде добре. Можливо, я переживу це.　

— Звичайно, ми виживемо.　

Я чула, які лаконічні мої відповіді. Я сподівалася, що він не зрозуміє, що це тому, що мені так само страшно, як і йому, але відчувала, що я не можу поступитися цьому страху навіть на секунду або навіть визнати його присутність, тому що сумніви послаблять нас. Однак Генрік без проблем визнавав ці сумніви та довго про них говорив.　

— Я насправді думав, що помру там. Я думав: «Я замерзну до смерті».　

— Гм.　

Він безперервно розповідав про те, що думав і як почувався, коли був сам у сніговій бурі на горі, а я говорила дуже мало. Це схвильоване лепетання було анітрохи не схоже на нього. Мабуть, воно було пов’язано з полегшенням: кошмар закінчився, ми знову знайшли одне одного і йшли в безпечне місце.　

У такому разі він був оптимістичнішим, ніж я. Я зовсім не була впевнена, що найгірше позаду.　

Ми швидко йшли вже п’ятнадцять хвилин, але Генрік досі так тремтів, що важко було розібрати, що він каже. Я чула, як цокають його зуби. Він явно змерз, але чи був він на межі переохолодження?　

Можливо, ні — на таке не скидалося. Я знала, що коли людина страждає від сильної гіпотермії, вона втрачає здатність тремтіти, що є способом тіла виробляти тепло. Однак мені потрібно було пильно стежити за ним.　

У нього була теорія про те, як ми опинилися на неправильному шляху. Напередодні ми перетнули маленький струмок досить пізно, чи не так? Так. І після цього ми продовжили йти вздовж схилу гори під похилим кутом на невелику відстань, поки не знайшли плато, де отаборилися на ніч. Але сьогодні вранці, коли ми залишили Мілену та Якоба, ми піднялися просто схилом гори, а потім пішли вздовж іншого струмка.　

— Можливо, — пробурмотіла я. Я відчувала зростаюче роздратування через те, що він знай думав, що ми все зробили не так, замість того, щоб зосередитися на тому, що нам потрібно робити відтепер. Однак я мала визнати, що він, мабуть, мав рацію.　

— Це не дивно — сьогодні вранці ми обидва були дуже засмучені, — вів далі Генрік.　

Ми не могли знайти наших старих слідів, але незабаром зійшли з льодовика. Гола земля тепер була прихована під кількома сантиметрами свіжого снігу, але я однаково думала, що нам варто зробити привал.　

Я закип’ятила воду й зробила гарячий шоколад. Генрік позичив у мене суху термобілизну, а також дістав ворсисту кофту з дна свого рюкзака, яка була ще вологою, а не наскрізь мокрою. Тим часом я одягнула ще кілька шарів — кофту з мериносової вовни та поліаміду, м’який жилет і тонкий вовняний капелюх — намагаючись зберегти тепло тіла, яке мені вдалося виробити.　

Вітер майже зовсім вщухнув, але сніжинки й далі летіли на землю.　

Ми сьорбали шоколад, стиснувши долоні навколо гарячих чашок. Нашим задерев’янілим, замерзлим пальцям було через це дуже боляче, але нам потрібна була кожна частинка додаткового тепла, яку ми могли отримати.　

Генрік сказав:　

— Ти завжди маєш брати із собою в гори дві карти.　

— Гм.　

— Принаймні, якщо ти йдеш зі мною.　

Я не відповіла.　

— Однак це дивно… Тому що я начебто призначив цю нагрудну кишеню — оцю ліворуч — кишенею для карти. Саме сюди я завжди кладу карту, коли я її беру із собою. Так само, як при перельотах я завжди кладу квитки — і свій паспорт — у зовнішню кишеню сумки. І все ж, коли в мене було на думці дві речі одночасно, я просто взяв і кинув її на землю. Це божевілля.　

— Ще шоколаду? — я підійшла до плити й узяла каструльку. Я не отримала відповіді, але однаково долила в його кухоль.　

— Як ти думаєш, чи варто ще раз пошукати карту на шляху вниз? Я маю на увазі, оскільки ми однаково проходимо повз це місце?　

— Ні.　

— Якщо ми отаборимося поблизу, я зможу її пошукати.　

«Таж припини говорити про довбану карту», — роздратовано подумала я.　

— Я думаю, що нам варто спуститися ще нижче, перш ніж зупинитися на ніч. Спробувати знайти затишне місце.　

— Саме так.　

Якщо вітер знову підніметься, коли все скрізь буде сирим, ніч буде дуже холодною.　Гаразд, так і зробимо.　

Генрік зумів усміхнутися, мляво й покірно, а потім зробив ще один ковток шоколаду. Він досі тремтів.　

Через кілька годин ми продовжили спуск і знайшли місце з величезними скелями, які повинні були з двох сторін захищати від вітру. Ґрунт був похилий і нерівний, але чимось треба було поступитися. Сніг перестав падати, але в повітрі стояв крижаний холод, і небо було сірим. Ніщо не вказувало на те, що в осяжному майбутньому ми зможемо зігрітися й висохнути.　

Ми поставили намет, який був не просто вологим — він був наскрізь мокрим зовні та всередині. Такими само були надувні ліжка та постіль. Мій спальник був сухим, і я вирішила залишити його в сумці, поки не прийде час спати.　

Ми нагріли воду на плиті та з’їли нашу сублімовану їжу — індійське рагу з куркою та рисом. Це не було кулінарним шедевром, але було приємно мати в животі гарячу їжу. Ми випили ще трохи гарячого шоколаду, коли темрява почала накривати Сарвесваґґе.　

Генрік поступово вгамовувався, і поки ми їли, він майже не говорив. Він здавався втомленим. Після його лепетання після нашого возз’єднання я відчула майже полегшення, коли він повернувся до свого знайомого, задумливого мовчання, але мені було цікаво, чи буде завтра в нього бажання знов шукати дорогу. Можливо, він був не просто втомленим, а й трохи травмованим через ті години, які він провів на самоті на горі під час снігової бурі, думаючи, що зараз помре. Особисто я придушувала спогади про короткий спалах паніки, коли мчала на гору наосліп, але моє тіло це пам’ятало. Варто було лише припуститися маленького спогаду про той момент, і в мене похолола кров і забилося серце.　

Якщо завтра вранці знову випаде сніг або нам здаватиметься, що є ризик нового шторму, тоді… ні. То варто побути тут добу, набратися сил.　

Я чистила зуби. Настала темрява, почав падати крижаний дощ. Усе навкруги було темним і тихим, якщо не рахувати крапель дощу, що стукотіли по моїй куртці. У повітрі не було ні запахів, ні смаків. Це було схоже на те, що Сарек вирішив виключити всі чуттєві враження, окрім фізичних відчуттів, щоб раз і назавжди позбавити нас і їх.　

«Ласкаво просимо до Сарека. Але будьте готові змерзнути сильніше, ніж будь-коли раніше» — іронічно думала я.　

Згідно з моїм звичайним розпорядком, перед сном я мала добре вимитися й одягнути свіжий одяг, щоб краще спати. Проблема полягала в тому, що я дала Генріку свою останню суху зміну одягу. Роздягатися під холодним дощем і плескатися в ще холоднішому потоці, щоб знову вдягнути ту саму вологу, прохолодну білизну, було б безглуздо, тому цього вечора я зробила виняток.　

Яке це негостинне місце.　

Я пролізла в намет і застібнула за собою дверцята. Дістала свій спальний мішок із захисного чохла й розклала його на надувному ліжку. Було сухо, але то була слабка втіха, враховуючи, якою змерзлою і нещасливою я почувалася.　

Генрік уже сидів у спальному мішку поруч зі мною та тупо дивився на дах намету. Я вклалася й щільно закутала ноги в спальник. Земля була нахилена, і я перекотилася до нього. Нахилилася й легенько поцілувала його в губи.　

На добраніч.　На добраніч, — пробурмотів він.　

Автоматичне побажання, без жодних справжніх емоцій. Ні ніжності, ні жаги близькості. Але навіть автоматичне побажання мало певну цінність. Без нього точно щось було б не так.　

Я вмостилася, слухаючи, як дощ стукає по наметі. Я все ще мерзла й знала, що мерзнутиму кілька днів, щогодини й щохвилини, поки ми не досягнемо бази в Сталолуокті.　

Генрік раптом розстібнув спальник і сів. Він потягнувся до головного ліхтаря, рачки виповз із намету під тент. Засвітився ліхтар, промінь прокотився з боку в бік, заграв по брезенті намету, по моєму обличчі. Я чула, як Генрік порпається серед своїх речей. Нескінченно.　

— Що ти робиш? Що ти шукаєш?　

— Я думаю, що я…　

— Що?　

— Я міг покласти карту в одну із зовнішніх кишень моїх водонепроникних штанів…　

Я зітхнула. Генрік продовжував нишпорити.　

— Генріку? Годі, будь ласка.　

Він не відповів, просто продовжував порпатися в своїх речах. Відкривав та закривав змійки. Відкривав та закривав кнопки. Рився в рюкзаку.　

— Генріку, ти що — не можеш знайти свої водонепроникні штани?　

— Я їх знайшов.　

— Тож ти перевірив кишеню — чи була там карта?　

— Ні.　

— Тоді повертайся в ліжко.　

— Я також збираюся перевірити куртку.　

— Хіба ти вже не робив цього разів п’ять?　

Він не відповів. Став дедалі завзятіше нишпорити. У цьому було щось маніакальне. Як довго це мало тривати? Мене охопила раптова підозра. Я сперлася на один лікоть і визирнула крізь дверцята намету.　

— Ти теж мої речі перевіряєш, еге ж?　

Він дивився на мене тупо, трохи ображено.　

— Звичайно, ні.　

— Тоді повертайся спати — з мене вже досить.　

Зрештою він здався, повернувся та заліз у свій спальний мішок. Вимкнув налобний ліхтар і прибрав його. Настала тиша. На деякий час. Поки я не почула його голос у темряві:　

— Можливо, Якоб мав рацію. Можливо, ми не підходимо одне одному. — Його голос був рівний і сумний, якийсь упокорений.　

Я відчула сплеск люті.　

— Я не хочу цього чути! — Мій голос тремтів від злості. — Не кажи мені цього лайна!　

Він мовчав, тому я повела далі:　

— Ми й далі боремося тут за виживання — ти не розумієш? Ми посеред пустелі без карти. Ми, трясця, у реальній небезпеці!　

Я надто довго стримувала емоції — моє розчарування через те, що він втратив карту, його постійне зациклення на наших помилках замість того, щоб зосередитися на шляху вперед, відчуття, що він змушує мене тягнути нас обох. Кришку зірвало, моя злість закипіла.　

— Якщо ми виберемося звідси живими, ми зможемо говорити про що завгодно, але не зараз!　

— То ти думаєш, що ми помремо?　

— Ні, якщо ми зосередимося та збережемо холоднокровність. Але ми не можемо роздумувати над тим, що вже сталося. Хіба ти цього не розумієш?　

— Усі дивуються, чому ми не одружені, — продовжив Генрік тим самим рівним тоном.　

— О, заради Бога.　

— Чому ти ніколи не хочеш говорити про дітей?　

— СТУЛИ ПЕЛЬКУ! — закричала я і вдарила його по руці. Важко. Я просто хотіла змусити його зупинитися. Це не могло бути боляче, його плече було захищено спальним мішком і кількома шарами одягу, але я не мала цього робити. Це було щось абсолютно нове в наших стосунках. Ніхто з нас ніколи не вдавався до фізичного насильства під час сварки.　

Він був приголомшений і мовчав, а мені було так соромно. Я відразу вибачилася. Ми обійнялися й поцілувалися, лежали в коконах спальних мішків, притиснувши обличчя одне до одного, і невдовзі дихання Генріка сповільнилося. Він заснув.　

Але я довго лежала без сну.　

«Чому ти ніколи не хочеш говорити про дітей?»　

Я думала про ту весну сім років тому, коли ми їхали до Флоренції. Як тепло було вдень, хоч був лише квітень. Як у Швеції в липні. Якими короткими були сутінки, темрява впадала, як завіса, приносячи із собою у повітря дивовижний холод.　

Майже два роки минуло з тієї жахливої середини літа та всього, що сталося після, що зруйнувало мою родину. Я більше не розмовляла з батьком. Генрік став моєю новою постійною точкою опори, моєю безпечною гаванню в житті.　

Його щойно призначили на постійну посаду викладача в університеті, і ми поїхали це святкувати. Через два з половиною роки ми більше не вважали за потрібне зберігати наші стосунки в секреті. Не те, щоб я переймалася через цю таємничість, навпаки, це додавало певної пікантності. Ми домовлялися про зустріч у піцерії у віддаленому від нас районі Уппсали, куди ніхто з університету ніколи не зайшов би. Тож я сідала на приміський потяг до Кнівсти, йшла сотню метрів від станції, там Генрік зустрічав мене на орендованому автомобілі, і ми мчали на вихідні в розкішний готель у маєтку в Зормланді.　

Можливо, це була просто гра, у яку ми грали, тому що вона нас розважала. Якось Генрік згадав, що, на його думку, його колеги знають про нас.　

Але тепер ми були у Флоренції. Генрік був там кілька разів і добре знав місто. Ми проводили дні, блукаючи між галереями та церквами. Він був цікавим гідом, але я не мала його здатності занурюватися в картину чи скульптуру, не звертаючи уваги на плин часу. Я часто виходила з музею раніше за нього й прямувала до найближчого кафе просто неба. Я потягувала лате на весняному сонці, дивлячись на потік людей, що проходили повз. Китайці, японці, американці. Супер-елегантні італійці, я припускаю, то були флорентійський вищий клас: блискуче чорне волосся, ідеально зачесане назад, оливкова шкіра, сонцезахисні окуляри, рожева сорочка з невимушено закоченими рукавами, темно- сині замшеві лофери на босоніж.　

Через деякий час виходив Генрік, і я махала йому рукою. Він приєднувався до мене й замовляв собі лате. Ми завжди сиділи дуже близько одне до одного, наші тіла перепліталися.　

Вечорами ми їли фантастичну їжу в місцевих барах, куди не заходять туристи, оточені галасливими італійцями, великими компаніями, іноді сім’ями з маленькими дітьми, хоча година була пізня. Повертаючись до готелю, ми кохалися — або, якщо випили забагато вина й були надто втомленими, то робили це вранці, коли прокидалися.　

Ми орендували автомобіль і провели кілька ночей на фермі, переобладнану в готель, за кілька кілометрів від міста. Це було на пагорбі, а алея кипарисів вела до старих будівель. Здалеку вони малий вигляд такий, ніби ось-ось заваляться, але насправді інтер’єри були відремонтовані за найвищими стандартами. Вид на гористий тосканський краєвид був чарівним.　

Одного вечора Генрік позичив у власника скутер «Веспа», і ми поїхали в красиве місце потойбіч долини. Я сіла позаду нього, обнявши його за талію. Коли ми мчали, м’яко віяв вітер. Ми припаркувалися та пройшли трохи до соснового гаю. Сільська місцевість сяяла, як золото, у слабкому вечірньому сонячному світлі.　

Генрік став на одне коліно й освідчився мені.　

І я подумала: життя може бути таким. Спокійним, приємним, безпечним, і можна жити, немов пливти на плоту по широкій красивій річці. Бути огорненою доброю волею, любов’ю.　

Я сказала «так».　

Він мав щасливий вигляд, можливо, також відчував полегшення. Ми обидва зронили кілька сліз.　

А потім?　

Місяці минають, місяці перетворюються на роки, життя з Генріком стає рутиною, чимось, що я сприймаю як належне, фоном, на якому розігрується решта мого існування. Я зосереджуюсь на досягненні вищих оцінок. Я зосереджуюсь на тому, щоб дістати гарну посаду нотаріуса. Я зосереджуюсь на тому, щоб дістати роботу з престижною практикою. Я зосереджуюсь на тому, щоб якомога швидше стати 'юристом.　

Так багато уваги. Можливо, я намагаюся не слухати той голос у своїй голові.　

Цього недостатньо, Анно.　

Це не те, про що ти мріяла.　

Відчуття захищеності, спокою та любові — цього недостатньо. Життя має бути більшим, ніж це.　

В інші дні цього достатньо. Все добре. Я проклинаю себе за те, що завжди хочу більшого, за те, що ніколи не відчуваю задоволення.　

Генрік підхопив мене, коли я падала. Він кохає мене. Чому цього недостатньо?　

«Чому ти ніколи не хочеш говорити про дітей?»　

Я довго лежала без сну.　

І я сподівалася, що вранці Генрік почуватиметься краще, і погода покращиться, щоб ми змогли перейти перевал і вирушити в бік Сталолуокти. У мене було жахливе відчуття, ніби я потрапила в пастку, відчуття, що Сарек зімкнувся навколо нас і що ми тепер марно грюкаємо в двері, благаючи, щоб нас випустили.