Сарек

Розділ 30

Ми йдемо по скелі в західному напрямку, вздовж ділянки дещо пологішої місцевості. Земля всипана чималими каменями, у якийсь момент стався зсув. Неможливо сказати коли — мільйон років тому? Тисячу років тому? Минулого вівторка? Деякі з них надзвичайно симетричні — метрові прямокутники з гладкими сторонами.　

Дуже складний рельєф — постійні спуски та підйоми. Більшість скель розташовані під кутом, і майже ніколи не можна поставити ногу на рівну поверхню, щиколотки вивертаються туди і сюди. Деякі камені перехиляються, як тільки стаєш на них. Це похід, який вимагає повної концентрації.　

І мені це подобається.　

Ми ніби на іншій планеті, у мертвому, стерильному світі. Якби маленький космічний марсохід, оснащений камерами та товстими гумовими шинами, прокотився перед нами, я б не здивувалася. Тут немає нічого, крім скель, гір і льоду під чистим блакитним небом. Підйом, який попереду нас, викликає в мене відчуття передчуття, виклик, який вимагатиме розумової гостроти та зосередженості. І краєвид із хребта в такий день має бути просто фантастичним. Нам справді пощастило з погодою.　

З наближенням до льодовика схил стає значно крутішим. Генрік стоїть за кілька метрів переді мною, і я бачу з його пози, що йому це неприємно. Його тіло нахиляється до гори, і він спирається на одну руку для підтримки при кожному кроку. І він напружений, що посилює фізичний тиск. Ми йшли майже годину по цій місцевості, і це взяло своє. Коли він зупиняється, поставивши одним чобіт на гострий край, його каблук починає нестримно хитатися вгору-вниз, його литковий м’яз не може утримати ногу на місці. Він простягає обидві руки і падає на камінь. Робить глибокий вдих, повільно видихає. Він почервонів і стікає потом, намагаючись зняти рюкзак.　

— Це не довбана забава, — бурмоче він, дістаючи пляшку з водою.　

— До льодовика вже недалеко, — заспокоюю я його. — Тоді нам не доведеться ходити по осипах. Краще йти вгору.　

Я дивлюся на Якоба й Мілену, які продовжували дертися по скелях. Якоб уже досяг краю льодовика. Розгинає спину, п’є воду. Мілена не відстає.　

Я залишаюся стояти біля Генріка, бо сісти й зняти рюкзак — це надто багато зусиль. Він п’є і похмуро дивиться на Сарек, чудовий і жахливий, прекрасний, холодний, як лід, і твердий, як камінь.　

Ми більше нічого не говоримо, я чекаю, поки він буде готовий, і через десять хвилин він відкладає пляшку з водою і готується йти далі. Я пропоную йти першою, вибрати маршрут через скелі. Він киває і приймає це, ніби з вдячністю.　

Я знаю. Я не відповідаю за Генріка. Але мій поганий настрій після протистояння з Якобом розвіявся, я і не помітила, як це сталося. Кілька днів, які я провела в Сареку, навчили мене, що настрій людини змінюється так само швидко, як погода. Всі емоції на поверхні, весь час. Від найглибшого розпачу до ейфорії може пройти пів години. Я припускаю, що це через розумове та фізичне навантаження, це позбавляє самоконтролю так само ефективно, як рубанок знімає шар старого шпону.　

Невдовзі ми приєднуємося до Якоба та Мілени біля льодовика, там Мілена готує обід. Я одразу починаю їй допомагати. Генрік зводить дух кілька хвилин, потім теж допомагає. Якоб, з іншого боку, намагається сидіти сам на невеликій відстані від нас, відпочиваючи, повернувши обличчя до сонця. Нікому з нас і на думку б не спало просити його про допомогу.　

Агресія, фізична чи вербальна, змушує людей ходити навшпиньки, змушує замкнутися в собі, щоб уникнути її. Я дуже добре знаю це зі своєї родини.　

Ми обідаємо, і ми з Міленою балакаємо про всілякі речі. Здається, вона, як і я, у гарному гуморі, а Якоб тримається на відстані, мовчазний і похмурий. Генріку також нема що сказати. Він має ніЯкобий вигляд, витягує руку, щоб утримати рівновагу, щойно робить кілька кроків, хоча місце, де ми зараз перебуваємо, не круте. Здається, перехід через скелі справді налякав його.　

Ми знову рушили в тому ж порядку, що й раніше: Якоб, Мілена, Генрік, я. Якоб встановлює швидкий темп, тоді як ми, решта, часто зупиняємося, щоб звести дух та знизити частоту пульсу. Сонце світить із безхмарного неба, і ми пітніємо, коли йдемо. Кожного разу, коли я обертаюся і дивлюся вниз, я радію тому, як далеко ми піднялися на гору. Можливо, ми вже на півдорозі до вершини.　

Якоб схожий на гірського козла, який стрибає набагато попереду нас. І так, я хотіла б рухатися з такою ж швидкістю.　

Насправді підйом дається взнаки Мілені та Генріку. Вони червоніють і засапуються, і нам доводиться щоразу довше зупинятися, щоб знизити частоту пульсу до нормального рівня. Мілена п’є воду й задихається:　

— Таке відчуття, ніби цьому схилу немає кінця!　

Генрік киває на знак згоди, пихкаючи й дмухаючи, нездатний прохопитися словом.　

— Мене бісить той факт, що кінця не видно, — веде далі вона. — Думаєш, що це має бути пік, але це все не він.　

— Чотириста метрів — це чимала висота, — кажу я. Але ми вже більше ніж на півдорозі.　

— Алілуя, — бурмоче Мілена.　

— Пройдемо ще трошки? — пропоную я.　

— Мені потрібно ще трохи відпочити, — каже Генрік. — Ще трохи.　

Його погляд весь час прикутий до схилу гори, що на рівні очей. Він ніколи не дивиться вгору на вершину або вниз на долину. Мілена явно стурбована.　

— Як ти почуваєшся, Генріку? Тобі заважає висота?　

— Трохи.　

Вона торкається його руки, виражаючи співчуття. Генрік вирушає, коли готовий, Мілена за ним, а я, як завжди, — позаду.　

Мілена встала між нами, але це мене не турбує.　

Місцевість вирівнюється мірою звуження хребта — справа від нас схил майже прямовисний. І ось нарешті ми бачимо пік. Бо напевно це має бути пік? Метрів за сто попереду невелике плато, за яким видно лише блакитне небо.　

Проблема полягає в тому, що перед тим, як ми досягнемо плата, хребет ще більше звужується, і остання ділянка включатиме крутий підйом через осипи.　

Якоб уже там. Він нагадує мені Людину-павука або когось, хто незграбно піднімається сходами до Будинку веселощів у парку розваг «Грона Лунд». Одна довга нога витягнута, коліно другої підтягнуте до грудей, руки широко розведені. Повільно й обережно він піднімається на схил.　

Ми всі зупиняємося, щоб подивитися.　

Він востаннє рухає ногою, а потім стає рачки та вривається на плато.　

Він негайно встає, повертається до нас обличчям, піднімає руки вгору й кричить:　

— ВУУУУ-ХУУУУУ! ААААУУУУУУУУУУУ!　

Виє вовком. Хоч хтось зараз у кращому гуморі.　

Однак хтось ні.　

Генрік дивиться на плато й важко глитає.　

Генрік, Мілена та я стоїмо мовчки одне біля одного в цей чудовий осінній день серед безплідного місячного пейзажу Сарека, спостерігаючи, як Якоб виконує на плато свій танець перемоги. Генрік має задумливий вигляд, робить кілька ковтків води.　

— Тож ми йдемо туди? — каже він зрештою. Його погляд стежить за хребтом, на якому ми перебуваємо, аж до плато, бачить, що хребет перетворюється на гострий край. Насправді немає іншого способу описати це. З одного боку — обрив до льодовика, якщо ми посковзнемося там, ми можемо й не загинути, але будемо ковзти вниз кілометр або близько того. Але якщо ми зіткнемося з тріщиною або виступаючим каменем, коли наберемо швидкість, нам кінець.　

Схил з іншого боку дуже крутий, можливо, не аж такий крутий, що гарантував би вільне падіння в сотні метрів та миттєву смерть, але крутіший за всі, які там траплялися досі.　

— Можливо, звідси це має вигляд гірший, ніж є насправді, — каже Мілена.　

Генрік не відповідає. Він завмер на місці, здається, не може рухатися вперед.　

— Добре, ходімо, — кажу я.　

Мілена вирушає, але Генрік і далі не рухається. Я чекаю хвилинку. Нічого не відбувається.　

— Ми підемо й подивимося. Повільно й обережно. — Я йду за Міленою, але кроків позаду не чую.　

Ну годі вже. Зупиняюся, обертаюся.　

— Генріку, ходімо! Ми не можемо залишатися тут.　

Мій тон трохи різкіший, ніж я хотіла, трохи сердитіший, але це має бажаний ефект. Нарешті Генрік починає рухатися.　

— Ти йди вперед, — кажу я.　

Він проходить повз мене, а я йду позаду.　

«Ти сам захотів піти шляхом, який вибрав Якоб. Хоча я тебе попереджала, — зловтішно думаю я, — Тож іди».　

За лічені хвилини ми досягаємо крутої ділянки, де хребет звужується і стає гострим краєм, по якому ходити дуже небезпечно. Найкращий варіант — спуститися на кілька метрів і притулитися до гори.　

Мілена чекає на нас, і вона мала рацію — все не так погано, як здавалося здалеку. Гаразд, підйом крутий, і я відчуваю, як мене заманює прірва праворуч, але не аж такий, що обов’язково саме дертися — адже таке в нас склалося враження, коли ми дивилися, як підіймається Якоб. Нам потрібно нахилитися до скелі й триматися за неї обіруч, але, чесно кажучи, це не здається таким складним.　

Якоб гукає до нас і розповідає, як найпростіше піднятися на плато. Мілена йде першою — обережно, крок за кроком, переконуючись, що вона переміщає лише одну ногу або одну руку за раз, завжди має три точки опори на скелі.　

Генрік опускається на камінь, де він стоїть, але дивиться назовні, а обрив просто перед ним. Він міцно стискає очі, не наважується дивитися. Тримається обома руками за скелю, навіть коли сидить, його тіло напружене, і він дихає короткими, інтенсивними видихами.　

Страх висоти тримає його у своїх руках.　

Я кладу йому руку на плече, говорю тихо й ласкаво, я знаю, що від мене залежить, чи впорається він із цим.　

— Генріку, послухай мене. Насамперед потрібно дихати животом. Ти мене чуєш?　

Він киває, очі все ще міцно заплющені.　

— Зроби глибокий вдих, відчуй, як повітря опускається у твій живіт.　

Він старається, робить усе, що може.　

— І ще раз. Закрий рота й дихай через ніс. Довгий глибокий вдих. Вниз у твій живіт. Нікуди не поспішай, просто спокійно дихай. Ми можемо посидіти тут годину, якщо потрібно.　

Він вдихає через ніс, наповнює легені, і я кладу руку йому на живіт.　

— Спокійно й свідомо видихни, потім зроби ще один вдих. Ти маєш відчути його тут унизу.　

Він робить, як я кажу, і цього разу я відчуваю, як його живіт трохи розширюється, коли він вдихає.　

— Добре. Ще раз.　

Я стою дуже близько до Генріка, схилившись над ним, однією рукою обіймаю його за плечі, а іншу тримаю на його животі. Він знову вдихає.　

— Тобі не потрібно турбуватися про те, щоб втягувати живіт. Я знаю, що ти маєш пивний животик, але я однаково тебе люблю.　

Він посміхається і накриває мою руку своєю. Я проводжу пальцями іншої руки по його волоссі, відчуваю вигини його черепа.　

І нарешті він розслабляється. Напруга в шиї та плечах спадає. Він робить ще один глибокий вдих, і цього разу задіяно все його тіло. Його м’язи більше не застиглі, піддаються, цього разу вони пропускають повітря, і, здається, воно тече аж до пальців ніг.　

Він видає придушений звук, і я розумію, що він плаче.　

Я не маю дивуватися. Це Сарек. Усі емоції на поверхні. Весь час.　

Я тримаю його, ніжно цілую в щоку.　

— Любий? Що не так?　

Ще один глибокий вдих. Він сопить, витирає одну ніздрю великим пальцем.　

— Нічого. Я просто… я не знаю.　

— Можливо, це розріджене повітря.　

— Мені шкода, що я загубив карту.　

— Забудь про це.　

Я обіймаю його, і він обіймає мене у відповідь. Обіймає мене за талію і притягує до себе. Ми залишаємося так деякий час, поки його дихання нормалізується.　

Я дивлюся на плато. Мілена дійшла й дивиться на нас згори. Якоб неспокійно крокує сюди і туди, його розчарування тим фактом, що ми знову застрягли, дуже очевидне.　

Я мала намір дати Генріку стільки часу, скільки йому потрібно, але я не можу цього зробити. Урешті-решт я якомога тепліше кажу:　

— Спробуємо?　

— Гм. — Ще один глибокий вдих, потім він розправляє плечі й рішуче киває. — Зробімо це.　

— Не дивись униз. Дивись на скелю. Зосередьтеся на кожному кроці. Не думай ні про що інше. Переконайся, що ти рухаєш лише однією рукою або однією ногою за раз. Завжди май три точки опори.　

Генрік знову киває, потім підводиться й відвертається від урвища. Обіруч тримається, правою ногою робить крок. Потім його права рука. Потім його ліва рука. Зміщує свій центр ваги. Ліва нога. Спокійно й методично.　

Я бачу, що зараз він почувається набагато краще. Його тіло більше не скуте. Руки він використовує для підтримки, а не чіпляється ними за життя, як раніше.　

Ми піднімаємося до плато, і це щось середнє між переходом і підйомом. Кут приблизно такий, як у драбини, приставленої до стіни будинку. Я не можу встояти перед спокусою подивитися вниз. Я хочу перевірити свою стійкість. Шорстка скеля являє собою увігнуту чашу, яка значно нижче змінюється рівнішою місцевістю. Чи пережила б я падіння? Можливо. Якщо трохи пощастить. Але неминуче, що я впаду на самісіньке дно. Не хотілося б.　

Генрік наближається до краю. Мілена підбадьорливо кричить. Вона простягає руку, щоб допомогти йому піднятися, але він її не бере. Він уже знайшов спосіб просування вперед, який йому підходить, і наразі він не має наміру пробувати щось інше. Він не збирається ризикувати.　

Його верхня частина тіла вже на плато, тож він відштовхується правою ногою — і він на місці. Мілена плескає в долоні.　

— Молодець, Генріку!　

Я відразу йду за ним. Бачу, що невелику відстань він рачкує, відповзає від краю, потім перевертається на спину. Робить довгий глибокий вдих. Мілена нахиляється й обіймає його.　

— Молодець!　

— Це так добре. Боже мій…　

Якоб дивиться на них, склавши руки. Мені не подобається вираз його обличчя, але він нічого не каже.　

Я піднімаюся на плато й підвожуся. Відколи ми в Сареку, ми знову і знову бачили неймовірні краєвиди, але від цього в мене перехоплює дух. Раптом я бачу на півночі та заході величні, засніжені масиви в усіх напрямках.　

Ми вчили в школі, що шведські гори були розмиті внутрішньою льодовиковою рецесією, тому вони не такі високі — просто скелясті пагорби в порівнянні з Альпами. Однак внутрішні льоди, здається, забули про Сарек. Коли я дивлюся навколо, мені здається, що я в Гімалаях. Чорні зубчасті хребти виділяються на тлі яскраво-синього неба. Далеко внизу виблискує в осінньому сонці вражаюча дельта долини Рапи. Гігантська скеля стоїть на сторожі вздовж місця, яке розділяє річка. Я відкриваю карту на своєму телефоні й розумію, що це, мабуть, Тьяхккелій. За нею — величезні озера й більше гір, потім пагорбів, далі ландшафт заспокоюється і осідає, а верх беруть нескінченні ліси. Я наповнюю легені свіжим п’янким повітрям.　

Легка ейфорія. Знову.　

Ми зробили це. Ми це зробили.　

Моє головне відчуття — це полегшення. Я справді думала, що нам доведеться повернутися, бо Генрік не зможе цього зробити. Повернутися в долину, втративши цілий день — але ось ми тут, і здається, що найгірше позаду. Плато, на якому ми стоїмо, є початком хребта, яким ми збираємося йти на північний схід, і воно зовсім не має вигляду такого вузького, як я боялася. Гора нагадує гігантського дракона, що лежить на землі, Годзілла дрімає після обіду посеред Сарека, а його колючий хвіст згинається вниз у наступну долину. Схил обабіч хребта майже перпендикулярний, але, наскільки я бачу, сам хребет має щонайменше три-чотири метри завширшки. Це не має викликати проблем ні для кого з нас, а краєвид буде чарівним — усю дорогу.　

Генрік і Мілена зараз лежать близько одне до одного на землі, посміхаються одне одному, сміються та балакають. Вона кладе руку йому на руку.　

Це здається інтимним.　

Можливо, трохи занадто інтимним.　

Ця думка промайнула в мене в голові, і в ту ж мить Якоб зробив кілька кроків до них.　

— Час рушати, — нетерпляче каже він.　

Генрік повільно повертає голову й дивиться на нього.　

— Мені потрібно лише п’ять хвилин, щоб звести дух, — каже він. — Потім знову озирається на Мілену, ніби на додачу до всього дражнить Якоба.　

«Ти граєшся з вогнем, Генріку», — з тривогою думаю я.　

— Ми повинні зійти із цієї гори до настання темряви, — веде далі Якоб, підходячи на крок ближче. — Швидко піднімайтеся!　

— Лише п’ять хвилин, Якобе. Серйозно, що тобі таке? — Генрік пильно дивиться на Якоба, кидаючи виклик його владі, і я раптово опиняюся в стані повної готовності: це може погано закінчитися.　

— Ти лише й зводиш свій дух усю дорогу! Підводься!　

Якоб нахиляється і хапає Мілену за руку. Мова його тіла показує, який він злий. Він піднімає її на ноги, і вона злегка скиглить.　

— Ой… не треба…　

— Що, в біса, ти робиш? Відпусти її! — Генрік підвищує голос, коли я підходжу до них.　

— Тобі потрібно заспокоїтися, — кажу я, перш ніж Якоб мене перебиває.　

— Підводься на свої довбані ноги! — кричить він на Генріка, який зухвало підіймає підборіддя й залишається лежати на землі.　

— Ще раз: що тобі таке, Якобе? Ти ревнуєш?　

«Ні, ні, ні, ні, — подумки благаю я. — До біса, Генріку».　

Мілена виглядає переляканою.　

— Будь ласка, Генріку, ми маємо йти, — швидко каже вона, беручи Якоба під руку.　

Я приєднуюся но неї:　

— Вона має рацію — годі базікати, Генріку.　

Ми обоє намагаємося задобрити Якоба, який дивиться на Генріка з ненавистю в очах. Він важко дихає, і я бачу, що він на межі втрати контролю.　

Так, Якоб ревнивий. І тепер Генрік це сказав, слово було сказано, і ми всі знаємо, що це правда. Зокрема і Якоб. Він втратив обличчя на очах у всіх.　

— Будь ласка, Якобе, — каже Мілена, гладячи його по щоці. Заспокойся.　

Через кілька секунд він хитає головою і каже грубим голосом:　

— Нікчема.　

Повертається і йде геть. Мілена поспішає за ним, а я залишаюся на місці, дивлячись на Генріка.　

«То який у цьому сенс, Генріку?», — хочу спитати я.　

Але Генрік відмовляється зустріти мій погляд.　

Я дістаю із заплічника останню пачку Туті-Фруті, відкриваю її і підходжу до Якоба та Мілени. Простягаю її Якобу як жест примирення.　

— Вибач. Він не в собі.　

Якоб не дивиться на мене, але зрештою кидає погляд на пакунок, виймає кілька різнокольорових цукерок і нічого не кажучи запихає їх собі в рот.　

— Дивовижний краєвид, — наважуюся я.　

— Абсолютно дивовижний, — погоджується Мілена, пригощаючись кількома цукерками.　

— Я не думала, що ми впораємося з підйомом, — веду далі я, — але я дуже рада, що помилилася.　

Операція «Покращ Якобу настрій» триває.　

— Гм.　

— З нетерпінням чекаю наступного переходу, — кажу я, показуючи на хребет. Це має захопливий вигляд.　

Я посміхаюся Якобу, він усміхається у відповідь, і його посмішка здається цілком щирою, ніби я щойно сказала щось смішне. Він швидко відводить погляд.　

Чому ж я відчуваю себе ні в сих, ні в тих?　

Вираз обличчя Якоба був лукавим, ніби він знає те, чого я не знаю.　

Ніби хотів сказати: «Ти поняття зеленого про це не маєш, суко. Не маєш довбаного зеленого поняття».　

Раптом я вже не зовсім впевнена, що найгірше позаду.