Сарек

Розділ 5　

У суботу, в день від’їзду, ми встали рано, щоб зібрати речі. Усе було куплено й складено докупи, тож нам залишалося лише спакувати це в заплічники.　

Зазвичай мені подобається збирати речі, коли ми йдемо в гори. Якби я могла повністю зосередитися на цьому завданні, я б отримала дійсне задоволення. Усі ці речі, які ми беремо із собою, нагадують мені про сильні враження від попередніх подорожей. Коли я тримаю в руках маленьку пляшечку для рідкого мила, то відразу відчуваю запах обгорілої дерев’яної панелі в старій сауні, бачу схил гори крізь крихітне віконце.　

Але, звісно, тієї суботи я не могла зосередитися лише на нашому пакуванні, адже мені також довелося працювати, через що день здавався уривчастим та дуже напруженим. Я від’їжджала на цілий на тиждень, тож мала подбати про багато речей. Ті дні в горах — єдина пора в році, коли я не на зв’язку. У будь-який інший час і клієнти, і колеги знають, що абиколи можуть потелефонувати мені.　

Просто на дно наших заплічників ми поклали змінний одяг, термобілизну та шкарпетки, які неодмінно мають бути сухими. Генрік на дні свого заплічника закріпив намет, а я натомість всю їжу сховала в свій. Здебільшого ми залишалися на ночівлю в туристичних будиночках, обладнаних невеликою кухнею або принаймні плитою, але принагідно розбивали табір та деякий час жили в наметі. Тож ми мали змогу щодня готувати та обідати просто неба, якщо не було сильного дощу чи снігу. Та й приємно перекусити просто посеред маршруту, якщо трапиться гарненьке місце на схилі гори. Тож я запакувала невеличку газову плитку «Трангія» разом із балонами й інші корисні речі та, звісно, продукти. Овес, щоби приготувати кашу на сніданок, пачки сухого супу, макарони швидкого приготування, щоб суп був ситнішим, а також кілька сублімованих страв. Кілька різних спецій. Кава, арахіс, родзинки. Шоколад і кілька пакетиків цукерок.　

Коли я закінчила з їжею, я перейшла до пакування інших речей, які виручали нас у попередніх експедиціях. Великий несесер для туалетного приладдя, водонепроникна куртка, м’який жилет, шапка та рукавички, швейцарський армійський ніж. Нарешті я поклала у верхню водонепроникну кишеню карту Абіско та Кебнекайсе. Та й по всьому.　

Я віднесла свій заплічник у ванну й поставила його на ваги. 12,3 кг — добре. У перші кілька років його вага становила близько двадцяти кілограмів, і потроху, рік за роком, зменшувати вагу стало для мене чимось на зразок виклику. Менший вантаж полегшив ходьбу, але, звісно, доводилося за це розплачуватися комфортом, коли ми досягли пункту призначення. Генрік, наприклад, радий був більше тягти на собі, аби тільки потім отримати більше задоволення від перебування в туристичних будиночках.　

Одного року він прихватив пляшку вина, попри мої неодноразові спроби його відмовити. Коли ж він відкоркував її в туристичному будиночку в Сінґі, я принципово відмовилася пити. Генрік і Мілена випили тоді по склянці та наступного вечора допили. Я всім видом показувала, що не хочу з ними випивати, а Генрік усім видом показував, що тягнути зайвий кілограм було геть не важко. Однак більше ніколи цього не робив.　

У мене всередині все затріпотіло від хвилювання. Ми мали сісти на нічний поїзд до Абіско. Звідти ми пішки спускалися стежкою Кунгследен вниз до підніжжя Кебнекайсе, а потім переходили на маршрут, відомий як «Дорлінгс лед». План полягав у тому, щоб розбити табір на одну-дві ночі, піднятися на Кебнекайсе, а потім спуститися вздовж гори Вієрранваррі вниз до гірської станції. Там би ми відпочивали кілька днів перед тим як повернутися додому. Крім того, я могла б вирушити в долину Тарфала, або, якщо мені заманеться, піднятися на Кебнекайсе складнішим східним маршрутом. Я знала, що не зможу переконати Генріка чи Мілену приєднатися до мене, але не мала нічого проти того, щоби провести час на самоті. Це дозволило б мені встановити власний темп, швидший за їхній.　

До п’ятої години ми з Генріком переодягнулися в похідний одяг. Я зібрала своє світле волосся у хвіст і взула кросівки. Мої черевики були зв’язані між собою шнурками та закинуті на рюкзак. Я перекинула заплічник через одне плече, а іншу руку просунула через ремінь. Генрік зробив те саме.　

Ми вийшли з квартири й замкнули за собою двері.　

Ми прямували до Центрального вокзалу. Трималася гарна погода, повітря було чистим і теплим. Місто дихало спокійно й рівно. Кілька перехожих із цікавістю поглядали на нас, поки ми крокували з нашими великими заплічниками. Вага на моїй спині була знайомою та приємною, незадіяні м’язи на ногах і животі ожили, коли моє тіло адаптувалося до ходьби. Я відчувала себе сильною, пружною й повною енергії. Ми зупинилися, щоб випити подвійний еспресо в кав’ярні на Тегнерлюнден — одній із небагатьох кав’ярень, де подають дійсно хорошу каву. Останній раз ми тут були трохи більше ніж тиждень дому. Було смачно, і на деревах навколо пам’ятника Стріндбергу щебетали пташки.　

Я з нетерпінням чекала на зустріч із Якобом Тессіном.　

Коли минулої п’ятниці наші гості повернулися додому, ми з Генріком були в поганому гуморі й майже не розмовляли одне з одним перед тим, як піти спати. Наступного ранку Генрік підняв цю тему за сніданком і сказав, що погоджується зо мною — було б негарно з нашого боку сказати Мілені, що вона не може запросити Якоба. Я відчула велику полегшу. Я сказала Генрікові, що цілком розумію його почуття. Я воліла би, щоб ми, як завжди, були лише втрьох.　

— Якщо нам не сподобається, наступного року ми підемо самі, — пообіцяла я йому.　

У неділю я потелефонувала Мілені.　

— Ми поговорили, і думаємо, що було б чудово, якби Якоб пішов із нами.　

— О, це фантастично, — сказала Мілена, але в голосі її було набагато менше захвату, ніж я сподівалася. Авжеж, вона ніколи не схильна була до бурхливого виразу емоції, але все ж я сподівалася, що вона виявить дещо більше ентузіазму. Я припустила, що вона в той момент була заклопотана чимось іншим, і більше про це не згадувала.　

Коли дата нашого від’їзду наближалася, а наші приготування ставали більш конкретними, питання Якоба відійшло на другий план. Зрештою, Мілена та її новий хлопець були лише маленькою частиною нашої подорожі. Навіть якщо він виявиться замкнутим хлопцем, з яким важко спілкуватися або ж навпаки нав’язливим жартівником, чи взагалі неприємним чоловіком, він не міг позбавити мене всіх інших вражень та радощів. Враження від природи, задоволення від приємних відчуттів у моєму тілі після багатогодинного переходу, насолоди від смачної їжі, радості від міцного сну. Можливо, він дратуватиме мене, але напевно не зможе зіпсувати моє свято.　

Звичайно, було б розумно зібратися нам усім напередодні від’їзду та познайомитися, але не було часу. А тепер ми мали зустрітися з ним буквально за кілька хвилин, і моя цікавість зростала. Ким був Якоб Тессін, той перший, кого за десять років моя подруга представила як свого хлопця?　

Ми продовжили рух уздовж Уппландсґатан, вниз по пагорбу, повз Норра Банторгет і на Васаґатан. Шум транспорту тут був голоснішим, потік пішоходів, що поспішав у всіх напрямках, значно жвавіший. Я прагнула якнайшвидше дістатися гір, де ніколи не було штовханини.　

Ми зайшли у величезне фойє Центрального вокзалу. Кроки та голоси відлунювали зі склепінчастої стелі високо над нашими головами, це був звук, який я асоціювала із валізами, квитками та дальньою дорогою.　

І ось вони, стоять прямо посеред величезного відкритого простору — Мілена та Якоб.　

Моя перша думка: він високий. Таке саме враження в мене склалося, коли я побачила його світлини у фейсбуці, але насправді зараз він мені здався ще вищим. Мілена середнього зросту, але поряд із Якобом мала вигляд дуже маленький. Моя наступна думка також збігалася з моїм враженням від фейсбука: він виглядає підтягнутим. Заплічник його лежав на підлозі, Якоб був одягнений у футболку без рукавів, одну руку він засунув у кишеню штанів. Руки його були мускулистими, жилавими й засмаглими. Постава також була спортивною: пряма спина, груди вперед.　

Він тримав Мілену за руку, і це було якось мило.　

Наступна моя думка була про те, що йому, мабуть, більше тридцяти восьми. Його засмагле обличчя було обрамлено густим темно-каштановим волоссям. Жодного натяку на залисини, але забагато зморшок на обличчі, між бровами, на лобі, зібгана шкіра на шиї… Я б припустила, що йому ближче до сорока п’яти.　

Невже все це справді спало мені на думку за ті кілька секунд, які знадобилися нам, щоб до них дістатися? Або я мимохіть додала деталі, які помітила пізніше? Не знаю.　

Я посміхнулася й помахала рукою. Обличчя Мілени засяяло, і вона помахала у відповідь. Якоб посміхнувся мені у відповідь очікувальною, трохи напруженою посмішкою. Він відпустив руку Мілени та потупцював на місці.　

— Привіт, рада вас бачити, — сказала я, коли ми підійшли ближче. — Анна, — додала я, простягаючи Якобу руку.　

— Привіт, привіт, я Якоб.　

Його хватка була міцною, долоня тепла й суха. Він все ще посміхався, очі блищали. Я звернулася до Мілени.　

— Привіт, це так круто, що ми їдемо, скажи?　

Вона дивилася на мене і вся сяяла, я розкрила руки, і ми міцно обнялися.　

— Нарешті ми поїдемо, — сказала вона. Я почула, як за моєю спиною Якоб вітає Генріка:　

— Отже, ти, мабуть, Генрік?　

— Саме так.　

— Привіт, я Якоб, приємно познайомитися.　

Була ще одна річ, про яку я подумала тоді.　

Я десь його бачила.

Ми пройшли до платформи. Я розмовляла з Міленою, несамохіть у піввуха прислухалася до того, про що говорять Генрік та Якоб.　

— Вибач, якщо я вліз так грубо, — сказав Якоб. — Я розумію, що вам може бути не зовсім зручно з кимось, хто… я маю на увазі, ви багато років їздили лише втрьох, чи не так?　

— Та все гаразд, — відповів Генрік. — Мені здається, що ти теж провів багато часу в горах?　

— Еге ж. Можна сказати, що це мій другий дім.　

— Ти там народився?　

— Ні, але я туди приїжджав майже щороку, відтоді, як мені виповнилося п’ятнадцять. Узимку, щоби покататися на лижах, улітку на сходження.　

— Гм. Ми кілька разів каталися на лижах на Селені, але зазвичай ми їздимо для цього в Альпи.　

— І маєте рацію. Хоча мені більше подобається гірськолижний курорт Ріксґрансен. Це моє улюблене місце — там також добре займатися парапланеризмом.　

— О, і тобі подобається це заняття?　

— Ну… я тільки намагаюся. Але певно, що Абіско чудовий для походів. І Кебнекайсе. Ви були там раніше?

— Так. Минуло, мабуть, три роки відколи ми там були востаннє. Можливо, чотири.　

— Перебування в горах є для мене є своєрідною медитацією. Я надто багато працюю, тож приємно відійти й на деякий час подумати про щось зовсім інше. Так би мовити, зарядити батареї.　

— Еге ж.　

Повітря на платформі було нерухоме, наповнене запахом дизеля й теплого металу. За той час, що ми діставалися до вокзалу від дому я добряче спітніла. Ми знайшли свій вагон та увійшли. У вузькому коридорі було тісно, бо всі пасажири шукали свої місця, і багато з них були, як і ми, з рюкзаками. На щастя, ми з Генріком незабаром знайшли наше купе — першого класу, з власним душем і туалетом. Ми відчинили двері й поклали рюкзаки на підлогу.　

— Це наші місця, — сказала я Мілені та Якобу. — А ваші де?　

— Я думаю, що дещо далі. Та й ми не разом їдемо — Якоб придбав собі квиток лише днями.　

— Пощастило, що було місце.　

Якоб посміхнувся мені.　

— Дуже пощастило, інакше мені довелося б їхати автостопом.　

Я глянула на Мілену. Вона теж посміхалася, але водночас у її очах було питання. Я зрозуміла, що вона намагалася зрозуміти, що я думаю про Якоба.　

— Може, зустрінемось у вагоні-ресторані через півгодини? — запропонувала я.　

— Добре, — сказала Мілена та пішла далі коридором. Якоб затримався та кивнув нам із Генріком — хоча, як мені здалося, передусім мені. Потім пішов за Міленою. Лише зараз я помітила, що в нього до рюкзака було прикріплене альпіністське спорядження — гаки, мотузки та льодоруб. Він що, планував покоряти Нордтоппен? Або підійматися до кратеру Туолпаґорні?　

Я зачинила двері й опустилася на розкладне сидіння.　

Генрік уже сидів на полиці навпроти. Зрештою я сказала:　

— То що ти думаєш?　

— Він здається нормальним хлопом.　

— І мені так здається.　

— Угу.　

— Мушу визнати, що я відчула полегшу.　

— Угу.　

— Уяви собі, якби ми через п’ять хвилин подумали: о ні, нам доведеться провести тиждень у горах із цим ідіотом.　

Генрік не відповів. Він мав втомлений вигляд.　

— Ти не бачив його раніше? — поспиталася я.　

— Що? Та ні.

— Є щось… Як тільки я побачила його, я відчула, що в ньому є щось знайоме.　

— Таж ти бачила його світлини у фейсбуці.　

— Так, але я маю на увазі не це.　

— Ні, я його не впізнаю.　

Відчуття, що я бачила Якоба раніше, було невловимим. Щойно я зосередилася на цій думці, спробувала точно визначити, що саме мені здалося знайомим, вона зникла, як подих на склі.　

Я зітхнула й озирнулася. Ось ми в нашому купе першого класу з двома зручними полицями й власним туалетом прямуємо в гори на тижневу прогулянку. Це був момент, сповнений енергії та очікування — коли ти з нетерпінням чекаєш чогось чудового, але воно ще не почалося. Часто ці моменти були кращими за сам жаданий досвід.　

Я нахилилася вперед і поклала руку на руку Генріка:　

— Верхня чи нижня полиця?　

— Байдуже. Ти обирай.　

— Добре, тоді я візьму верхню.　

— Хоча тобі насправді більше подобається нижня.　

— Ні.　

— Я спатиму на верхній.　

— Не спатимеш, я вже поклала туди свої речі.　

Генрік відповів на мою посмішку, потім теж нахилився вперед, і ми поцілувалися.　

«Все буде добре», — подумала я.　

З кишені Генріка почулося дзижчання. Він дістав телефон і відкрив повідомлення, яке отримав. Коли він читав його, я помітила, що він майже непомітно насупився.　

— Гм.　

— Що там?　

Він відповів не відразу. Глибоко вдихнув, потім випрямився.　

— Е-е… це від Еріки.　

— І що вона пише?　

Вона пише: «Дякую за вечерю минулого тижня, рада була вас обох бачити. Улоф запитав свого двоюрідного брата, і той сказав, що Якоб Тессін у БКГ не працює. Дивно, але за що купила, за те й продаю. Бажаю чудово провести час у горах».