Сарек

Розділ 6　

Коли ми прийшли у вагон-ресторан, Якоб і Мілена вже сиділи за столиком. Перед Якобом стояла пляшка міцного пива, перед Міле ною — келих вина.　

Чудово, бачу, вечірка вже почалася, — сказала я.　Ідіть замовляйте собі, що хочете, ми охоронятимемо ваші місця, — відповіла Мілена.　

Ми з Генріком стали в чергу. Вагон-ресторан був старим — можливо, з дев’яностих — і бачив кращі часи, але його ретро-дизайн мав нагадувати розкіш 1930-х років. Фарба була потерта на деяких дерев’яних деталях, і де-не-де були дірки в оббивці.　

Зала була більш-менш заповнена. Пасажири були різними: багато гірських туристів, таких як ми, також їхала сім’я, яка, ймовірно, збиралася відвідати родичів у Норланді, була тут і група чоловіків за п’ятдесят, які вже випили по кілька келихів міцного пива, судячи з галасу, який вони здіймали. Ті, хто купив собі їжу, шукали вільний столик, до якого несли наповнені таці, трохи зігнувши коліна, щоб утримати рівновагу в рухомому потязі. Я бачила, як Якоб і Мілена показали в наш бік, ввічливо пояснюючи двом літнім жінкам, що місця за їхнім столиком зайняті.　

Черга зростала, і тепер розтягнулася майже на всю довжину центрального проходу. Я повернулася до Якоба та Мілени й запропонувала, щоб ми відразу купили їжі й на них, позаяк мине ціла вічність, перш ніж ми всі зможемо їсти разом. Вони висловили мені свої побажання.　

За вікнами промайнув рівнинний краєвид, осяяний призахідним осіннім сонцем. Стернисті поля, гаї, низькорослі берези вздовж канави. Дорогою, паралельною залізничному полотну, їхав автомобіль. На деякий час він порівнявся з потягом, але потім став відставати й згодом зник з очей. Ми проїхали через село із залізничним переїздом і закритою станцією. Я побачила групу підлітків, які зібралися біля кіоску швидкого харчування. Потяг оглушливо засвистів.　

Ми повернулися до столу з двома порціями смаженої оленини з картопляним пюре, одним сендвічем із креветками, одним курячим ролом, трьома мініатюрними пляшками вина й одним пивом, а також кількома пачками горіхів і чипсів на перекуску, щоб угамувати перший голод. Якоб дістав свій гаманець і простягнув мені двісті крон, щоб заплатити за свій обід, але я сказала, що не маю дрібноти на решту, та й, безперечно, протягом тижня ми вже якось розрахуємося.　

Коли ми розбирали свої порції, я була впевнена, що Мілена зважила на мовчання між мною та Генріком. Мабуть, вона зрозуміла, що щось не так.　

Якоб відкрив своє пиво.　

— То як ви познайомилися? — спитав він, посміхаючись нам із Генріком. Чи він тахож відчув напругу між нами? Можливо, це була спроба змусити нас поговорити одне з одним?　

Ми перезирнулися.　

— Ти розповіси чи я? — поспиталася я.　

— Ти, — пробурмотів Генрік.