Сарек

Розділ 23　

Я біжу підтюпцем по снігу за власними слідами легкими, добре зваженими кроками. Я прихопила пляшку води, але заплічник залишила в Генріка. Пульс у мене високий, але не надто, без рюкзака я відчуваю себе спритною і вільною, я багато тренувалася в бігу на витривалість.　

Тіло і душа. Моя душа розчарована, тривожна й засмучена через те, що ми помилилися, тому що карта загубилася, тому що Генрік звинувачує в тому мене. Я покладаюся на своє тіло, щоб відновити баланс своєї душі. Сподіваюся, що гормони допоможуть мені.　

Ми йшли близько двох годин після того, як пили каву. Навспак із гірки та ще й у власному швидкому темпі, я мала б повернутися до того місця за пів години. Максимум сорок хвилин. Потім година, щоби повернутися до Генріка, не надто напружуючись. І якщо я при цьому зможу знайти карту, то це точно того варте.　

Та й чому ж мені не знайти ту карту? Вона точно має бути десь там.　

Однак річ не лише в карті. Мені потрібен цей час для себе. Мені потрібно бути подалі від Генріка, щоб відновити рівновагу. Я знаю, що зараз маю бути сильнішою, я маю планувати та йти вперед, я маю допомогти йому знайти енергію, надихнути його. Мені майже ввірвався терпець, коли він звинуватив мене в утраті карти, мені все ж вдалося зберегти спокій, але я була на межі.　

Терпіння — це не мій сильний бік. Можливо, нинішній досвід стане для мене важливим.　

Я продовжую йти за нашими слідами. Здається, туман порідшав, коли посилився вітер. Можливо, цей вітер розвіє хмари, і сонце вже за годину знову засяє з чистого　блакитного неба. Коли повернеться панорамний краєвид, нам буде легко зорієнтуватися та знайти дорогу до перевалу. Сьогодні ввечері ми розтаборимося в Альґґаваґґе та поговоримо про нашу пригоду, про те, як Сарек вискалив свої хижацькі зуби. Ми закладемо фундамент нашої розповіді, майбутньої гарної історії, якою ми зможемо розважити наших друзів за обіднім столом у нашій квартирі холодної осінньої ночі. Еріку і Улофа, Сімона і Йеннефер, Марка і Валле. Ми будемо їсти запіканку з дичини, пити амарон і сміятися, розповідаючи про часи, коли ми з Генріком у Сареку загубили карту й повернули не туди.　

Так. Так воно й буде.　

Я вже бачу початок сніжника, незабаром я біжу підтюпцем по голій землі, повністю зосереджена на тому, щоб не підвернути на осипі щиколотку. Камені мокрі та слизькі, тому я намагаюся не перестрибувати з одного на інший.　

Зараз важче йти за нашим маршрутом, оскільки я не бачу слідів на снігу, які б мене орієнтували, але тут і там я бачу відбиток підошви черевика на плямі бруду, що підтверджує, що я на правильному шляху. І є значки, які я впізнаю — великий камінь тут, клубок підліску, який якимось чином зумів пустити коріння високо на схилі гори. Я весь час чую струмок зліва.　

Вітер зараз посилився, і знову пішов сильний дощ. Таке враження, що він просто зупинився, щоб звести дух, зібратися із силами, щоб напасти на мене знову. Він збоку б’є мене по обличчі. Я затягую шнурівку навколо каптура так, що назовні залишився овал від брів до нижньої губи.　

Раптом я доходжу до місця, де ми пили каву. Я бачу каміння, на якому ми сиділи, я навіть бачу слабкий слід від пічки на землі. Я з надією дивлюся навколо, переконана в тому, що яскраві кольори та помаранчева окантовка на карті легко дозволять мені побачити її серед усіх природних приглушених відтінків зеленого, коричневого та сірого.　

Я швидко розумію, що якщо карти немає, то це, скоріше за все, не те місце, де ми робили привал. Я заглядаю за всі камені, заглядаю в маленькі щілини, де шар землі, моху та трави вкриває осипи. Якщо Генрік поклав її, коли ставив плиту, то вона все ще мала б бути тут, але, звісно, її могло здути, а може, він упустив її біля струмка, коли обполіскував кухоль, перш ніж ми знову вирушили.　

Я розширюю зону пошуку, підходжу до струмка й оглядаюся, йду вздовж нього метрів по двадцять у кожний бік. Мій мозок зосереджений на пошуку чогось помаранчевого, блакитно-білого, як коли ви шукаєте шматочок пазла певної форми серед сотень інших. Ходжу дедалі більшими колами, уважно оглядаючи місцевість, але не можу знайти карту.　

Дощ і далі б’є по обличчі та стукає, наче молотком, по каптурі, кожна крапля, яка падає біля мого вуха, здається, посилає удар грому просто мені в голову.　

Я постійно рухаюся, дивлюся спочатку сюди, потім туди, але намагаюся діяти методично. Ходжу за дедалі зростаючими колами. Десять метрів від того місця, де ми відпочивали, двадцять метрів, тридцять, сорок.　

Я вже певний час шукаю. Принаймні п’ятнадцять хвилин, може двадцять, а може навіть трохи більше.　

Я повернулася сюди, сповнена надії, і поки що не маю наміру здаватися, але сумнів починав гризти мене. Я можу не знайти карту. Певно, що її тут немає. Що, як Генрік засунув її в кишеню і забув закрити змійку? Якщо так, вона могла випасти десь на шляху вгору. І чому я не шукала її, прямуючи вниз?　

Її неможливо знайти.　

На кілька коротких секунд я відпускаю думки, даю волю сумнівам, і мене захльостує хвиля страху.　

Карта зникла. Ми загубилися в Сареку. Справи гірші, ніж кепські.　

Я знов паную над своїми думками, змушую себе зосередитися. Розглянемо менш вірогідні гіпотези, які все ще варті розгляду. Наприклад, карту могло здути в струмок і віднести течією, тоді вона мала опинитися на певній відстані від початкової точки моїх пошуків. Це забирає час, але я повертаюся до струмка й іду вздовж нього набагато далі, ніж минулого разу. Сто метрів, двісті метрів.　

«Ну годі, — кажу я собі, — ти вже маєш розуміти, що ніколи не знайдеш цю карту. Скільки часу ти збираєшся змарнувати на її пошуки? Тобі не шкода згаяного часу? Гаразд, звісно, ти дієш методично й використовуєш кожну можливість, щоб її знайти, але, як ти думаєш, кого ти хочеш обдурити? Ти просто не хочеш погодитися з тим, що карти немає».　

Я майже вже готова повернутися, коли піднімаю голову й бачу помаранчеву смужку, що яскріє поруч зі скелею біля самого краю води поряд із чимось біло-блакитним.　

Це карта. До біса, це справді карта.　

Дякую тобі, Боже!　

Моє серце сповільнюється, а потім б’ється вдвічі швидше, перш ніж почуття полегшення розливається усеньким моїм тілом. Досі я не усвідомлювала, наскільки зневірилася. Я глибоко вдихаю, відчуваю, що мої плечі опустилися.　

Так. Так. Так. Так.　

Я кидаюся бігцем, прагнучи дістатися до карти, перш ніж її знову здує. Зараз вітер сильніший, і дощ відчувається інакше, ніби…　

Так, він перетворюється на мокрий сніг.　

Мені вряди-годи доводиться на секунду відводити очі від карти, щоби побачити, куди я ступаю, було б катастрофою, якби через мій поспіх я втратила пильність і вивернула щиколотку.　

Це ж карта, чи не так?　

Я гальмую. СТІЙ. Дихай. Подивись на неї з відстані п’яти метрів.　

Ця карта — зовсім не карта.　

Помаранчева пляма — це лишайник. Лишайник цього виду я багато де бачила в горах. Біла пляма — це інший вид лишайника. А блакитна — не блакитна, а відтінок сірої скелі, на якій ростуть ці лишайники.　

Розчарування розливається всім моїм тілом так само, як полегша хвилину тому. Карта зникла — я не маю іншого вибору, як прийняти зараз цей факт. Найгірший сценарій став уже не сценарієм, а реальністю.　

Лайно. Лайно. Лайно. Лайно. Лайно.　

А навколо мене мокрий дощовий сніг перетворився на справжній сніг, і холодні важкі пластівці падають мені на обличчя. Я не можу в це повірити.　

Сніг у вересні? Що не так із цим бісовим місцем?　

Зараз я перебуваю посеред справжньої снігової бурі, деякі пластівці, здається, кружляючи, несуться назад у небо, звідки вони й з’явилися. Інші вже почали осідати на землі. Переді мною біла вуаль, мов тонка завіса — ще прозора, але ненадовго.　

Я раптом розумію, що цей сніг зараз замете сліди на снігу. Наші сліди. Мій єдиний шанс знайти дорогу до Генріка.　

Починаю бігти в гору. Я зараз не біжу, я лечу. Раптом карта стає неважливою, мій розпач вже забутий. Тому що зараз я боюся по-іншому, мені жахливо страшно. Що, якщо я не зможу повернутися до Генріка?　

Мені потрібно знайти дорогу назад до Генріка.　

Я біжу, цілком сконцентрована, зосереджена на тому, щоб не зробити хибного кроку, слідувати слідам і значкам, які приведуть мене назад до Генріка. Я швидко розумію, що на більшість значків можу вже не зважати — снігопад занадто сильний, він залишив видимість до десяти метрів. В один момент я геть втрачаю орієнтацію. Мені доводиться повернутися і йти знову від свого попереднього сліду. Цього разу я тримаюся трохи праворуч і знаходжу шлях.　

Тепер я біжу в гору, але вже не мчу. Хоч би в якій фізичній формі я не перебувала, молочна кислота дуже легко виділиться при бігу в гору. Я не хочу перевтомитися, коли дійду до сніжника, тому що тоді мені буде важче просуватися далі.

Я намагаюся порахувати, скільки часу знадобиться, щоб дістатися до Генріка з тією швидкістю, з якою я йду зараз. До початку сніжника хвилин п’ять-десять. Звідти ми йшли приблизно годину, може, годину й п’ятнадцять хвилин. Тож одна й бігцем я маю дістатися за годину.　

Чи зможу я тримати цей темп ще сорок хвилин? Сумнівно. Я важко дихаю, втягуючи холодне, як лід, вологе повітря глибоко в легені. Я пітнію зсередини, окутана холодом ззовні, тепла й холодна волога зустрічаються десь на шляху між шкірою та одягом. Мені слід пригальмувати, щоб не врізатися раптом в якусь скелю.　

А втім… сніг падає на землю. Прозора серпанкова завіса на землі починає нагадувати густу, щільно ткану вовну. Чи буде видно наші сліди через сорок хвилин?　

Немає шансів.　

Чи зможу я побачити їх за п’ять хвилин? Чи знайду вчасно перші відбитки на сніжному полі?　

Я не можу сповільнитися. Навпаки, мені потрібно розігнатися, бігти так, як я ніколи не бігала. І якщо я вріжуся в скелю, то мені доведеться пробігти просто крізь неї. Я звідкись знайду силу.　

Я прискорюю темп, мчу останні кілька метрів до сніжника, і так, я встигаю. Коли ми йшли вгору, я ступала в сліди Генріка, тож відбитки від них залишалися досить глибокі. Я навіть знову вступала в деякі з них на шляху вниз, тож я все ще можу їх чітко бачити. Проте ковдра свіжого снігу вкрила їх вже щонайменше на сантиметр, і пластівці й далі падають дуже швидко.　

Щойно я ступаю на сніжник, просуватися стає набагато важче. Я зосереджена, я цілком контролюю свої рухи, я стежу за тим, щоб синхронізувати рухи ніг і тулуба. Однак темп і рельєф під ногами незабаром починають впливати на мої сили. Я відчуваю перші ознаки молочної кислоти в м’язах стегна. Постійний біль. Крижане повітря боляче ранить мої легені.　

Видимість нещодавно становила десять метрів, а тепер заледве п’ять. Деякі дрібніші сліди починають зникати. Буря нещадно знищує сліди, які ми залишили.　

Я послаблюю шнурівку навколо каптура, вона занадто туга, я відчуваю, що не можу дихати. Вітер одразу хапає звільнений каптур і збиває його з моєї голови. Біжу просто в заметіль. Я знаю, що мені варто зупинитися й натягнути каптур, але холодні вологі сніжинки приємно лягають на спітнілу шкіру.　

Як довго я біжу? Лише кілька хвилин. Мені залишилося щонайменше пів години, перш ніж дістатися до Генріка.　

Я не зможу. Я не встигну.　

Буря проноситься по горі, як гумка по білому аркуші, миттєво стираючи напис із наших слідів.　

Мої стегна горять від молочної кислоти. Мої легені розриваються. Сліди не йдуть більше безперервним ланцюгом, вони зникають на метр чи близько того, потім мені вдається роздивитися ще кілька з них. Зараз видно лише найглибші сліди, які скоро зникнуть.　

Генрік сидить там, на горі, сам-один у снігову бурю, і я не зможу знайти до нього дорогу. Ми можемо померти тут — обоє.　

Здається, це найкращий момент для паніки.　

Дике, неконтрольоване відчуття охоплює мене, ніби чудовисько дихає мені в потилицю, і я мушу тікати якнайшвидше, від цього залежить моє життя, і я забуваю все, що знаю про ефективний та енергоощадний стиль бігу і просто тікаю. Біль у стегнах і легенях зник.　

Може, це той самий додатковий запас сил, який мені потрібен? Та сила, яка дозволить мені бігти просто крізь стіну?　

Кращим за всі енергетичні напої у світі є смертельний страх.　

— Генріку! — кричу я в снігову завісу. — Генріку!　

Я мала б сповільнитися, щоб не пропустити сліди, які дедалі рідшають, але я не можу, я не контролюю себе, я просто мчу наосліп. Це слід? Я думаю, що так, але я не можу бути впевненою, я продовжую бігти, метр за метром, секунда за секундою, не бачу більше жодних слідів, поки врешті-решт мені не здалося, що один я побачила. Я гальмую і зупиняюся. Так, на снігу ледь помітний контур підошви черевика. Я все ще бачу… Думаю… Сніжинки кружляють перед моїми очима, в очах, я дивлюся в землю, ніби дивлюся на тривимірну картину, чекаючи, поки приховане зображення розкриється.　

Мій мозок шукає шаблон, але не може його знайти. Сліду немає.　

Я піднімаю голову й бачу лише рівний товстий шар свіжого снігу. Гора пустила наші сліди в забуття.　

— ГЕНРІКУ! — волаю я на весь голос. — ГЕНРІКУ! ГЕЕЕНРІІКУ!　

Я перебуваю в ідеально звукоізольованому світі. Немає відлуння. Таке враження, ніби моє волання відбувається тільки в моїй голові, навколишній світ негайно придушує звук.　

— ГЕЕЕНРІКУ!　

Відповіді, звичайно, немає.　

Світ мовчазний і холодний, і білий, як забуття. Як смерть.