Сарек

Розділ 43 УППСАЛА　 Листопад 2009 року　

Після концерту в соборі я бачу Генріка лише наступного тижня, але думаю про нього майже весь час. Я фантазую про те, що станеться, коли ми разом підемо на концерт Мелісси Горн. Уппсала холодна, дощовита й темна, кожен день здається коротшим за попередній. Але, як на мене, все купається в рожевому світінні.　

Нарешті настав день, коли Генрік мав прочитати ще одну лекцію на нашому факультеті економіки. Поки ми чекаємо початку, я кажу Анні, що ми з Генріком були на концерті в соборі. Я не знала, чи варто щось говорити, ніби я натякаю, що ми зустрічаємося, ніби я цим хвалюся. Але Анна — моя найкраща подруга в Уппсалі, дивно не згадувати про це, враховуючи, що вона знає, хто такий Генрік. Крім того, я дуже хочу поговорити з кимось про Генріка. Я хочу весь час говорити про нього.　

— Круто, — каже вона з розсіяною посмішкою. Відсутність у неї реакції трохи розчаровує. — Насправді я думала запитати його, чи не хоче він бути одним із наших четвергових доповідачів— ти підеш зі мною?　

Після лекції вона пробивається до кафедри проти потоку студентів, що залишають аудиторію, і я слідую за нею. Генрік зайнятий збиранням паперів і ноутбука, і має трохи збентежений вигляд, коли до нього звертається Анна.　

— Яка блискуча лекція! Мені було цікаво, чи не хотіли б ви приїхати та виступити в Сткогольмському земляцтві? У четвер. О, і привіт. Я — Анна.　

Вона простягає руку, і Генрік тисне її, досі маючи збентежений вигляд. Потім він бачить мене позаду Анни, і його обличчя розпливається в усмішці.　

— Гаразд… е-е… — каже він нерішуче. Хибно обирати стратегію нерішучості, коли поруч Анна.　

— Може ми пообідаємо, щоб я могла вам про це розповісти? Мілено, ти ж теж підеш, чи не так?　

Мене бентежить її зухвалість — позаяк я знаю Генріка, йому буде незручно відмовитися від обіду, якщо тільки він не запланував щось інше. І я маю рацію — він бурмоче щось на знак згоди.　

Заходимо в переповнену галасливу факультетську їдальню, беремо собі по таці й сідаємо за круглий стіл. Анна пояснює, яка це величезна честь бути четверговим доповідачем у Стокгольмському земляцтві. Генрік їсть свій обід, робить дивні зауваження, щоби показати, що він слухає, і вряди- годи поглядає на мене через стіл. Він зберігає нейтральний вираз обличчя, але інколи мені здається, що я бачу проблиск веселості, коли він дивиться на мене, ніби показуючи, що він не сприймає пропозицію Анни цілком серйозно. У нас із ним взаєморозуміння. Я відчуваю тепле сяйво навколо мого серця.　

Коли обід закінчився, Анна дістала половину або, можливо, трохи більше обіцянки того, що Генрік виступить у Стокгольмському земляцтві наступного тижня. Вони потискають одне одному руки, а ми з Генріком прощаємося чимось середнім між рукостисканням і незграбними обіймами. Останнє, що він каже перед тим, як ми розійдемося, це те, що він ще не встиг переглянути свій щоденник щодо Мелісси Горн, але він це зробить.　

— Будьте на зв’язку, — каже він із усмішкою. Я всміхаюсь у відповідь.　

Я намагаюся контролювати свої фантазії, але я дуже чекаю на концерт. Думаю, саме тоді це станеться. Усе моє тіло тужить за Генріком. Кінчики моїх пальців прагнуть торкнутися його волосся, моє обличчя, шия жадають його губ, мої ноги прагнуть обхопити його.　

У четвер, коли Генрік має виступати, зала Стокгольмського земляцтва натоптом-натоптана. Це гарна, але трохи обшарпана стара зала з високою стелею, кришталевими люстрами та портретами колишніх інспекторів земляцтва на стінах. Дубовий паркет демонструє неминучі ознаки зносу від багатьох років студентських обідів і весняних балів. Навколо мене метушаться дівчата й хлопці із земляцтва, усі стрункі, привабливі й ошатно вдягнені, ніби в Гарварді, або, як я підозрюю, відповідно до шведського уявлення про те, як треба одягатися Гарварді. Тут і поцілунки здаля, і обійми, і сміх. Судячи з акцентів, здається, що всі приїхали з Лідінґо чи Дюрсгольма. Я почуваюся ні в сих, ні в тих, але Анна припустила, що я захочу прийти й послухати Генріка, і, звичайно, вона мала рацію. Я сідаю позаду й дивлюся на екран телефону, чекаючи початку вечора.　

Анна виходить на сцену й дає Генріку зробити короткий, жвавий вступ. Під оглушливі вигуки та оплески Генрік займає своє місце на трибуні. Промова триває маже годину, і йдеться про Закон про свободу преси та його коріння у вісімнадцятому столітті. Генрік торкався цієї теми в лекції, яку читав на факультеті економіки, але тепер він докладніший і наводить кілька кумедних прикладів того, який вигляд мала сатира в Стокгольмі за часів Беллмана. Потім була тривала сесія питань і відповідей. Генрік цікавий, дотепний і розслаблений, як завжди, він тримає аудиторію.　

Коли все закінчується, у меншій сусідній залі подають гороховий суп і шведський пунш. Я сподіваюся перекинутися кількома словами з Генріком, подякувати йому за чудову промову, але його та Анни не видно. А я тим часом стою і чекаю сама, нервово возячись із телефоном. Я стою лише кілька хвилин, але здається, що цілісеньку вічність. Кілька　гарненьких стокгольмських дівчат дивляться на мене, явно дивуючись, що я там роблю.　

Зрештою з’являються Генрік і Анна, і всі сідають за довгий стіл, накритий приблизно на п’ятнадцять осіб. Вони двоє сидять посередині — одне біля одного. Я теж сідаю, і на цьому етапі я відчуваю себе такою сором’язливою і ніЯкобою, що не помічаю, що біля кожного келиха для вина лежить картка з іменем гостя. Мій сусід, хлопець у білій сорочці та клубному блейзері, з гострим, як бритва, проділом у волоссі, кидає на мене запитливий погляд, а потім дивиться на картку біля мого келиха. Тоді я теж її бачу. Там написано «Софія Д». Я прошу вибачення, мої щоки горять, мій сусід ніжно торкається моєї руки і ввічливо каже, що все гаразд. Я обходжу весь стіл, шукаючи картку зі своїм іменем, але не можу її знайти. Коли я проходжу повз, Анна та Генрік заглиблені в розмову, Генрік кидає на мене погляд, а потім переводить увагу на Анну.　

Згодом я розумію, що це верхній стіл, призначений для вечірнього доповідача, офіцерів земляцтва, почесних членів і так далі. Очевидно, мені там не місце. Інші гості, які бажають поїсти, розміщуються за трьома довгими столами далі в залі.　

Господи, яка я ідіотка.　

Я хотіла б запастися крізь землю або принаймні зараз піти додому. Але це мало 6 такий вигляд, ніби я дуюся через те, що не дістала місце за верхнім столом, до того ж я не зовсім втратила надію побалакати з Генріком. Тому я знайшла місце просто на розі одного з інших столиків. Я їм гороховий суп і п’ю пунш, а інші гості ввічливо повертаються до мене й обмінюються кількома словами, перш ніж знову зникнути у своєму світі спільних знайомств і пліток.　

Я кидаю погляд на верхній стіл. Анна та Генрік досі заглиблені в розмову. Анна торкається його руки, Генрік сяє, знову здається молодим хлопцем. Я відчуваю сильний укол ревнощів.　

Через кілька хвилин я йду, не попрощавшись із Генріком і Анною. Я почуваюся не дуже добре, і хвилююся, що Анна може спробувати переконати мене залишитися.　

Я не можу заснути цієї ночі. Усе було таким жахливим, геть не таким, як я сподівалася. Мені соромно за свої ревнощі. Я не маю жодних претензій до Генріка, але ревную. Я кажу собі, що його довга розмова з Анною взагалі нічого не означає. Він був запрошеним доповідачем, вона була ведучою, той факт, що вони сиділи разом і мали про що поговорити — це найприродніша річ у світі.　

Так говорить моя голова. Моє серце підозрює щось інше.　

Наступного дня я пишу Генріку: «Ти був блискучий учора! Як завжди». Минає кілька годин, перш ніж я отримую у відповідь смайлик із посмішкою.　

Я йду і бронюю квитки на концерт Мелісси Горн. Жінка в касі каже мені, що квитки продаються швидко, і очікується, що на захід буде аншлаг. Я ще нічого не чула від Генріка, але про всяк випадок купую два квитки.　

Я не побачу Анну до наступного тижня. Ми побіжно згадуємо четвер, але, здається, він уже лише в нашій голові. Вона не питає, чому я пішла додому так рано, не попрощавшись. Я хотіла б дізнатися більше про вечір, але потім приходять двоє інших студентів із нашої групи, і ми починаємо працювати.　

Одного ранку я сідаю на автобус, щоб їхати до факультету економіки. Вночі впав мороз, і калюжі перетворилися на крижані дзеркала. Холод щипає мої щоки, як передчуття зими, і в повітрі видно пару від подихів людей. Небо чудове, відтінки блідо-рожевого та блакитного. Заповідається чудовий, прохолодний день.　

На щастя, в автобусі тепло. Я вибираю те саме місце, що й того першого ранку, коли зустріла Генріка. Це трохи схоже на закликання, і воно працює, тому що ось він на зупинці в Еріксберзі. Він зазирає до проходу, і я думаю, що він шукає мене. Я махаю рукою і всміхаюся, його обличчя світиться. За кілька секунд він сидить біля мене.　

Ми балакаємо про всілякі речі. Про те, як пройшов мій перший іспит, про те, що Генріка о сьомій ранку будять будівельники, бо в його квартирі капітальний ремонт, про новий фільм, який я нещодавно подивилася. Тепло та близькість між нами повертаються, все має добрий вигляд, як це було до того вечора в Стокгольмському земляцтві.　

Я закохана в тебе, Генріку. Ти це усвідомлюєш? Я думаю, що я тебе люблю.　

Я кажу йому, що маю два квитки на Меліссу Горн, якщо він все ще зацікавлений.　

Його обличчя згасає, і він замовкає. Він дивиться прямо перед собою, шукаючи потрібні слова. Йому явно дуже незручно.　

— Це… Річ у тому, що… мене запросили на вечерю в Сент- Люсії в Стокгольмському земляцтві… Я думаю, це тому, що я виступав у четвер.　

— О, саме так.　

— Так. На жаль, це та сама дата.　

— Я розумію, усе гаразд. Звичайно, ти маєш піти на обід.　

— Можливо… Можливо, ми можемо піти на щось інше. Весною.　

— Безумовно.　

Настає коротка тиша, але потім я ставлю запитання. Я повинна знати.　

— Анна тебе запросила?　

— Е-е… так.　

Я киваю, і ми знову сидимо мовчки, поки слухняно не повертаємося до нашої невеликої розмови. Я не сумніваюся, що Генрік добре розуміє, як я почуваюся, і він допомагає мені тримати обличчя. Його доброта лише погіршує і без того погану ситуацію.　

У Слотсбекені ми розходимося. Я збиралася їхати на факультет економіки, але не хочу проводити з Генріком більше часу, ніж потрібно. Я не знаю, як довго я зможу триматися. Коли він встає зі свого місця, то торкається моєї руки й дивиться на мене, сповнений прихильності та співчуття.　

Я виходжу з автобуса й повертаюся до своєї кімнати в Норбі, це займає пів години, і я не можу припинити плакати. Теплі сльози на моїх холодних щоках.　

Наступного дня випав перший сніг.