Сарек

Розділ 32

Я прокидаюся в наметі й не знаю, як я сюди потрапила. Або скільки годин минуло відтоді, як Генрік упав, а я втекла.　

Ще не темно. Я здогадуюсь, що це сутінки, тому що мені незвично перебувати при такому освітленні всередині намету.　

Біжи заради свого життя.　

Я подумки повертаюся до прірви. Генрік щойно впав, я закричала, мій рот — це зяюча діра жаху, я дивлюся на Якоба, і його вираз говорить мені, що я маю тікати, рятуючи своє життя.　

Я задкую, потім повертаюся й біжу, Якоб кричить мені, щоб я зупинилася, але я не зважаю на нього. Я залишаю свій заплічник. Бо саме зараз йдеться про те, щоб вижити в наступні десять хвилин.　

Біжу так, як ніколи раніше не бігала.　

Я не знаю, як далеко я біжу. Очі вперті в землю. Потім падіння, біль, що пронизує коліно, проходить через моє тіло, як палаючий спис. Я зламала колінну чашечку? Я намагаюся підвестися, але моя нога не слухається, і я нахиляюся вперед, чую швидкі важкі кроки Якоба, які наближаються ззаду, чую його дихання, потім усе стає темним.　

Я намагаюся намацати своє коліно й виявляю, що я в спальному мішку. Як це сталося? Зараз це не має значення. Я розстібаю змійку, простягаю руку. Здається, що моя колінна чашечка ціла, але дуже болить.　

Перемотати назад. Програти.　

Мій мозок схожий на медіаплеєр на планшеті в руках дворічної дитини. Дитина натискає кнопки навмання, і з моєї пам’яті з’являються крихітні фрагменти, перериваються на півдорозі, перемотування вперед, повтор. Без жодного хронологічного порядку.　

Швидко вперед. Програти. Перемотати назад. Програти.　

Якоб простягає Генріку руку, Генрік бере її, Якоб тягне Генріка до себе. Генрік втрачає контроль над скелею, іншою рукою намагається знову схопитися диким, панічним рухом, але марно. Через секунду рука махає в повітрі.　

Що він відчуває в цей момент? Коли попереду сотні метрів порожнечі, коли його рівновага починає хилитися назовні, він намагається знову вхопитися за скелю, але його пальці лише безрезультатно по ній дряпають. Зміни у вазі його тіла вже занадто великі, щоб він міг виправити це за допомогою крихітного доторку кінчиків пальців.　

Багато разів я мало не втрачала рівновагу, але мені вдавалося її відновити. Ніби тремтіння пробігає тілом і потрапляє в живіт. Потім, коли ти розумієш, що мало не трапилося, ти відчуваєш поколювання по всій шкірі голови. Відчуваєш, як калатає серце у скронях, у грудях. Ти робиш глибокий вдих. Відновлюєш контроль над собою.　

Що пережив Генрік?　

Мені категорично не варто на цьому зациклюватися, це абсолютно безглуздо, ні до чого доброго привести не може. Але я не можу дати цьому раду.　

Що пережив Генрік?　

Подив, звичайно. Він дивиться на усміхнене обличчя Якоба й водночас відчуває, як той тягне до нього руку, тягне його за руку, тягне його тіло.　

Та що ти робиш?　

Потім здригається, коли розуміє, що втрачає рівновагу.　

Ні-ні-ні-ні-ні-ні.　

Те саме відчуття в мене було багато разів.　

Це може закінчиться дуже погано.　

Якоб відпускає його руку, і Генрік падає назад, інстинктивно махає обома руками в повітрі, намагаючись стати вертикально, тепер усе його тіло в повітрі, крім однієї ноги, яка все ще торкається скелі, і його мозок намагається обробити той факт, що відбувається щось незрозуміле.　

«Ого. Я знаю, що це відбувається, але чи це дійсно відбувається?»　

Він не може зрозуміти. Генрік падає назад і, набираючи швидкість, повільно обертається навколо власної осі, тепер він падає головою вперед.　

Чи встигає він побачити, як мчить до нього земля? І коли він повертається ще на півоберта так, щоб його голова знову була вгорі, чи бачить він мигцем Якоба за п’ятдесят чи сто метрів над собою?　

Швидкість повітря. Під час вільного падіння прискорення має бути надзвичайним. Через кілька секунд маєш досягти ста кілометрів на годину або більше. Що відчуваєш, коли ти висуваєш голову з бічного вікна, коли їдеш по автомагістралі? Шкіра на вилицях натягується, шкіра на щоках тремтить, волосся розлітається одночасно увсебіч. Гудіння повітря, яке заглушає всі інші звуки.　

Я побачила, як Генрік упав, прослідкувала за ним поглядом, перш ніж відвести погляд, на той момент йому ще залишалося чимало пролетіти. Падіння мало тривати п’ять- шість секунд.　

Просто припини це, Анно. Припини це, припини це, припини це.　

Що відбувається в голові за шість секунд? Або ти інстинктивно продовжуєш намагатися відновити рівновагу, безглуздо барахтаючись у повітрі, поки не вдаришся об землю?　

Схил гори не перпендикулярний, він вигинається назовні дедалі більше, чим ближче ти наближаєшся до дна. Імовірно, ти кілька разів відскочиш від скелі, перш ніж приземлитися. Твоє тіло розривається, як стиглий кавун. Раптом одна нога й половина твого живота десь зникають. Це відбувається за секунду. Ти залишаєш у повітрі каскад крові, елегантну дугу. Кишечник та інші внутрішні органи виливаються назовні, але вони все ще прикріплені до решти твого тіла сухожиллями та мембранами, все тріпотить на вітрі протягом цих останніх секунд. Твій живіт — це маленька повітряна кулька, що виблискує на сонці.　

Поза наметом хтось є…　

Тепер я на сто відсотків повернулася в сьогодення. Моє серце починає калатати. Хтось відкриває намет, я чую звук змійки, але це не сильний, рішучий рух, а досить обережний. Ніби та людина не хоче мене будити.　

Я чую, як повзе бігунок. Обережно, тихо.　

Є щось у звуках, і я не можу точно визначити, що це, але це дає мені чітке уявлення про людину.　

Якоб.　

З’являється страх, моє серце качає адреналін у кожен м’яз, я напружую своє тіло, готове до боротьби чи втечі.　

Боротьби? Як, трясця, я зможу боротися? Я в спальному мішку, у наметі. Я в пастці.　

Мені покликати Мілену?　

Я взагалі знаю, що Мілена жива?　

Я важко ковтаю слину, не дивлячись очима на брезент намету, тихо дихаю відкритим ротом.　

Якщо я погукаю, я викажу, що не сплю, і втрачу, можливо, єдину свою перевагу — елемент несподіванки. І немає сенсу кликати Мілену, якщо він її вже вбив.　

Де мій швейцарський ніж?　

Я лежу на боці і якомога тихіше мацаю в верхній кишені штанів. Ножа нема.　

Тепер хтось починає повільно розстібати внутрішні дверцята.　

В іншій кишені? Тій, на якій я лежу? Я опускаю руку й відчуваю довгий вигнутий контур ножа.　

Бігунок повільно та непомітно роз’єднує зубці змійки. Людина опиниться всередині намету дуже скоро, і в цей момент мені потрібно лежати абсолютно нерухомо. Я повинна дістати ніж раніше.　

Якомога тихіше я змінюю позицію, щоб дотягнутися до клапана кишені…　

Чому, в біса, спортивний одяг і спальні мішки завжди роблять із тканини, яка так шелестить…　

І, звісно, клапан застібається на міцну металеву кнопку, одну з тих, які часто можна відкрити тільки двома руками.　

Бігунок продовжує свій шлях по вигнутій лінії змійки. Шум, який він створює, розпадається на складники. Я майже чую, як один за одним розкриваються зубчики.　

З похмурою, відчайдушною енергією я вставляю ніготь великого пальця між двома частинами кнопки, тягну за клапан однією рукою, натискаючи іншою, і врешті чую клацання, коли кнопка відкривається, шум здається оглушливим, я лежу нерухомо й затамовую дихання, Якоб, мабуть, це почув.　

Але розмірений хід бігунка триває.　

Швидко лізу в кишеню, виймаю ніж і кладу його на живіт. У такому положенні я зможу непомітно відкрити лезо. Я так думаю.　

Зараз панує тиша. Чутно лише дихання. Та людина дихає носом, але це дихання не спокійне та рівне, здається, що це просто намагання не дихати ротом. Потрібно вдихнути і видихнути багато повітря. Частота пульсу підвищена.　

Це має бути Якоб. Тепер я абсолютно впевнена.　

Він дихає так, наче він щойно виконав якесь фізично важке завдання.　

Або, можливо, він схвильований.　

Моє обличчя відвернуте від входу намету, але подумки я його бачу, як він стоїть на колінах і дивиться на мене. Він думає, як це зробити.　

Я проводжу пальцями по ножу. Перевертаю його іншою рукою. Де основне лезо?　

Якоб заходить до намету, і тепер я теж відчуваю його запах. Вологий одяг, шари свіжого та несвіжого поту, кислий, їдкий і гіркий запах водночас. І ще щось, його власний неповторний запах тіла.　

Так, щоб він не бачив я відкриваю одне лезо, обмацую його великим пальцем. Так, це саме те лезо. Його довжина близько десяти сантиметрів. Відкриваю до кінця.　

Зараз у наметі цілковита тиша, а це, мабуть, означає, що Якоб сидить абсолютно нерухомо й затамував подих.　

Він щось бачив? Чи бачив, як ворушився мій лікоть, коли я відкрила лезо?　

Страх впиває в мене свої пазурі, і я мимоволі теж затримую дихання, поки не згадую, що я маю дихати, ніби я сплю, моє дихання звучить неприродно, і я проклинаю себе за те, що така вбивця-дилетантка, як я просто чекає моменту коли він кинеться на мене, вирве ножа з моєї руки й притисне його мені до горла: «Дурна маленька суко, ти думала, що я нічого не помітив?»　

І я відчуваю слабкість, я не можу нічого зробити, але потім він знову починає дихати, він рухається, і, на свій подив, я розумію, що це ще не кінець. Він нічого не помітив. Здається, ніби він вкладається на матраці біля мене.　

Я регулюю положення ножа в правій руці. Міцно перехоплюю його. Кладу свою ліву руку на землю. Коли настане час, я маю намір піднятися якнайшвидше, потім розвернутися й ударити правою рукою.　

Цілься в обличчя, яке повинно бути відкритим. Бий, бий, бий.　

Я відчуваю, як тіло Якоба торкається мого, його дихання стає ще ближчим, лоскоче моє вухо.　

Я глибоко вдихаю. Зараз.　

Саме в цей момент я чую голос іззовні.　

— Якобе?　

Він завмирає, знову затримує подих.　

— Якобе?　

Це Мілена.