Сарек

Розділ 12　

Незабаром цивілізація залишилася позаду. Дорога, що йшла через ялиновий ліс була більш-менш безлюдна. Приглушений звук двигуна та м’які амортизатори дозволяли не відчувати, наскільки швидко їде наш комфортабельний автобус.　

Я відкрила Lexbase — сайт, який містить деталі вироків у шведських судах. Тут був можливий пошук просто в онлайн-реєстрі. Я ніколи не користувалася ним раніше. Як і багатьом юристам, мені здавалося не зовсім етичним користуватися Lexbase. Я вважала, що цей сайт зловживає принципом доступу до публічної інформації. Однак зараз я не мала жодних моральних сумнівів щодо його використання.　

Я сподівалася, що тут можна шукати вироки конкретного суду протягом певного проміжку часу, але помилилася. Шукати потрібно було за власним іменем чи адресою підсудного. Без особливої надії я ввела в поле «ім’я» «Якоб Тессін», у поле «місце проживання» — «Стокгольм», а поле «Ідентифікаційний номер» залишила порожнім. Немає збігів. «Стефан Якоб Йоханссон» — немає збігів. Я також спробувала різні передмістя Стокгольма в поєднанні із цими іменами — як-от Нака, Сольна, Ґуставберґ, Ботчирка. Немає збігів.　

— Невже в Інтернеті немає сайту зі списком засуджених за сексуальні злочини й таке інше? — запитала я Генріка.　

— Ти думаєш, що він був колись засуджений ще й за сексуальний злочин?　

— Я так не думаю, але цей сайт, певно, міг би включати також імена засуджених за домашнє насильство.　

Трохи пізніше я таки знайшла brottsling.se, саме той сайт, який мені був потрібний. Там були зібрані імена педофілів та інших сексуальних злочинців, а в деяких випадках навіть були їхні фотографії. Уся атмосфера сайту мене дратувала. У чи не кожному рядку акцентувалося на тому, що той чи той злочинець був нешведського походження, і врешті решт склалося враження, що власники сайту спеціально намагаються представити емігрантів у невигідному світлі. Однак я не могла дозволити собі просто зараз припинити пошуки через етичні міркування. На цьому сайті був можливий пошук за певною географічною зоною. Були перелічені сотні справ, у тому числі з домашнього насильства. Я клацнула на відповідну вкладку, але не знайшла доступного списку за регіонами. Було близько двадцяти справ, розподілених протягом кількох років — себто крихітний відсоток усіх вироків за домашнє насильство, що виносилися у Швеції протягом того періоду. Я швидко продивилася наявну інформацію, проте Якоба там не було — так само, як і нікого зі схожим іменем.　

Черговий глухий кут. Я поглянула на годинник і побачила, що ми вже їхали понад годину. До Рітсема залишилося години зо три. Я не знала, з якою швидкістю їде автобус, тож не могла зрозуміти, скільки нам ще їхати, можливо, ми вже були на півдорозі. Хоча я не нарікала, а просто намагалася максимально ефективно використати кожну хвилину.　

Ліворуч у вікні я побачила довге озеро між деревами, свинцево-сіру воду під свинцево-сірим небом.　

Мені довелося змінити кут пошуків. Я згадала своїх колег із суду в Наці. Навряд чи там залишився хтось, хто працював нотаріусом одночасно зо мною. Судді могли й залишитися, але я сумнівалася, що вони захочуть мені допомогти. Поміркувавши, я подумала, що, певно, можу звернутися до когось із судових секретарів. Деякі з них працювали там дуже довго. Колись я мала непогані стосунки з певними секретарями приблизно мого віку. Звісно, вони теж, як і я могли звільнитися із суду, але я мала надію когось знайти, бо знала, що серед секретарів зазвичай не було такої плинності, як серед кваліфікованих юристів. Нарешті я подумки зосередилася на одній людині.　

Я поґуґлила номер телефону суду в Наці та потелефонувала. На мій дзвінок відповіли майже одразу.　

— Вітаю, мене звати Анна Самуельсон. Кілька років тому я працювала нотаріусом у Нацькому суді.　

— Дуже приємно, — привітно відповіла адміністраторка. Здавалося, вона не пригадала мого імені. Або, можливо, прийомною зараз відав аутсорсинг.　

— Я хотіла поговорити із судовим секретарем Еллен Ранстром, — провадила я.　

— Будь ласка, хвилиночку. — Почулося клацання, а потім настала тиша. Через кілька секунд голос повернувся.　

— Ви сказали Еллен Ранстром?　

— Саме так.　

— Вибачте, я не можу знайти нікого з таким іменем. Ви впевнені, що вона тут працює?　

«От лайно», — подумала я. Саме Еллен завжди допомагала мені.　

— Ні, я не впевнена… зачекайте, будь ласка, може я ще когось пригадаю…　

До кого мені ще спробувати звернутися? Ніхто не спадав на думку, крім Еллен. Хоча… там була одна трохи старша жінка, як же її звали?　

— Чи не могли б ви спробувати пошукати… Крістіну Петтерссон або, можливо, Перссон, але я майже впевнена, що вона Петтерссон.　

— Так, у нас працює асесорка Крістіна Петтерссон — це ви її маєте на думці?　

Я пригадала ту Крістіну Петтерссон — підлу жорстку юристку, стурбовану виключно своєю кар’єрою. Вона й пальцем не поворухне, щоб мені допомогти.　

— Ні, людина, яку я шукаю працює секретарем суду.　

— У нас є Аннелі Петтерссон — може то її ви шукаєте?　

— Ой, саме так — Аннелі Петтерссон.　

— Добре, я з’єднаю вас. Будь ласка, хвилиночку.　

— Дякую вам.　

У слухавці лунали гудки. Чекання здавалося нескінченним. Зрештою почулося клацання на іншому кінці лінії.　

— Боюся, що вона не відповідає, але за розкладом вона має бути на роботі. Може я спробую ще раз?　

— Авжеж, будь ласка.　

Адміністраторка знов зв’язала мене з номером Аннелі. Але в слухавці, як і раніше, лунали лише гудки.　

Автобус з’їхав із дороги, і з гучномовця почувся голос водія:　

— Зараз ми прибули до парку Стура-Шефаллет. Стоянка пів години. Автобус вирушить далі о 10:40. Я нікого не чекатиму, тому ті, хто їде до Рітсема, не мають запізнюватися. — Він вимкнув двигун.　

Ця зупинка була водночас несподіваною та бажаною. У мене було додаткові пів години працюючого інтернету. Сподіваюся, за цей час я встигну дістати підтвердження, що Якоб Тессін чи як там його справжнє ім’я, був засуджений за домашнє насильство.　

Ми з Генріком встали й попрямували до сходів, зустрівши внизу Якоба та Мілену, які виходили з протилежного боку.　

— Ходімо з нами вип’ємо кави? — запропонувала Мілена.　

Я демонстративно притискала до вуха телефон. Кивком вказала на нього.　

— Робота.　

Ми вийшли на гірську станцію, і там побачили невеликий магазин, де продавалося майже все, що може знадобитися в експедиції. Мабуть, ми могли придбати все, що нам було б потрібно для похода в Сарек саме тут, але ж Якоб запевнив нас, що кіоск у Сталолуокті також буде відкритий. Окрім того, ми, напевно, взагалі не підемо з Генріком в той Сарек.　

Якщо тільки Аннелі візьме свою бісову слухавку.　

Ми пройшли повз магазин й увійшли до нещодавно побудованого просторого ресторану в сільському стилі зі стінами з темного неполірованого дерева та вікнами від підлоги до стелі, з яких відкривався фантастичний краєвид. За соснами та ялинами ледве виднілося Стура-Лулеваттен — довге вузьке озеро, що здавалося нескінченним — його берегом ми їхали майже годину. Я жестом попросила Генріка заплатити й за мою каву.　

Я знову почула голос адміністраторки:　

— Так і не відповіла?　

— Боюся, що ні.　

— Як я вже сказала, за розкладом вона має бути на роботі. Якщо бажаєте, я попрошу її вам перетелефонувати.　

Я глянула на Якоба й Мілену, які сиділи за столом і пили каву з булочками з корицею. Якоб зустрів мій погляд. Чи була в його очах настороженість? Натяк на підозру? Або це було лише в моїй уяві? Я не мала бажання приєднуватися до них, поки чекала на дзвінок від Аннелі. Я була цілком зосереджена на тому, щоб з’ясувати, чи він той, ким я його вважала, і вже точно не могла просто сидіти поряд і балакати з ним, мов нічого й не було.　

— Дякую, але краще я сама спробую ще раз через деякий час… Чи не могли б ви дати мені номер її прямої лінії?　

Кава продавалася в автоматі самообслуговування. Я забрала свій стаканчик і затиснула кришку. Тим часом адміністраторка продиктувала мені номер Аннелі, який я постаралася запам’ятати. Ми закінчили розмову, але я і далі тримала трубку біля вуха. Відтак кивнула Генріку й тихо сказала:　

— Я вийду на вулицю на кілька хвилин.　

— Щось дізналася?　

— Ще ні.　

Він підійшов до Якоба та Мілени, а я вийшла на вулицю.　

Небо тепер здавалося дещо вищим, свинцево-сірий небосхил посвітлішав, а хмари стали майже білі. Дув свіжий　легіт, і на заході я могла роздивитися пляму ясного неба. Можливо, день заповідався гарний. Я блукала ґрунтовою доріжкою повз туристичні будиночки та автостанції вниз до води. Свої легені я наповнювала свіжим норрландським повітрям, яке геть відрізнялося від того, яким я дихала в середмісті Стокгольма. Мої легені ніби пригадали, що саме таким має бути смак повітря.　

Я відпила кави й спробувала потелефонувати Аннелі. Напевно вона вже повернулася? Я уявила собі, як лунає одненький гудок, а потім відразу я чую клацання та її голос.　

Пролунав один гудок. Два. Три. Чотири. П’ять.　

Не відповідає. Я розмірковувала, чи не потелефонувати ще раз до приймальні та попросити мене зв’язати з іншим судовим секретарем, але розуміла, що моє питання надто делікатне, і більшість моїх колишніх колег скоріше за все мені відмовлять. Тож краще за все було сподіватися на Аннелі.　

Попереду відкривався краєвид на водоспад Стура-Шефаллет. Колись він складався з п’яти водограїв, і його називали шведською Ніагарою, але після будівництва гідроелектростанції в Суорві дещо вище за течією тепер це був просто скромний водоспад. Протягом тисяч років стрімкий потужний потік обмивав скелі та камені, а тепер вони здавалися сухими й наче голими.　

Я перевірила час, була вже 10:30. Мій пульс прискорився, я стала панікувати. Настав час повертатися до автобуса. Я так сподівалася, що за ці пів години дістану потрібну інформацію, але зараз хвилина за хвилиною ця надія спливала.　

Коли я дійшла до гірської станції, водій автобуса вже включив холостий хід, чекаючи на пасажирів. Я побачила Якоба та Мілену, що сиділи нагорі та дивилися в панорамне вікно. Мілена помахала мені рукою. Я спромоглася вичавити криву посмішку й помахала їй у відповідь. Вираз обличчя Якоба був порожнім. У мене виникло жахливе відчуття, що він знав, що я задумала.　

Я допила каву, викинула стаканчик і піднялася на борт. Від пенсіонерів із ключками не було й знаку, залишилися лише серйозні гірські туристи, які їхали до Рітсема. Я піднялася нагору, Генрік уже чекав на мене там. Я навіть не встигла сісти, як автобус рушив.　

— Як справи?　

— Не дуже добре, — тихо сказала я. — Мені потрібно зв’язатися з певною людиною, а вона не бере слухавку. — Я відкрила список вихідних дзвінків і натиснула на останній набраний номер. Гудки. Невже я справді вірила, що це спрацює?　

Автобус виїхав на головну дорогу й прискорився.　

— Слухай, — пробурмотів Генрік. — Я думаю, що ми повинні повернутися. Ти, ймовірно, не встигнеш нічого дізнатися про Якоба, але ти не зможеш на нього не зважати та подорожувати з ним мов нічого й не було.　

— А як щодо Мілени?　

— Поговори із нею, поясни ситуацію — тоді вона зможе прийняти власне рішення.　

Водій перемкнув передачу, і автобус помчав. Дорога піднімалася, і раптом перед нами відкрився вид на гори потойбіч гідроелектростанції. Здавалося, що це жорстока бетонна стіна заввишки кілька сотень метрів, що тягнеться вдалину. А далеко-далеко виблискували на сонці засніжені вершини. Погода однозначно покращувалася.　

— Аннелі Петтерссон, — раптом пролунав голос мені в вухо. Я стрепенулася.　

«Дякую, Боже: Дякую тобі», — подумала я.　

Я раптом зрозуміла, що вже майже зневірилася. Я силилася щось відповісти, але мій голос звучав неприродно, я говорила майже фальцетом.　

— Привіт, Аннелі, це Анна Самуельсон. Не знаю, чи пам’ятаєш ти мене? — Я подивилася на Генріка, він зустрів мій погляд. Я підняла вгору великий палець.　

— Звичайно, я тебе впізнала. Приємний сюрприз.　

Поки вона говорила, у моїй пам’яті поставала дедалі чіткіша картина: жінка років шістдесяти, трохи нижча середнього зросту, з квадратним обличчям та волоссям середньої довжини з нерухомим прямим чубком. Аннелі пропрацювала в Нацькому суді багато років. Вона була обізнаною та професійною, ніколи не здавалася неприязною, але доволі закрита. Невідома. Я нічого не знала про її особисте життя і припускала, що вона нічого не знає про моє. Я зовсім не була впевнена, що вона мені допоможе, але вона була моєю найбільшою надією. Моєю єдиною надією.　

Ми обмінялися кількома ввічливими фразами, але Аннелі була на роботі, і я зрозуміла з її тону, що вона зараз не має часу для світських балачок. Я теж. Я глибоко вдихнула.　

— Отже… Я хотіла спитати, чи не могла б ти мені допомогти. Я знаю, що це не те, чим ти зазвичай займаєшся, але це дуже важливо для мене, і це дуже терміново, — повела я, готуючи ґрунт для свого дивного прохання.　

— Ясно, — з голосу Аннелі нічого не можна було зрозуміти.　

— Мені потрібно з’ясувати особу чоловіка, якого було засуджено в справі про домашнє насильство, у якій я брала участь невдовзі після того, як прийшла працювати в суд — це мав бути квітень чи травень 2015 року. — Я зробила паузу, щоб вона могла мені щось відповісти, але вона не сказала ані слова. Не добрий знак. Я однаково провадила далі.　

— Як я вже сказала, я б хотіла дізнатися, чи можеш ти мені допомогти. І мені справді потрібно дізнатися його ім’я дуже швидко — протягом наступної години чи близько того. — Я знову зробила паузу. Аннелі й далі мовчала.　

— Аннелі? Алло?　

Я подивився на свій телефон, який повідомляв мені, що дзвінок перервано. Я також звернула увагу на тривалість розмови. Потім я подивилася на верхній рядок меню, щоби перевірити наявність покриття. Жодної риски з чотирьох можливих.　

— Ох, чорт забирай….　

Генрік подивився на свій телефон: — Я теж не маю покриття.　

Я у відчаї затулила обличчя руками.　

Чорт забирай!